Мав один чоловік сорок синів і одну донечку. Була та донечка сліпенька. В хаті стояло два ліжка. Щоранку сліпа дівчинка прибирала постелі, ставила на вогонь величезний казан і варила в ньому їжу на всю чималеньку сім’ю. В обід розставляла вона на столі сорок дві тарілки.

А батько від зорі до зорі працював, аби прогодувати своїх дітей. Він орав велику ниву, і на тій ниві родило жито з зернами як кизилові ягоди завбільшки. Серед ниви росла молода яблунька, а під яблунькою дзюрчав прозорий струмок.

Настала осінь. Листя на яблуньці пожовкло, і вперше вродили на ній червоні яблука. Батько пригнав коні, обмолотив житні снопи, великим лантухом переніс зерно в комору й наготував сорок сох. Вийшли сини ниву орати — над борознами аж пара знялась, а батько крокував ріллею і сипав зерно в борозни. Сипалось те зерно на чорну землю, наче золотий град. За три дні засіяли всю ниву. Повернувся батько до хати, знесилений тяжкою роботою, й заслаб. Сліпенька дівчинка запарила йому гірких корінців, та не полегшало від них батькові. Відчув він, що надходить його кінець, покликав своїх синів і каже:

— Любі мої дітки, покидаю я вас. Підійдіть до мене один до одному — хочу востаннє вас приголубити.

Підійшли сини, попрощалися з батьком, а тоді він трохи підвівся і мовив:

— Пам’ятайте, дітки мої, що найсолодший хліб родить наша нива. Оріть її дружно і живіть, як належить братам. Ніколи не сваріться між собою. А тепер прошу: хай хтось із вас принесе мені кухлик води із струмочка, який тече серед ниви. Хочу востаннє змочити свої вуста тією водицею, що її пили мої діди й прадіди.

Сорок братів вхопили сорок кухлів і кинулись на ниву. Але прибігши туди, забули про воду, покидали кухлі під яблунькою, виламали кожний по палиці й заходилися міряти ниву.

— Гей, брати, навіщо ви землю міряєте? — спитав найменший.

— Будемо її ділити! — вигукнули враз тридцять дев’ять голосів.

Почали вони ниву ділити. Зчепилися, лаються, палицями один одного лупцюють, кухлі потрощили.

— Що там мої хлопці роблять? — спитав кволим голосом батько, зачувши галас.

— Б’ються хлопці за землю,— відповіла сліпенька дівчинка.

— А водиці мені принесли?

— Ні, таточку, не принесли.

Тяжко зітхнув старий, підвівся і мовив:

— Нехай обернетесь ви кротами й цілісіньке життя будете рити землю, якщо до землі такі ласі!

У лиху годину вимовив ті слова батько, і сталося диво: сини в ту ж мить обернулись кротами! Чкурнули кроти в усі боки по ниві, вирили сорок нір і зникли під землею. Провалились аж у підземне царство.

А сліпенька дівчинка поховала батька й пішла у поле братів шукати. Гукає, кожного по імені називає. Всі сорок імен вигукнула, та ніхто не озвався. Сіла під яблунькою нещасна сирітка й гірко заплакала.

По дну струмка бігла маленька водяна ящірка. І стало їй шкода дівчинки. Вилізла вона з води і каже:

— Не плач, дівчинко! Живі твої брати!

— Чого ж вони не озиваються, коли живі? Де вони?

— У підземному царстві.

— Хто тобі сказав, що вони там?

— Вода мені сказала. Вона з великої глибини вибігає.

— Як же мені до них дістатися?

— На дальній межі ниви є суха криниця. Залізь у цеберко і спустись на дно. Не бійся, всередині нема води. На дні криниці лежить камінь. Одсунь камінь — побачиш великі кам’яні сходи. Зійди тими сходами — вони приведуть тебе в підземне царство.

Сліпенька дівчинка побігла додому, взяла кошик, потім прибігла назад до яблуньки й обтрусила з неї всі яблука. Полічила — аж їх якраз сорок. Склала вона яблука в кошик, розшукала суху криницю, залізла в цеберко і почала спускатися. Спустилась на дно, відсунула камінь та й рушила сходами вниз. Двадцять тижнів йшла вона. Вже ледве ноги волочила від голоду й втоми, але яблук не торкнула—хотіла кожному братові принести по яблуку з батьківського дерева.

В понеділок, на двадцять першому тижні, ввійшла дівчинка в підземне царство.

— Кого ти шукаєш? — пролунав голос старої жінки.

— Я шукаю своїх сорок братів. Де вони?

— Вони тут. Замкнув їх злий чаклун у комірчині. Тричі на день дає їм їсти солону землю, а коли вони починають пищати від спраги, наливає їм по чашці води. Вони хапають чашки передніми лапками, та тільки-но піднесуть чашку до рота — дно її відпадає й вода виливається. І не можуть вони вгамувати пекучої спраги. Не знаю, за що так люто караються вони!

— Бабусю, відведіть мене до них,— заблагала дівчинка.

Увійшли вони в комірчину, і кроти, почувши їх, жалібно запищали.

— Дозвольте дати їм по яблучку,— попросила дівчинка бабусю.

— Дай,— згодилась та.

Дівчинка дала кожному кротові по рум’яному яблуку. Кроти кинулись гризти соковиті яблука. І тільки-но проковтнули по шматочку — знову обернулись на людей. Сліпенька дівчинка не бачила їх, але почула їхні голоси й заплакала від щастя.

Найменший брат узяв тільки половину яблука, а другу половину дав сестричці. Дівчинка відкусила шматочок, проковтнула — і ту ж мить прозріла. Побачили брати, що їхня сестричка дивиться на них — надивитися не може, і невимовно зраділи.

Пішли вони з підземного царства. Попереду простувала сестричка й вказувала їм шлях. Йшли вони двадцять тижнів. У понеділок на двадцять першому тижні вилізли із сухої криниці і бачать — батьківська нива заколосилась повним колосом. Вхопили брати сорок серпів і дружно взялися жати. Потім зсипали зерно у батьківську комору. Тоді змололи з зерна борошно. З борошна дівчинка спекла цілу піч хліба і роздала його бідним людям на помин її померлого батька. Другу піч хліба з’їли брати і зажили в згоді та любові, як і належить жити рідним братам.