Ведмежа Жучко з дитячих років любив пригоди.
Його брати Дебелько і Медолиз більше трималися мами, взимку спали цілими днями, а влітку шукали мед чи грілися на сонці. Жучко зневажав ці заняття. Взимку він потайки вилазив з барлогу і йшов на ковзанку. До ніг прив’язував гладеньку обледенілу букову кору й ковзався від світанку до смерку. Навіть у найлютіші морози виписував на кризі безладні кола. Повернувшись додому, закидав своїх братів снігом, розбуркував їх від сну, смикав за вуха, вимушуючи поборотися з ним.
Улітку він тікав у село і блукав поблизу хат. Помітивши дітей, танцював перед ними на задніх лапах, мов ті ведмеді, яких цигани водять на ланцюгу. За це його любили і діти, і звірі. Вивірка милувалася ним, коли він виходив на лід, зайці любили змагатися з Жучком на ковзанах, лисиця завжди супроводжувала його до села. І Дебелько з Медолизом теж його любили, хоча їм і перепадало від нього, зате він був мастак вигадувати. цікаві ігри. Лише стара ведмедиця не знаходила собі місця від вибриків свого непосидючого сина, вона була б щасливою, аби Жучко був схожий на всіх нормальних ведмедів.
Одного літнього вечора сиділи троє ведмежат із мамою перед печерою. Ведмедиця думала своє, вибираючи із стільників мед. Медолиз і Дебелько гралися камінцями. Навколо літали горобці і сідали їм на спини. Вивірки обмахували хвостами, наче віялами. Трохи поодаль сусідка-лисиця чепурилася перед джерелом — готувалась, мабуть, до вечірньої прогулянки. З ярка долинав шум потічка.
Раптом Жучко сказав матері і братам:
— Мені в лісі нудно. Я не можу більше тут бути. Піду до славнозвісного цирку «Білий ведмідь», Дам принаймні досхочу настрибаюсь і здобуду славу. Щасливо вам залишатися.
Сказавши так, він весело поплескав приголомшену матір по плечу, смикнув братів за вуха і, перш ніж вони спромоглися що-небудь відповісти чи вчинити, попростував стежкою на село. П’ять днів і п’ять ночей ішов Жучко. Весело продирався крізь лісові хащі, біг курними шляхами, перепливав річки, поки нарешті, весь запилений і втомлений, дістався до міста, де саме зупинився «Білий ведмідь».
Жучко обтрусив із себе пилюку і сміливо постукав до директора.
Директор, жвавий чоловічок з окулярами на носі і батогом у руці, угледівши Жучка, ввічливо підвівся, мов перед яким іноземцем. Він анітрохи не здивувався, коли Жучко заговорив, бо в нього в цирку вміли говорити троє собак і всі папуги.
— Я хочу вступити до вашого цирку, набридло мені лісове життя.
Чудово, юначе! А чи знайомий ти із цирковим мистецтвом?
Жучко мовчки почав крутитися на задніх лапах, танцювати, гойдатися на жердині, наче мавпа…
— Досить, досить! — сказав директор.— Ти вже багато чого вмієш. Ходімо до ведмежої клітки.
Коли він ішов з директором, з великих сталевих кліток Жучка з цікавістю розглядали інші звірі. Слони просовували хоботи крізь прути, гієни вихилялися, мавпи дерлися нагору, зебри схиляли, наче прапори, смугасті шиї, тигри загадково мружили очі, папуги галасували голосніше за учнів.
Жучко люб’язно розкланювався па всі боки. Потім зупинився перед кліткою, у якій дрімав білий ведмідь. Той прихильно усміхнувся Жучкові. Був він увесь білий, мов сніг, і набагато більший за похмурих ведмедів, що збилися докупи в сусідній клітці.
— Ось вам ще один родич, — оголосив директор, обережно пропускаючи Жучка в металеві двері.
Ведмеді з усіх сил налягали, щоб звільнитися. Але їх зупинив лютий директорів голос. Жучка все це страшенно здивувало, і він не повірив власним очам. Ще більше він здивувався, коли ведмеді розповіли йому, що тут їх тримають силоміць. Вони, оточивши його з усіх боків, почали розпитувати про ліс:
— Розкажи, чи буває великий сніг?
— Чи солодко спиться взимку?
— Що поробляють кумасі лисиці і зайці?
— Чи є в дуплах мед?
Жучкові було дуже смішно, що їх цікавлять такі дрібниці, що вони сумують за лісом, але він все одно ввічливо відповідав на кожне запитання. Сам же, навпаки, не міг дочекатися того дня, коли зможе показати публіці своє вміння.
На його щастя, директор одразу, всього за тиждень, заготовив великі червоні афіші:
«Славнозвісний ведмідь Жучко уперше перед публікою. Нова зірка арени! Поспішайте побачити сто його номерів! Приводьте дітей!»
Жучко млів від захвату, читаючи афіші, і невтомно тренувався на циркових снарядах, перевертався, повзав, стрибав через мотузок, стрибав на скаку на коня, жонглював м’ячами й ножами, крутив сальто. Усе йому вдавалося.
Того вечора, коли Жучко вперше вийшов на арену, в цирку було повно дітей, яких батьки привели з собою.
Це був найщасливіший день у Жучковому житті. Публіка плескала йому, мов знавісніла. Діти кидали печиво й цукерки. А хтось кинув навіть троянду. І саме тоді, коли великий білий ведмідь, який досі був улюбленцем публіки, відчув ревнощі від такого успіху, Жучко упав із натягненого високо під стелею троса, на якому він танцював. На його щастя, четверо ведмедів встигли кинути матрац, щоб він не впав на голу землю, бо тоді розбився б на смерть. Переляканий директор тут же підбі до нього, а Жучко лежав непритомний, з правої лапи в нього йшла кров. Діти, побачивши, що він поранений, почали плакати, занепокоїлися но клітках усі звірі, тільки білий ведмідь ліниво позіхав.
Раптом проштовхалися крізь публіку звідкілясь із верхнього ярусу Дебелько і Медолиз і почали сумно скавуліти. їм один горобець-мандрівник розповів про велику Жучкову славу, отож вони потайки й прийшли подивитися на нього.
Деякий час Жучко пролежав у цирковій лікарняній клітці, а брати не відходили від нього ні вдень ні вночі, бо він увесь час марив і не приходив до тями. Його провідали всі звірі, навіть білий ведмідь. Зрештою директор, боячись, що Жучко помре, дозволив Дебелькові й Медолизу забрати його додому, шкодуючи, що в нього не буде такого ведмедя-віртуоза.
А вдома Жучко швидко одужав. І знову став непосидючий: стрибав і ковзався. Не знаю тільки, чи тікав ще коли-небудь до цирку.
