Як знайшли грушку

Едуард Петішка

Був собі такий хлопчик, як ти, тільки що звався інакше. Звали його Тонік. І любив він грушки. Але того року все були грози та й грози і віяв такий дужий та сердитий вітер, що позбивав з дерев усі грушки, ще вони й не достигли. Тільки одна-однісінька гойдалася на вершечку. Зате ж була вона великенна і щодня усе дужче жовтіла. Щоразу як Тонік поглядав угору, то тільки облизувався. Ну та й грушка! Жовта яка, а яка ж і соковита, мабуть! Тонік ходив до дерева та все трусив його, щоб грушка впала. Але вона міцно там сиділа і ніяк не падала. Ти собі думаєш: треба, мовляв, було Тонікові вилізти на дерево й зірвати грушку. Він би й виліз, але грушка причепилась на найвищій і найтоншій гілочці, до якої нізвідки не можна було дістати. Тож і трусив хлопчик дерево.

Якось приходить до груші, потрусив — і грушка — бух! — упала додолу! Упала й сховалася в траві. Тонік аж злякався. Так довго ходив трусити дерево, так завжди пильнував, куди вона впаде! А тепер ось упала, а куди впала — хто її зна! Почав він її шукати.

Трава була густа, квітки високі, і хоч грушка виросла така велика й жовта, а знайти її Тонік усе не міг. Якби це була не грушка, а песик, то покликав би його, й він сам прибіг би. Отак би покликав:

— Жучку!

Звичайно, що грушка до Тоніка не прибігла, а зате прибіг Жучок. Застрибав кругом Тоніка й завертів хвостиком — радів, що, може, побігають удвох по садку. Але Тонік не схотів бігати. Показав Жучкові на траву й сказав:

— Шукай, Жучку, шукай! Я потрусив грушу, впала з неї грушка, а знайти не можу.

Шукали вдвох, але грушки не знайшли.

— Бачу, Жучку, не знайдеш ти мені грушки, — каже Тонік. — Якби за кицькою бігти, ти побіг би.

— Гав! — сказав весело песик, бо на паркан справді видерлася кицька.

— Кицю,— гукнув її Тонік.— Іди нам допоможи грушку шукати. Я потрусив грушу, впала з неї грушка, а знайти не можу. Й Жучок шукав — не знайшов. Може, ти знайдеш.

— Няв,— сказала кицька.

— Жучку,— сказав Тонік,— а ти кицьки не займай.

— Грр,— сказав песик.

— І гарчати не гарчи на неї,— сказав Тонік.

Кицька скочила з паркану, вигнулась і потяглася.

— Як будеш тільки вигинатися і потягатись, то не дуже багато знайдеш,— сказав їй Жучок.

Кицька тільки лапкою тріпнула й залізла в густу траву.

Отак шукав Тонік, шукав Жучок, шукала кицька, але грушки не знайшли.

— Бачу,— каже Тонік,— що й кицька не знайде грушки. Це якби їй мишка, то вона б її знайшла й спіймала.

— Няв, няв,— занявкала кицька з трави.— Тоніку, Жучку, ось погляньте, я спіймала мишку!

— Мишко,— сказав Тонік, я накажу кішці, щоб тебе пустила, але ти допоможи шукати грушку. Я потрусив грушу, упала додолу грушка, та ніде я її не знайду. І Жучок шукав — не знайшов, і кицька шукала — не знайшла. Може, ти знайдеш.

— Як пустить мене кицька, то допоможу тобі,— писнула мишка.

— Ото ще,— сказала кицька,— я не знайшла грушки, а то щоб мишка знайшла!

Але мусила мишку пустити.

Почали знову шукати. Шукав Тонік, шукав Жучок, шукала кицька, шукала мишка.

Тонік дивився на гілля: чи грушка де не застряла.

Песик шукав по кущиках: може, грушка де сховалася між гілочками.

Кицька оглядала траву й квіти: там, де грушка впала, квіточки будуть поламані.

Мишка нюхала кротовинку: ану ж та грушка зарилася в землю?

— Гав, гав! — озвався песик.— Тут гілочки поламані!

— Няв! — обізвалася кицька.— А тут квіточки поламані!

— А отут,— писнула мишка,— тут у траві лежить грушка!

Усі збіглись туди подивитися.

— Ой і жовта ж грушка, гав-гав!—сказав песик, завертів хвостиком і облизався.

— Ой і велика ж! — промовила кицька.

— В такій грушці могли б жити аж дві мишки! — запищала мишка.

— Ото добре, що ми знайшли грушку! — сказав Тонік.— Ну, а знайшли гуртом, то й розділимо на всіх.

Та ні песик, ні кицька, ні мишка за грушками не дуже впадають. Отож Тонік їм тільки гарно подякував. А чи була грушка смачна? О, смачна, солодка — ну, сказано — грушка з казки!

Джерело: Козеня, що вміло лічити до десяти: Казки.— К.: Веселка, 1983.— 32 с.
Переклад: Євгенія Горева

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up