Жив колись маленький пастушок. Спав він на сіні у дерев’яній хаті, ложка і миска у нього теж дерев’яні. Нічого не було в малого Івана, та йому здавалося, що все в горах — і небо й озеро, й ліс — то все його. І ніяк він не міг намилуватися тією красою.

Виганяв він череду на пашу, а сам ішов на берег озера в гірській западині, де завжди плавав великий лебідь. Озеро було спокійне й гладеньке, мов дзеркало. Іванові здавалося, що один лебідь пливе по воді, а другий під водою. І коли лебідь на озері вигинав свою довгу білу шию, одразу ж вигинав шию і його друг під водою, коли перший розпростував крила, розпростував крила і той, в озері. Іван гадав — це все тому, що вони дуже люблять один одного. Сосни, що відбивались у воді, хатини пастухів, хмари і птахи — усе це здавалося маленькому пастушкові таємничим світом озера, який подобався йому набагато більше, ніж той, у якому він жив.

«Коли б я був лебедем, пірнув би під воду, щоб побачити, чи справді там унизу так гарно», — думав маленький пастушок.

Коли лебідь кілька днів не з’являвся на озері, малий уявляв, що той гостює у свого друга під водою, і заздрив йому. Подобалося хлопцеві, що там, в озері, усе осяяне зеленавим світлом, і ще подобалося, що все так незвичайно — дерева стоять на голові, а хатки — униз дахом.

Одного весняного дня вигнав Іван череду пастися, знову сів на камінь край озера й задивився у воду. А там буяла весна, як і на полонині. Хмарки перекидалися через голову, на ялинках і соснах з’являлися блідо-зелені свічечки, а птахи так само легко літали у воді, як і в повітрі. Навіть якийсь пастушок, схожий на Івана, сидів на камені. Аж ось і лебідь! Він тихо плив просто на Івана.

— Іване, — спитав лебідь, — чого ти завжди сідаєш над самою водою? Про що думаєш?

—- Думаю про те, як там, на дні озера.

— То таємниця, — сказав лебідь.— Туди ніхто, крім мене, не може потрапити. Та й я ходжу лиш потай.

Чи то лебідь мав добре серце й не хотів розчаровувати дитину запевненнями, що на дні озера немає ніякого чарівного світу, чи, може, такий світ справді був, але хоч би як, він пообіцяв винести звідти що-небудь, за чим Іван зможе уявити чарівний світ.

З’явився білий птах на озері лише через п’ять днів, приніс у дзьобі перлину, поклав її Іванові на долоню і сказав:

— Як у нас зерно, так там оце їдять птахи.

Хтозна, де взяв лебідь цю перлину, але так він сказав малому, і той кілька днів грався перлиною, уявляючи птахів, які їх клюють.

Та збігло кілька днів, й Іван почав просити лебедя, щоб той узяв і. його на дно озера. При цьому він плакав і так благально дивився, що лебідь сказав:

— Не плач! Туди я не можу тебе взяти, але знову принесу тобі звідти що-небудь.

Лебідь щез на кілька днів і повернувся, несучи у дзьобі золоту лусочку.

— Як у нас падають взимку білі сніжинки, так там і взимку, і влітку сипле сонце ось такими золотими сніжинками.

Хтозна, чи то була правда, але так сказав лебідь, а Іван тиждень радо бавився золотою лусочкою, уявляючи собі простори, засипані золотими сніжинками. Тепер, коли він знав про красу того чарівного краю, йому ще дужче захотілося побувати там, і він знову заходився просити лебедя взяти його з собою. Лебідь і цього разу не пристав на його умовляння, зате приніс йому грудочку срібла завбільшки з лісовий горіх.

— Такими камінцями вимощені стежки там, тепер можеш уявити, які світлі річки, з яких добувають такі камінці.

І додав, що там запідозрили, ніби він видає озерні таємниці на горішній світ, і коли він ще раз спробує винести хоча б порошинку, залишиться там назавжди.

Та малий пастушок і вчетверте узявся прохати лебедя звозити його до чарівного краю або принести звідти що-небудь. Лебідь зажурено замовк, подивився на хлопчину так, мов прощався назавжди, Зник і більше не повертався. Хтозна, може, й був чарівний світ на дні озера, і лебедеві справді заборонили виказувати озерні таємниці, а він, не в змозі відмовити, хотів і цього разу щось винести малому пастушкові, і його впіймали, а може, він просто загинув в озерних заростях.

А коли одного дня хлопчик збагнув, що лебідь ніколи більше не повернеться, й поліз до кишені, де зберігав принесені другом подарунки, — то знайшов там лише три звичайні камінці.