Жили собі дід та баба. Дідові минуло сто років, бабі — дев’яносто. Обоє були сиві, мов пара голубів, і завжди ходили похмурі й надуті, як сичі, тому що дітей не мали. І ой же як хотілось старим, щоб послав їм бог хоч одну-єдину дитинку! Нудно ж було самим цілісінькі дні сидіти, довгі ночі коротати. Та й жили вони не дуже-то багато: хатинка стара-престара, лавки дрантивими ряднами застелені. От і все їхнє багатство. Останнім часом жити їм стало ще гірше, бо ніхто з сусідів до них в гості більше не заходив, боялись, наче чумних.
Зітхнула якось баба та й каже дідові:
— Господи праведний! Подумати тільки, що відтоді, як ми з тобою на світі живемо, ніхто ще нам «матусю» і «татусю» не сказав! Чи не гріх нам по землі ходити і її, святеньку, топтати? Бо бездітним і бог, мабуть, не помагає.
— Що поробиш, стара, видно, так уже нам судилось.
— Бачу і я, що судилось. А знаєш, що я цієї ночі надумала?
— Скажеш — знатиму.
— Встань-но завтра вранці, як тільки зазоріє, і йди куди очі поведуть, і хто тобі перший зустрінеться — дитя, чи гадюча, чи інше якесь живе створіння,— бери в торбу та неси додому. А ми вже якось його вигодуємо — от і в нас своя дитина буде.
Дідові також надокучило жити самому з бабою і дуже хотілось дітей мати, отож устав він удосвіта, почепив торбу на палицю і пішов, як його баба навчила… Ішов він та йшов усе ярами та байраками і дійшов, нарешті, до великої калабані. Дивиться: а там льоха з дванадцятьма поросятами в баговинні лежить та на сонечку вигрівається. Побачила свиня діда, зарохкала і давай тікати, а поросятка за нею та за нею. Тільки одне, найменше, кволе і паршиве, застрягло в болоті й не може втекти.
Дід довго не роздумує, хап його, кинув у торбу — і додому.
«Ну,— думає,— слава богу, ото втішиться баба! Проте ще невідомо, од бога чи од сатани та думка, яка їй минулої ночі наверзлася…»
Прийшов додому й сміється:
— Глянь, стара, який я тобі скарб приніс! Лишень щоб тобі жив! Ач який молодець: окатий та броватий, красень хоч куди! Вдався в тебе!.. Викупай його і гляди його, як малу дитину,— ти це вмієш. А то бідолаха зовсім охляв.
— Ех, діду, діду! — відповідає баба.— Чого кепкуєш з нього? Порося, звичайно, також боже створіння, як і ми з тобою… А може, в нього менше гріхів, аніж у нас!
Потім хутко, наче молодичка, метнулась до хати, води нагріла, розвела лугу і, добре вміючи бабувати, викупала поросятко, гарненько змастила олією, за рильце ущипнула і тричі сплюнула, щоб уроки не бралися. Почала вона його доглядати та вичісувати і так випестила, що за кілька день порося не можна було впізнати. Від мамалиги та висівок почало воно рости і поправилось: любо-мило дивитись було… А баба не могла намилуватись, натішитись, що в неї такий гарненький і смішненький синок, наче огірочок кругленький, виростає. Хай би хтось назвав його потворою і бешкетником, стара все одно твердила б, що другого такого синочка немає на світі. Одне лиш її засмучувало: поросятко не могло називати їх з старим татусем і матусею.
Якось одного дня дід зібрався в місто — придбати щось для господарства.
— Гляди, старий,— сказала йому баба,— не забудь солодких ріжків для синка купити, він страшенно їх любить.
— Добре, куплю,— буркнув дід, а сам про себе подумав: «А щоб його чорти забрали! Свиняче рило! Не дає мені спокою через нього стара. У хаті солі немає, на хліб не вистачає, а ти його, бач, лакітками напихай!.. Послухайся баби, то й сам незабаром іди світ за очі з торбами!»
Пішов дід у місто, накупив, що треба, вернувся додому, а баба, як завжди, питає:
— Ну, чоловіче, що там у місті нового чувати?
— Що чувати? Хорошого мало: кажуть, начебто цар дочку заміж віддає.
— Що ж тут поганого?
— Стривай, стара, це ще не все. Я таке в місті чув, що в мене од жаху волос руба став, та і в тебе, коли розповім, мурашки по тілу забігають.
— Матінко моя! А чому?
— Ось послухай: велів цар своїм оповісникам повсюди оголосити, що він царівну і півцарства на додачу тому віддасть, хто йому від свого двору до царського палацу золоту дорогу прокладе, і щоб дорога та була коштовним камінням вимощена та по обидва боки різними деревами обсаджена, а на тих деревах щоб усякі птиці, яких немає на цьому світі, щебетали. Хто царівну сватати захоче, а дороги такої не збудує, тому зараз же голова з плечей злетить. Розказують, нібито сила-силенна царевичів та королевичів з усіх кінців світу з’їхалась, а дороги прокласти жоден не зумів, і цар як вирішив, так і зробив: всіх без жалю стратив, і за ними тепер дома плачуть та побиваються. Ну, що скажеш, стара, добрі це, по-твоєму, вісті? Та й навіть сам цар, кажуть, занедужав.
— Ех, старий, і нам би таку хворобу, як у царя! А царевичів шкода, серце розривається. Матері, бач, тепер за ними журяться та сумують. Добре, що наш говорити не вміє, на таке діло не піде.
— Твоя правда, жінко, а от знайдись у кого-небудь молодець, який би дорогу побудував і царівну заміж взяв, то ще краще було б. І біди-горя позбувся б, і славу велику здобув би!
Поки дід з бабою між собою розмовляли, поросятко тихенько лежало собі під піччю і, піднявши догори рильце, не зводило з них очей. Жодного слова не пропустило — лиш час од часу задоволено порохкувало. І як оце старі сиділи та гомоніли, враз з-під печі чують голосок:
— А я, тату й мамо, зробив би таку дорогу!
Баба, почувши слово «мамо», з радості аж обімліла, а дід ізлякався і, думаючи, що то нечиста сила заговорила, почав роззиратися в усі боки. Дивом дивується — звідки голос! Однак нічого не побачив і заспокоївся. А порося знову:
— Не бійся, тату,— каже,— це я!.. Ти краще матусі допоможи та йди до царя і скажи, що я йому дорогу золоту вибудую.
— А зумієш, синку? — промимрив дід.
— Це вже, татусю, моя справа… Ти лишень до царя піди і повідом, що я сказав.
Якраз тоді й баба очуняла, поцілувала синка й говорить йому:
— Синку мій дорогенький! То небезпечна справа, гляди, аби тобі за це головою не накласти! На кого ти нас, стареньких, покинеш?
— Не турбуйся, матусю! Поживеш — побачиш, хто я такий! А ти, батьку, зараз же вирушай до царя!
Ну, що на це дідові сказати? Розчесав гарно бороду, взяв палицю і потюпав до царського палацу. Увійшов у місто — і прямо до царевого замку. Побачив вартовий біля брами діда і питає:
— Вам, дідусю, до кого?
— В мене, вояче, до самого царя справа. Синок мій йому дорогу золоту побудувати оббирається.
Стражник, пам’ятаючи царів наказ, ні про що більше розпитувати не став, а повів діда прямо до паря. Побачив цар старого та й каже:
— Чого це ти, дідусю, до мене завітав?
— Здоров будь, пресвітлий і великий царю! Довідався мій синок, що в тебе дочка на відданні, от і післав мене до твоєї царської величності: скажи, мовляв, цареві, що я берусь йому золоту дорогу побудувати.
— Якщо може, нехай будує. Побудує — царівну і півцарства одержить, а не побудує — не прогнівайся… Ти, напевно, чував, що з іншими, знатнішими од твого молодця, сталось? Якщо ти на мої умови пристаєш, веди його сюди, коли ні — іди звідки прийшов і дурниці з голови викинь.
Почувши таку мову з царських уст, поклонився старий цареві в ноги і пішов додому за сином. Як прийшов, зараз же йому все розповів. Поросятко зраділо і давай по хаті стрибати. Попід лави побігло, всі горшки рилом поперевертало, кваплячи діда:
— Ходімо скоріше, татусю, нехай цар на мене подивиться!
Тоді баба почала тужити та голосити:
— Видно, судилось мені на світі весь вік бідувати! Мало я намучилась, поки його викохала та виплекала! Тепер знову сама-самісінька залишусь!
Голосила вона, голосила, поки слізьми зійшла, мало зовсім з глузду не з’їхала.
А дід — вірний своєму слову — насунув шапку, взяв ціпок та й мовить:
— Ходімо, синку, невістку матусі приведемо!
Порося з радощів знову було попід лави шмигнуло, але потім втихомирилось і за дідом пішло. Так, хрюкаючи та нишпорячи, як це свині полюбляють, всю дорогу за ним і бігло. Коли дійшли вони до царського палацу, вартові, побачивши, кого дід привів, перезирнулись та давай сміятись.
— А це що таке? — питає один з них.
— Це,—відповідає дід,— і є мій син, який береться цареві дорогу вибудувати.
— Ех, дідусю, дідусю! Багато, мабуть, тобі ще розуму недостає! — додав другий, старший.— Чи, може, на світі вже жити обридло?
— Що ж, двом смертям не бувати, одної ж не минути.
— Ти, діду,— сказали стражники,— як видно, вдень з каганцем біди шукаєш.
— Це вже моя справа, вас не стосується,— образився старий.— Замість того, щоб плескати язиками, ви б краще цареві про нас доповіли.
Перезирнулись поміж себе вояки і лише знизали плечима… Потім один таки пішов до царя сказати, що, мовляв, прийшли дід з поросям царівну сватати. Цар зараз же звелів привести їх перед себе. Дід, як увійшов у царські покої, одразу ж упав навколішки і так і вклякнув біля дверей. А поросятко, хоч би йому що, по килимах ходить, порохкує та в усі кутки рило суне, нюхає.
Цар, побачивши таке нахабство, не знає, як йому бути: і сміятись кортить, а ще дужче гнів розбирає.
— Ти,— каже,— діду, коли сюди недавно приходив, начебто при своєму розумі був. Що ж з тобою скоїлось, що з собою свиню привів? І хто це тебе навчив якраз наді мною насміхатись? Більше немає над ким?
— Боронь боже, пресвітлий царю, щоб я, стара людина, таке надумав! Не прогнівайся, великий повелителю, але це і є мій синок, про якого я тобі допіру говорив, якщо пригадати зволиш. Це він мене до твоєї пресвітлої величності послав.
— І він мені дорогу будувати буде?
— Він самий, твоя величність, з божою допомогою.
— Геть звідси! Забирай своє порося і йди. Якщо до ранку не буде дороги — накладеш головою! Зрозумів?
— Бог милостивий, великий царю. Коли ж все за бажанням твоєї пресвітлої величності збудеться, ти вже не осуди — царівну нам віддай.
Поклонився дід цареві в ноги, взяв поросятко і пішов додому, а з ним стражники, яких цар до нього до завтрашнього дня приставив — дивитись, що з цього вийде… Бо в палаці і в усьому царстві люди сміялись і дуже дивувались з такої нечуваної сміливості.
Коли дід надвечір повернувся з поросятком і вартою додому, то бабу од жаху дрож пройняв, і почала вона голосити та примовляти:
— Кого ж ти на мою голову, старий, в хату привів? Тільки стражників мені ще не вистачало!
— Хто б говорив, а хто б мовчав — твоїх це рук справа! Послухався я тебе, дурепу, і пішов тобі по ярах та байраках дитину, пробачте на цім слові, прийомну шукати. А тепер бачиш, яке нас лихо спіткало! Стражників не я привів — вони мене привели. Та й голову, мабуть, мені лише до завтра на плечах носити!
Поросятко тим часом, мов нічого й не сталося, походжало собі по хаті і рознюхувало, що б його попоїсти. Старі ще довго сварились, а над ранок, хоч і були дуже сполошені, таки поснули. Тоді порося вилізло потихенько на лавку, віконце рилом висадило — та як подме, так із ніздрів дві вогняні смуги від дідової халупи аж до царського палацу простягнулись: дорога і все інше, як наказано, було готове, а сама хатина в палац перетворилась, та ще який! Кращий од царського. Діда ж з бабою в одну мить перебрано в розкішну одіж і все, що було кращого на світі, опинилось тепер у їхньому палаці. А поросятко вже гасало по кімнатах та, знай, качалось на килимах.
Тоді ж то і в царському дворі стався великий переполох. Цар з боярами, побачивши нечуване диво, страшенно перелякались. Боячись, аби ще чогось не скоїлось, порадився він із своїми радниками і вирішив царівну за дідового сина віддати заміж та й зараз же її відіслав з посагом — тому, либонь, що й царям боятись не заборонено, а страх, як то кажуть, великі очі має.
Весілля не справляли, бо вінчатись по-справжньому не було з ким. Царівні, коли вона до старих приїхала, замок їхній і самі свекор з свекрухою сподобались, але як побачила нареченого, то сторопіла. Потім зітхнула і, подумавши про себе: «Якщо на те божа воля та батьківське благословення, нехай так і буде»,— взялась господарювати.
Поросятко, як і належиться свині, цілісінький день покоями похрюкуючи никало, а вночі в спочивальні скидало з себе свинячу шкуру і оберталося в славного молодця, прегарного царевича. Небавом і царівна до свого поросяти-чоловіка звикла і вже не був він їй, як перше, гидкий та осоружний.
Через тиждень чи, може, через два молода цариця, скучивши за батьками, поїхала до них у гості, а чоловіка дома залишила — соромилася з ним на люди показуватись…
Ой, як зраділи батьки! Почали за господарство та за чоловіка розпитувати. Вона їм усе по щирій правді розповіла. Тоді почав цар її повчати:
— Гляди, донечко моя дорогенька, щоб не поплутав тебе лукавий чоловіка в чомусь прогнівити, аби не скоїлось з тобою якоїсь біди! Бо, як я бачу, чоловік цей, чи хто він там є, мабуть, має велику силу. То, видно, не нашого розуму діло, раз він таких чудес натворив, які нікому з людей не під силу.
Зате мати, гуляючи з дочкою в саду, почала зовсім інше їй радити:
— Люба моя донечко,— каже,— що це за життя, коли тобі з чоловіком на людях показатись соромно? Я тобі ось що пораджу: звели, щоб у вашій спочивальні піч завжди топилася, а як чоловік засне, ти шкуру його свинячу у вогонь кинь — так її й позбудешся.
— Оце ти, матусю, дуже добре придумала,— говорить дочка,— я сама, бач, не здогадалась би…
Повернулась молода цариця додому й звеліла якнайшвидше пічку в спальні напалити. І як тільки чоловік заснув, вона його шкуру свинячу хап — та у вогонь! Спалахнула щетина, зашкварчала шкура, й незабаром залишився з неї один лиш попіл. І такий страшний сморід пішов по кімнаті, що чоловік одразу прокинувся, схопився, мов ошпарений, на ноги — і до пічки. Побачив, яке нещастя скоїлось, гірко заплакав і промовив:
— Ех ти, дурепо! Що ти наробила? Якщо тебе хтось напоумив, то кепсько навчив, а коли сама надумала, то погано надумала!
Тієї ж миті молоду царицю обруч залізний поперек живота обхопив.
Чоловік їй знову:
— Обруч цей тільки тоді лопне і ти розродишся, коли я твого живота правицею доторкнусь. Будеш мучитись, бо ти других послухалась і старих моїх, а заразом і мене, і себе саму занапастила. Якщо я тобі буду потрібен — знай, що звуть мене Красень-царевич, і шукай мене в Пахучій Пустелі.
Ледве він ці слова вимовив, як звіялась страшна буря, налетів, закрутився вихор, підняв високо в небо Красеня-царевича і поніс… Тоді ж і дорога чудесна, як оком змигнути, невідомо куди щезла, а палац, у якому старі з невісткою жили, знову став старою халупою. Дід і баба, побачивши таке нещастя і невістку свою в біді, гірко заплакали й почали їй дорікати, і лаяти, і геть з дому проганяти, бо, мовляв, їм тепер її нічим годувати.
Що ж їй робити? Куди подітись? До родичів іти — батька страшно та й люди не пожаліють, почнуть насміхатись; дома залишатись — ні на що жити і свекор з свекрухою докоряти будуть. Подумала вона, подумала і вирішила йти в світ широкий — чоловіка відшукувати. Помолилась і пішла куди очі ведуть. Цілий рік усе пустинею та глушиною йшла, поки дійшла до зовсім незнайомих місць. А там бачить: хатинка стоїть, така стара, аж мохом уся поросла. Підійшла царева дочка до воріт, постукала, а зсередини жіночий голос питає:
— А хто там?
— Я, подорожня заблудла!
— Якщо добра людина, заходь до моєї хатини, коли ні — йди геть звідси. Маю суку з залізними зубами, спущу — на шматки роздере.
— Добра, паніматко, добра!
Відчинила ворота стара, і царівна увійшла до хатини.
— Яким тебе вітром занесло і як ти сюди добралась? — питає хазяйка.— Сюди ніхто з людей не заходить, жар-птиця і та не залітає.
Зітхнула важко захожа та й каже:
— Мене, бабусю, гріхи сюди завели. Шукаю Пахучу Пустелю, а як і де знайти — не знаю.
— Щастя, видно, тебе ще не зовсім покинуло, коли ти до мене потрапила. Я, може, чувала, свята Середа.
— Чувати, бабусю, то чувала, а от що ти ще на білому світі живеш — цього ніяк подумати не могла.
— Бачиш? А люди ще на своє щастя нарікають!
Гукнула свята Середа дужим голосом, і всі тварини з її царства одразу перед нею з’явились. Почала вона про Пахучу Пустелю розпитувати, однак ніхто про таку й не чував. Засмутилась свята Середа, але нічого іншого не придумала, почастувала гостю на дорогу проскурою та склянкою вина, дала їй золоту самопрядку, ласкаво порадивши: «Бери її — в біді знадобиться»,— і послала до своєї старшої сестри, святої П’ятниці.
Цілий рік ішла царева дочка, та все пустелею та глушиною, поки, нарешті, з великими труднощами знайшла обійстя святої П’ятниці. Тут також вона нічого не взнала. Свята П’ятниця, пригостивши мандрівницю проскурою та склянкою вина, подарувала їй золоте мотовило, яке саме пряжу намотувало, поблагословила в дорогу і послала її до найстаршої сестри — святої Неділі. Вийшла царівна того ж таки дня й знову йшла цілий рік місцями ще глухішими, ніж попередні. А оскільки була третій рік вагітна, то й добралась до святої Неділі з превеликими труднощами. Свята Неділя зустріла її так же ласкаво, як і молодші сестри, і, пожалівши бідолашну подорожню, гукнула з усієї сили своїх підвладних. І одразу ж перед нею з’явились усі водяні створіння, всі земні звірі й птахи небесні. Почала вона в них розпитувати, чи не знає хто-небудь, де Пахуча Пустеля. Але всі їй в один голос відповідали, що ніколи про неї й не чували. Зітхнула тяженько свята Неділя, глянула жалісливо на бездомну мандрівницю та й каже:
— Видно, лежить на тобі, дочко, страшне прокляття, бо шукаєш і не можеш знайти. Звідси починаються зовсім дикі місця, в яких я сама не бувала, і йти далі, хоч як би тобі хотілось, не можна.
Тільки вона це промовила, коли враз, не знати звідки, появився жайворонок кульгавий. Шкандибає до них — кульг-кульг-кульг — і зупиняється перед святою Неділею.
— Ти, жайворонку,— питає в нього стариця,— не чував часом про Пахучу Пустелю?
— Як не чувати, господине, чував. Мене туди гріх привів, там я й ногу собі звихнув.
— Якщо так, то йди зараз же з цією жінкою і проведи до Пустелі, а там навчи її, що вона має робити, аби було добре.
Зітхнув жайворонок і відповідає з покорою:
— Дуже радо послухаюсь твоєї святості, хоча й нелегка туди дорога.
Почастувала свята Неділя нещасну блукачку проскурою та склянкою вина, подарувала їй на чорний день велику золоту тацю й золоту оздоблену самоцвітами курочку з золотими курчатами і доручила її кульгавому жайворонку, а той одразу ж пошкандибав з нею в далеку путь. То жайворонок на собі ніс цареву дочку, то вона його, а коли сердешна вже зовсім вибивалась з сил, він брав її на крильця і летів.
Цілий рік вони мандрували, чимало намучились, через багато царств перейшли, над багатьма морями-океанами пролетіли, через багато лісів і нетрів дрімучих пробрались, де водяться змії, і аспіди отруйні, і василіски з чарівницькими очима, і гади з двадцятьма чотирма головами, і сила-силенна інших потвор, що рикали роззявленими пащами і лише того й чекали, як би подорожніх проковтнути.
Про їхню ненажерливість, підступність і злобу ані в казці сказати, ані пером описати!
Нарешті, зазнавши чимало мук і жахів, добились вони до якоїсь печери. Тут жайворонок посадовив бідолашну мандрівницю на свої крильця, якими він і сам тепер ледве махав од втоми, і спустився з нею в інший світ, де все блищало, справжній рай — інакше й не скажеш!
— Оце і є Пахуча Пустеля! — промовив, коли вони сіли.— Тут живе Красень-царевич, якого ти стільки років шукаєш. Поглянь, чи не знайоме тобі що-небудь у тутешніх місцях?
Подорожня, хоча їй в очах мигтіло од нестерпного блиску, пильно пороззиралась і впізнала чудесну золоту дорогу і палац, в якому жила вона з Красенем-царевичем. Впізнала і заплакала з радості.
— Стривай, ще не тішся,— сказав жайворонок,— ти тутешніх порядків не знаєш, та й небезпек ще чимало попереду.
Потім показав їй криницю, звелів ходити до неї три дні підряд, пояснив, з ким вона там зустрінеться, що повинна говорити, і навчив, що робити з прядкою, мотовилом і золотою курочкою, які їй подарували свята Середа, свята П’ятниця і свята Неділя. Попрощався з бідолашною мандрівницею і, побоюючись, як би йому тут і другу ніжку не перебили, не гаючись швидко полетів назад. А царівна гірко заплакала і довго дивилась йому вслід, опісля попрямувала до колодязя.
Прийшовши, сіла на зруб відпочити і вийняла золоту самопрядку. Тим часом підійшла служниця води набрати, побачила, як чудесна прядка золоту нитку в тисячу разів тоншу від волоска пряде, і побігла розказати своїй господині. А хазяйка тієї наймички була та сама відьма-оса, яка самого чорта навколо пальця обкрутила і служила ключницею в палаці Красеня-царевича. Була вона знаменита чарівниця — вміла воду замовляти і всю геть бісівську премудрість збагнула, одного лиш не знала: потаємної думки людської. Як почула стара відьма про небачене диво, зараз же послала дівчину звати жінку з прядкою до палацу.
Прийшла нещасна царівна в палати, відьма її й питає:
— Чула я про твою золоту прядку, що сама пряде. Чи не продаси? Що ти за неї правиш, скажи?
— Дозволу в царській спочивальні одну нічку переночувати.
— А чом би й ні! Давай сюди прядку і почекай до вечора, коли цар з полювання повернеться.
Віддала подорожня прядку й чекає. А беззуба відьма, знаючи, що цар звик на ніч молоко пити, підсипала йому в горнятко сонного зілля, щоб він до самого ранку непробудно спав. Коли Красень-царевич приїхав утомлений з полювання і ліг спочивати, вона йому молоко й подала. Випив цар і одразу заснув мертвецьким сном. Тоді стара чортиця відвела, як домовлено, мандрівницю в цареву спочивальню і, відходячи, тихенько наказала:
— Побудь тут до ранку, а вранці я за тобою прийду.
Однак відьма не для того пошепки говорила та навшпиньках ходила, щоб царя не розбудити, а тому, аби не почув її царів вірний слуга, який з ним щодня на полювання їздив і в сусідньому покої спав.
Лиш вийшла стара з опочивальні, як бідолашна блукачка впала на коліна перед чоловіковим ложем, заплакала гіркими сльозами й говорить:
— Красеню-царевичу! Красеню-царевичу! Простягни свою праву руку і доторкнись живота мого, щоб лопнув проклятий обруч і народилось дитя, плоть від плоті твоєї!
Так вона до білого ранку проплакала, а цар не чув її благань, бо спав же як убитий. А вранці зайшла до спочивальні стара чортиця, вивела непотішену мандрівницю, вилаяла і геть за ворота прогнала. Вийшла сердешна за браму сумна-пресумна, пішла до криниці, сіла і вийняла золоте мотовило. Знову прийшла наймичка води брати, побачила нове чудо, побігла до ключниці й розповідає, що в тої жінки ще й золоте мотовило є, яке саме пряжу намотує,— ще краще од прядки. Покликала чортова відьма подорожню і знову обдурила — мотовило забрала і з царевої спочивальні другого дня вранці за ворота прогнала. Але цієї ночі царів вірний слуга про все дізнався, захожу пожалів і надумав відьму з її злими підступами на чисту воду вивести. Коли ранком цар прокинувся і поїхав на влови, слуга той йому й розповів про те, що протягом двох ночей у спочивальні діялось.
Здригнув цар, немов його хтось у серце вколов, опустив долу очі й гірко заплакав. А тим часом, як з очей Красеня-царевича сльози текли, неутішна бідолашна дружина його виймала біля колодязя свою останню надію: тацю і золоту курочку з курчатами. Якраз і служницю бог надніс. Побачила вона нове диво і про воду забула — просто до своєї господині побігла та й каже:
— От, господине, чудо так чудо! Бачила я в тієї жінки золоту тацю та курочку з курчатами, також усі з щирого золота та такі гарні, що аж очі крадуть!
Відьма зараз же за царівною послала, а сама про себе думає: «Все одно нічого вона не доб’ється, тільки марне старається!»
Коли прийшла мандрівниця, вона спершу тацю з золотою курочкою та курчатами в неї відібрала.
Повернувся цар увечері з полювання, взяв молоко і потай вилив, а сам ліг і удав, начебто спить міцним сном.
Побачила стара відьма, що господар заснув, і, понадіявшись на своє зілля, знову захожу в спочивальню, як і перше, привела. Залишила її там, а сама пішла. Припала сердешна дружина до чоловікового ліжка, плаче-ридає і знову йому говорить:
— Красеню-царевичу! Красеню-царевичу! Пожалій дві невинні душі, що вже чотири роки страшними муками мучаться. Простягни свою правицю і торкнись мого живота, нехай лопне обруч і народиться дитя, плоть від плоті твоєї! Я вже не можу більше так ходити по світі!
Не встигла вона це вимовити, як Красень-царевич, наче уві сні, поворухнувся, простягнув праву руку і нібито ненароком торкнувся її живота. Обруч одразу розлетівся на шматки, а цариця без будь-якої муки розродилась і про всі злигодні, які вона пережила відтоді, як він зник, чоловікові розповіла.
Встав цар і, не чекаючи ранку, підняв на ноги всіх своїх слуг і звелів привести до себе стару ключницю з тими скарбами, які вона ошукою відібрала в цариці. Опісля наказав зловити необ’їжджену кобилицю та мішок з горіхами взяти, прив’язати до хвоста відьму разом з лантухом і пустити в поле. Так і зробили. Як шалена помчала лошиця, і де горіх з мішка падав, там і од старої шматок відривався, а коли лантух спорожнився, тоді й голова у відьми відірвалась.
А відьма ця була якраз та сама свиня з поросятами, яка в болоті лежала і на яку дід, що красеня-царевича вигодував, натрапив. Вона своїми чарами обернула свого хазяїна, Красеня-царевича, в кволе шолудиве поросятко, бо він не хотів одружитися з однією її дочкою. А їх у неї було одинадцять — ті самі поросята, що за матір’ю тоді з калюжі повибігали. От за все це й придумав їй зараз Красень-царевич таку страшну кару. Слугу вірного цар з царицею щедро обдарували-нагородили і тримали при собі до кінця його життя.
А тепер, люди добрі, пора вам нагадати, що весілля, коли Красень-царевич женився, не було. Зате його тепер справили, а заразом і хрестини відгуляли, та так, що ніхто про таке весілля і про такі хрестини ще не чував та навряд чи й почує… І варто було лише Красеню-царевичу подумати, як з’явились перед ним царицині батьки і його тато з мамою — дід з бабою — знову в розкішні шати одягнені, яких і посадив на покутті. Зібралось на це багате весілля сила-силенна гостей з усього світу, три дні й три ночі пили та гуляли та й зараз, либонь, бенкетують, якщо тим часом не пороз’їжджались до своїх домівок.
