Далеко-далеко, десь посеред спекотної Африки, на березі річки жив собі крокодил. Він мав ім’я — Кроко, ще й прізвище — Дил. Цей Кроко Дил був великий-превеликий, і коли б хто побачив, як він причаївся в густих заростях цукрової тростини, то подумав би, що то лежить звичайнісінька, поросла зеленим мохом камінна брила.
Але хитрий Кроко Дил не просто засмагав на сонечку, а отак годинами чигав на необачних звірят, що приходили до річки напитися. Біжить, бува, котресь повз нього, то він розплющить одне око, тоді друге, стрибне, клацне щелепами — і нема бідолашного маляти.
Але незабаром звірі стали обережніші. Як забачать біля річки величезну зморшкувату брилу, то обійдуть її далеченько і біжать пити воду в інше місце.
І тоді ненажері почав допікати лютий голод.
Скоро Кроко зовсім охляв, а здобичі нема та й нема.
«Не можу я більше терпіти! Треба якось перехитрувати цих страхополохів!» —цілими днями бідкався Кроко. Голодному завжди думається краще, от Кроко й придумав. Обв’язав хустиною свої довжелезні щелепи і став голосно та жалібно плакати, щоб усі звірі його почули.
Саме на ту хвилину пливла річкою мама Качка, а за нею — семеро каченят. Почула мама Качка, як хтось жалібно стогне й плаче, і послала старшого синочка на берег довідатися, що там скоїлось і чи можна як-небудь зарадити біді.
Каченя підпливло до Кроко й запитало:
— Що сталося? Чим я можу допомогти?
— Ох, мій зуб мудрості! — заголосив Кроко. — Я загнав у ясна скалку з тростини! Витягни її, кляту!
— А чого ж, витягну, — охоче відповіло Каченя.
Кроко широко роззявив пащу, і Каченя залізло туди. Та не встигло воно й подиху перевести, як Кроко проковтнув його.
Перший син щось довго не вертався, і тоді мама Качка вирішила послати другого.
Каченя підпливло до Кроко, а той стогне так жалісно — аж душа мліє:
— Ох, мій зуб мудрості!.. У мене в яснах застрягла скалка, висмикни її!
— А де саме? — спитало Каченя.
— Залізь до мене у рот і побачиш.
Щойно Каченя залізло, як Кроко проковтнув і його.
Мама Качка послала третього синочка, а Кроко проковтнув його так само, як і двох старших братиків.
Не дочекавшись перших трьох синів, мама Качка послала шукати їх четверте, п’яте, шосте каченя. Але вони теж не вернулися. Лишивсь найменший синочок. «Як і з ним щось станеться, я цього не переживу. Ні, я мого найменшенького нікуди не пущу!» — вирішила мама Качка.
Проте це Каченя було не тільки найменше, але і наймудріше.
— Матусю! Я буду дуже обачний. Обіцяю тобі.
— Ну що ж, іди. Може зустрінеш своїх братиків.
Каченя попливло і скоро опинилося перед лихим Кроко, що лежав із перев’язаною пащею і без упину лив сльози.
— Ох, мій зуб!.. — стогнав він. — Мій зуб мудрості!..
— Ти не бачив шістьох каченят — моїх братиків? — спитало Каченя, не звертаючи уваги на сльози Кроко Дила. — Вони часом не пропливали повз тебе?
— Ми тут! Ми тут! — разом закричали із черева Кроко всі шестеро братів. — Тут! Тут!..
Кроко ще дужче позеленів од злості і, щоб Каченя не почуло голосу братів, закричав на все горло.
— Ох, мій зуб! Мій нещасний зуб мудрості! Ох! Витягни скалку… Глянь, вона у мене ось тут…
Але Каченя відпливло подалі від Кроко й дуже чемно сказало:
— Шановний! Я не можу витягти вам скалку, бо це зашкодить вашому дорогому здоров’ю.
— Чому? — сердито вигукнув Кроко. Каченя не хотіло йти йому в пащу, і треба було будь-що перехитрувати його. — Що ж тут важкого? Ти не хочеш допомогти мені?
— Це дуже складна операція, — пояснило Каченя.— І її має зробити справжній зубний лікар, а не перший-ліпший перехожий, як оце я. Тільки ви не турбуйтеся, — додало Каченя, помітивши, що Кроко нетерпеливиться, — я знаю одного дуже хорошого лікаря і зараз приведу його.
І Каченя щезло, а Кроко хоч-не-хоч став чекати. «Лікар, напевне, буде жирніший за це миршаве Каченя, і м’яса мені перепаде більше», — облизуючись, утішав себе Кроно.
Минула хвилина чи й дві, і з’явився зубний лікар. Насправді це було те саме Каченя, тільки вбране як лікар і з палицею в руках. Але Кроко його не впізнав і знову заплакав жалібно:
— Ох, мій зуб! Ох!..
— Відкрий якомога ширше рота! — строго наказало Каченя.
Кроко роззявив пащу і хотів уже проковтнути «лікаря», та Каченя спритно поставило палицю сторчака між щелепи, і Кроко не зміг їх стулити. А поки він марно силкувався закрити пащу, Каченя гукнуло братів, і ті одне по одному швиденько випорснули у Кроко із черева.
На березі далекої африканської річки ще й досі можна зустріти дивного крокодила із роззявленою пащею.
А мудре Каченя сказало своїм братам:
— Ніколи не вірте Кроко Диловим сльозам.
