Таємниця старого гнома

Жив у горах старий гном, який знав таємниці усіх довколишніх птахів, потічків і рослин. Знав, коли джерело у горах стає цілющим, коли помиратиме птах, які трави можуть зробити людину щасливою. Знав також, як йому визначити і свою останню годину.

Одного дня рано-вранці ішов він лісом, як господар, що обходить свої володіння. Сухе гілля потріскувало в нього під ногами, сам він викупався до пояса в росі, бо був дуже маленький. На деревах уже співали птахи, голосно дзюркотіли потічки, а довкола пахли сосни й папороть.

Раптом серед почорнілого гілля четинара[1] побачив гном сірого тетерука, що стріпнув крильми, проганяючи сон. Шия у птаха була прикрашена синьо-зеленим пір’ям, а коли він змахнув крильми, то здалося, ніби загорнувсь у білий плащ. Потім тетерук розкрив віялом чорний хвіст, весело глянув у небо і знявся над соснами. Гном зітхнув і сумно прошепотів:

— Тетерук сьогодні загине. Біле пір’я в нього на спині потемніло.

Сказав — і тут же злякано озирнувся довкола, бо нікому не хотів звіряти жодної своєї таємниці.

Гном пішов далі, з гори вниз, легко перестрибуючи з каменя на камінь і ховаючись за стовбурами дерев. Він ішов умитися до найпрохолоднішого джерела, яке клекотіло й билося в ущелині. Якби туди забрів хто інший, то не помітив би нічого незвичайного, а гном у пісні джерела вчув незвичайні звуки, що з’являються раз на сто років, тоді, коли джерело стає цілющим і вода його повертає молодість кожному, хто її нап’ється.

Саме тому гном і поквапився до джерела, бо був він дуже старий і хотів помолодшати. Та не встиг: щойно він занурив руки у воду, вона знову стала звичайною джерельною водою. І гном сумно глянув на свою сиву бороду, засумнівавшись, чи проживе він ще сто років, аби підмолодитися наступного разу. З тривогою кинув він погляд на стовбури сосен, чи не потекли часом, замість живиці молоко, бо то був би знак, що настала його смертна година. Але по стовбурах дерев стікала запашна живиця, і гном полегшено зітхнув.

Тим часом настав полудень, гном присів на пеньку, біля яке го росли ягоди, і смачно попоїв. При цьому він розмірковував

«Треба не проґавити, коли зацвіте золота квітка папороті в Івана Купала, і зірвати її. Тоді буду щасливий весь цей piк коли не помру».

Тільки він один знав таємницю золотої квітки папороті, що розквітає раз на рік, у ніч на Івана Купала, й одразу в’яне. Але, хто встигне її зірвати, той цілий рік або й усе життя буде щасливий. Гном оберігав цю таємницю і вирішив розкрити її сторонньому лише у свою смертну годину.

Так він думав про цвіт папороті і вираховував за сонячною тінню, коли надійде Івана Купала, аж раптом почув, як у ста бурі старої сосни повзе хробак, і подумки сказав:

«Стара сосна помре сьогодні ввечері, хробак її повалить. Шкода, вона виросла тоді, коли народився я».

Навколо гнома крутилися ящірки, звивалися змії, але він їх не боявся. Він замилувався однією смугастою змією, що підняла голову і спостерігала за ним. Її шия була ледь вигнута, мов у лебедя, а очі мінилися на сонці.

«Нещасна, — подумав собі гном, — гріється на сонці і не підозрює, що до вечора її вб’ють. У неї в оці червона цяточка».

Блукав так гном цілий день. Відвідав усіх знайомих вовків, ведмедів, зайців, а надвечір вирушив до свого приятеля гнома. Був то час, коли мисливці й пастухи поверталися додому, а гноми із схованок спостерігали за тими, хто йшов стежкою.

Першими з’явилися мисливці. Вони йшли, перекинувши через рушницю вбитого тетерука, і співали на повен голос. Згодом пастухи пронесли мертву змію, що вигрівалась удень на сонці.

Гном попрощався із своїм приятелем і пішов глянути, чи справді звалив хробак стару сосну.

Сосна вже лежала на землі, птахи сумно кружляли над нею, а комахи обліпили стовбур і коріння.

Зажурений, гном повернув додому, а за ним летів дятел, вистукуючи по стовбурах сосен, наче хотів йому щось сказати. Гном озирнувся й побачив, що замість живиці по корі тече молоко. То був знак, що старий гном мусить залишити цей світ.

Тоді він став розмірковувати, кому ж передати свою таємницю й ощасливити на все життя. І згадав малу пастушку, котра щодня виганяла на полонину кіз. Він зачекав на повороті стежки, а коли дівчинка із своїм стадом опинилася перед ним, спитав:

— Хочеш бути щасливою все життя?

Вона злякалася, побачивши такого маленького чоловічка, і хотіла втекти, але він лагідно вів далі, усміхаючись:

— Не бійся і слухай, що я тобі скажу. Коли хочеш бути щасливою усе життя, зірви золоту квітку папороті. Вона розквітає лише на Івана Купала й одразу в’яне. Ніхто досі її не бачив, крім мене, але я за кілька хвилин помру, тому передаю тобі свою таємницю.

Так він сказав і зник у лісових хащах, а дівчинка гайнула стежкою вниз, щоб розповісти таємницю іншим пастухам. І в ніч на Івана Купала вони всі разом пішли до лісу, кожен зірвав по золотій квітці і заквітчався нею.

І відтоді усі пастухи на світі щасливі.