Привиденя

Отфрід Пройслер

Лагідне нічне Привиденя

З давніх-давен у Ойленштайнському замку жив маленький Привид. Чи просто добродушне Привиденя, одне з тих, які, коли їх не розсердити, нікому не зроблять шкоди.

Удень воно спало у важкій, окутій залізом дубовій скрині, добре схованій за товстим димарем, і ніхто й гадки не мав, що там поселився привид.

Та як тільки годинник на ратуші в містечку Ойленберзі, що біля підніжжя замку, вибивав північ, Привиденя прокидалося. Рівно на дванадцятому ударі воно розплющувало очі, випростувало руки й потягалося. Потім діставало з-під стародавніх листів і грамот, що правили йому за подушку, в’язку з тринадцяти ключів, яку всюди носило з собою. Махало нею — і скриня миттю сама відчинялася.

Тоді Привиденя вилазило зі скрині, зачіпаючи головою павутину, — в цьому закутку горища, де роками не ступала людська нога, було страх багато павутини й пилу. Павутина теж припала пилом. Ледь Привиденя торкалося її, як згори сипалася густа курява.

— Ачхи!

Привиденя щоразу чхало, як вилазило зі скрині, бо зачіпало головою павутину і курява набивалась йому в ніс. Потім воно струшувалось, щоб зовсім прогнати сон, вилітало з-за димаря й починало свої опівнічні мандри.

Як усі привиди, воно було невагоме. Прозоре й легеньке, ніби пасемце туману. Добре, що воно ніколи не вирушало в подорож без своєї в’язки ключів. Без неї найлегший вітерець заніс би його хтозна-куди.

Але не лише через це Привиденя всюди носило з собою ключі. Як тільки воно махало тією в’язкою в повітрі — перед ним зразу відчинялись кожні двері чи ворота! Відчинялися самі, байдуже, чи були вони на засуві, чи на замку, взяті на клямку чи тільки причинені. Те саме діялося з віками скринь і дверцятами шаф, з комодами й валізами, ба навіть із заслінками до печей і шухлядами, підвальними віконцями й мишоловками. Помах в’язки — і вони відчинялися, другий помах — і вони знов зачинялись.

Привиденя дуже тішилося, що має в’язку з тринадцяти ключів. «Без неї, — часом думало воно, — жилося б куди важче…»

У негоду Привиденя вночі здебільшого поралося в залах замкового музею, серед старовинних картин і зброї — гармат і списів, щабель і пістолів. Задля розваги воно помахом в’язки ключів піднімало і спускало заборола на рицарських шоломах, гуркало гарматними ядрами, качаючи їх по підлозі, а часом, як мало охоту, заводило розмову з панями та панами в позолочених рамах у рицарській залі.

— Добривечір, любий мій! — казало воно, спинившись перед портретом графа Георга-Казимира, що жив років із п’ятсот тому і був великим неотесою, — Пригадуєш, як осінньої ночі ти побився об заклад із своїми товаришами, що спіймаєш мене і власноручно викинеш у вікно? Той твій заклад, ніде правди діти, дуже мене розсердив. Тож не ображайся, що я нагнав на тебе такого страху. І все ж чи варт було тобі відразу стрибати з вікна, та ще й з четвертого поверху? На щастя, ти не забився, бо впав у вигрібну яму. Однак погодься, справа могла б скінчитися кепсько.

А то розкланювалося перед портретом пфальцської графині, красуні Елізабет Барбари; колись, років чотириста тому, воно допомогло їй знайти коштовні золоті сережки, що їх із підвіконня поцупила сорока.

Або ж зупинялося перед гладким паном з рудою бородою і мереживним комірцем поверх шкіряного френча. Був то не хто інший, як шведський генерал страхополох Торстен Торстенсон. Триста двадцять п’ять років тому він із своїм військом обложив замок Ойленштайн і містечко, але вже через кілька днів уранці зняв облогу і ні з чим пішов із солдатами геть.

— Агов, генерале! — казало Привиденя, оглядаючи Торстенсонів портрет. — Гадаю, вчені люди ще й досі сушать собі голови над тим, що примусило вас з таким поспіхом знятися… Та не тривожтеся, генерале, про все те я змовчу. От хіба розкажу Угу Шугу, він полюбляє такі історії. Але вам, сподіваюся, це аж ніскільки не зашкодить.

Пригода з Торстенсоном

Коли погода хоч трохи сприяла, Привиденя просто з горища пускалося в мандри. Як ніжно пахло прохолодне нічне повітря, як легко й вільно дихалося під високим небом!

Дуже любило Привиденя місячні ночі.

Перескакувати з зубця на зубець по високому сріблястому мурі, коли місяць кидає тобі ясненький промінь, біліший за хмарку снігової пороші, — це ж просто чудово! Привиденя ставало тоді таке веселе і щасливе, що знай стиха хихотіло:

— Хи-хи-хи-хи! Як гарно на Ойленштайнському замку, коли світить місяць! Хи-хи-хи-хи!

Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.

Найдужче Привиденя любило літати в гостину до свого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спав, а прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.

Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії: довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми, — власне, те, що спадало друзям на думку.

Якось уночі, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:

— Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?

— Торстенсон, — відповіло Привиденя, — Торстен Торстенсон.

— І що ж із ним сталось?

— Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири — ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська — не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.

— Уявляю собі, приємного було мало, — зауважив Угу Шугу.

— Ще б пак! — вигукнуло Привиденя. — Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! Півтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!

— Та хіба ви могли їм перешкодити? — спитав Угу Шугу.

— Звісно, міг! Я взявся за цього Торстенсона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.

— А хіба ж біля намету не стояла варта?

— Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставивши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету

— І що ж було далі? — нетерпляче питав Угу Шугу

— Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя, — пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи, коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».

— А пан генерал що?

— Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав передо мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! — кричав він. — Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його за комір і трохи струсонув. «Саме це я й хотів від тебе почути, — сказав я йому. — Удосвіта забирайся звідси! І щоб більше ноги твоєї не було тут! Чув, що я кажу?»

— Оце-то так! Ну, а Торстенсон?

— Скорився. На ранок, тобто вранці двадцять сьомого липня, він подався геть із своїм військом. Накивали п’ятами, аж курява стояла, і кіннота, і гармаші, і піші солдати, а перед вів сам Торстенсон із своїм штабом.

— І що ж, більше так і не з’являвся? — поцікавився Угу Шугу.

— Ніколи, — відповіло Привиденя стиха захихотіло.

Не згадуймо про денне світло

Привиденя скінчило свою розповідь про великого шведського генерала Торстена Торстенсона. Якийсь час друзі сиділи на гілці мовчки й дивилися вниз на долину: на річку, що мерехтіла в місячному сяйві, на вежі й дахи містечка Ойленберга з його флюгерами й димарями, крутими сходами і крутими балконами. Де-не-де ще горіли пізні вогники, та й вони гасли один по одному.

Привиденя із Ойленштайнського замку глибоко зітхнуло.

— Шкода, — мовило воно, — що я дивлюся на річку й містечко завжди тільки вночі, коли світить місяць. Я ніколи їх не бачив при денному світлі.

Угу буркнув щось зневажливе.

— Не згадуйте про денне світло, — попросив він, — а то в мене болять очі. Як на мене, то досить і місячного світла, яснішого я не зношу.

— І все-таки! — заперечило Привиденя. — Усе-таки хотілося б хоч разочок глянути на світ удень! Просто щоб збагнути, чим він різниться від нічного. Для мене, я певний, це було б дуже повчально… І цікаво.

— Пхе! — обурився Угу. — Як могли ви, таке розважливе Привиденя, та й забажати собі казна-чого? Повірте, любий друже, якось денне світло захопило мене в дорозі, і цього з мене досить навік-віки!

Привиденя наставило вуха.

— Я нічого про це не знаю, пане Шугу, розкажіть мені! Та ще якби зараз.

Угу настовбурчив пір’я, нашорошив вуха й стрепенувся. Здавалося, що йому нелегко про це згадувати.

— Замолоду, — почав він, — я час від часу залітав далеко на околиці Ойленштайна — щоб трохи пополювати, а то й просто з цікавості. Та якось сталося, що я втратив лік часу — і уявіть собі! — раптом помітив, що вже розвидняється. Лишенько моє! До Ойленштайна було щонайменше сім миль. Чи долечу туди до сходу сонця? Я летів щодуху, але сонце було прудкіше за мене. Майже на півдорозі воно настигло мене. Його яскраве проміння мене осліпило, і я мерщій заплющив очі. Чи знаєте ви, як воно на душі, коли летиш, а не бачиш куди?

— Приблизно уявляю собі, — сказало Привиденя.

— О ні! — вигукнув Угу Шугу. — Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.

Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати, — по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.

— А що таке? — спитало воно.

— Гайвороння, — відповів Угу Шугу. — Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них і все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!

Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.

— Ось чому, — закінчив він свою розповідь, — я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.

Прикрощі

Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.

— Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо, — казало Привиденя. — Зрештою, у мене є в’язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?

Ой, недарма лізуть у голову такі Думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя вирішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:

— Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.

З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От І сьогодні, близько першої години ночі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:

— Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся!

Але що могло воно подіяти проти своєї вдачі? Як тільки-но годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило — все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви — все кружляло та й кружляло, і Привиденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.

Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.

— А може, сьогодні мені таки пощастить, — сказало воно само до себе, — Принаймні треба ще раз спробувати.

Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.

«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» — думало Привиденя четвертої ночі.

Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстен сон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.

— Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! — буркнуло Привиденя.

Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.

— Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, — сказало воно, посміхаючись. — Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.

Сказавши це, Привиденя махнуло в’язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев’яту ранку.

«Якщо я прикладу вухо до будильника, — подумало воно, — то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму».

Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев’ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.

— Як же це так? — не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.

Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:

— Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду — таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!

І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:

— Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?

У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.

«Ваш годинник, любий друже, — міг би він сказати, — це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші — вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи».

Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так — заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.

Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:

— От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим, що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.

Диво, та й годі!

Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.

Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.

І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло — «Ачхи!» — і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.

О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!

Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!

Хіба місячне світло золоте?

Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате… Але золоте?

«Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя, — то що ж воно таке?»

Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.

Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.

— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя.

Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!

Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.

Усе мало свою барву!

Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.

— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.

Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.

— Невже-таки я прокинувся вдень?

Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!

— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.

Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.

Може, сталося диво?

Хто це знає…

Але Привиденяті було про те байдуже. «Головне, — думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».

Затінок і сонце

Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.

Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.

Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:

— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!

У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.

Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.

— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків. — За ним, спіймаємо його!

— Авжеж, авжеж! — закричали всі. — Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!

І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.

— Ви його бачите? Ви бачите його? — гукали до передніх ті, хто був позаду, а передні кричали:

— Он він побіг!

Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром, — як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.

«Кричіть собі! — думало Привиденя. — Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь».

Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік — і переслідувачі заорали носом землю.

«От добре, от добре! — раділо Привиденя. — Зробимо так і вдруге!»

І вдруге хлопчаки попадали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.

І тоді сталося щось дивовижне!

Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойкнувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:

— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!

Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?

«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка. — Тікати треба! Якомога далі звідси!»

Та куди ж?

Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу…

А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів… Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.

Діти побачили це і страшенно злякалися.

— Пане Тальмайєр! — загукали вони. — Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!

Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.

— Ой лишенько! — лементував він, заламуючи руки, — Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!

Пан Тальмайєр. І тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, — всі розгублено допитувалися, що сталось.

— Уявіть собі, — заникувався пан Тальмайєр, — хтось упав у колодязь!

— Котрийсь із ваших учнів? — жахнувся управитель замку.

— На щастя, ні. Хтось інший…

— Хто ж?

Пан Тальмайєр здвигнув плечима.

— Не знаю, — мовив він. — Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!

У колодязі

У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.

З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці — в’язку з тринадцяти ключів.

По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.

— Ой, який у мене вигляд! — жахнулося воно. — Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!

У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.

«Хотів би я знати, чому почорнів, — питав малий сам у себе. — А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу наморочиться… Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним… Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір…

Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.

«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може…»

Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.

Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:

— Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.

Він повернувся до пожежників і спитав:

— Хто хоче добровільно?

Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:

— Я, пане начальнику!

Та начальник вибрав найменшого, наймізернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:

— Постарайтеся, голубе!

Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.

Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.

«Що тоді буде?» — міркувало Привиденя.

Воно почало озиратись довкола.

Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.

Куди ці двері ведуть?

Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.

«Он як, потайний хід!» — подумало Привиденя

Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.

— От і добре! — зраділо Привиденя. — Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.

Куди веде потайний хід?

Досі Привиденя вважало, що справді добре виспатися можна тільки в дубовій скрині. Але тепер воно зрозуміло, що помилялося. Навіть на вогкій кам’яній підлозі спалося солодко — так солодко, що, прокинувшись, Привиденя добряче напружило пам’ять, поки згадало, як сюди потрапило.

Правда, цього разу воно не чуло, як дзвонив опівночі годинник: сюди, в підземелля, не долинав згори жоден звук. І все-таки Привиденя добре знало, що була вже північ. Воно чудово виспалося, як і тоді, коли прокидалось у себе в скрині з дванадцятим ударом годинника.

Бракувало йому тут тільки павутиння й куряви.

«Така прикрість, — думало воно. — І в носі тобі ніщо не полоскоче! Коли я, прокинувшись, не чхну, мені наче чогось бракує».

Привиденя хотіло було повернутися до замку через колодязь, як надумало вчора. Але, коли воно вже підійшло до залізних дверей, йому сяйнула інша думка:

«А що, коли вийти на другий край потайного ходу? Я б довідався, куди він веде».

Привиденя було у захваті від свого нового задуму, Затиснувши під пахвою в’язку ключів, воно рушило потайним ходом, Просуватися йому було не важко, адже в темряві воно бачило, як кішка. Дедалі глибше вів його підземний хід, поки привів до розгалуження на два рукави.

Привиденя на мить розгубилося.

«Куди ж мені піти: праворуч чи ліворуч? — замислилося воно. — Важко сказати! Погадаю краще на ключах: праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч…»

Вийшло — праворуч. От і чудово! Не вагаючись більше, полинуло Привиденя праворуч. Тут було вогко. Вогко й холодно. Часом дорогу перебігали пацюки. А може, то були й миші? Блискавично виринали вони з темряви і так само блискавично щезали. Не встиг би навіть спитати їх, куди веде потайний хід.

«Десь же він та має скінчитися!» — думало Привиденя.

Невдовзі воно опинилося біля нового розгалуження. Цього разу Привиденя не ворожило, а просто звернуло ліворуч. Але хід розгалужувався дедалі частіше. Привиденя здогадалось, що потрапило в густе плетиво підземних ходів. Ними порито ґрунт під усім замком і його околицями.

«Скільки праці коштували людям ці ходи! — думало Привиденя, — Не заздрю тим, хто довбав скелі. Каторжна робота!»

Де-не-де ходи пообвалювалися, і Привиденяті доводилося знаходити дорогу поміж цілими горами ріні й щебеню. Одного разу йому трапилися грубі залізні грати: вмуровані у кам’яні стінки, вони перекривали хід. Привиденя їх не відчинило. Та дарма. Адже привиди, коли їм треба, стають тонісінькі. А Привиденяті пролізти між гратами було заіграшки.

Та через кілька метрів виявилось, що підземний хід кінчається. Він упирався в стіну, і лише вгорі виднів залізний люк.

«Цікаво, куди він веде?» — міркувало Привиденя.

Недовго думаючи, воно махнуло своєю в’язкою з тринадцяти ключів.

Дверцята люка відчинилися нагору, стукнувшись об асфальт. Сяйнуло світло — яскраве денне світло!

— Отакої! — здивувалося Привиденя. — Хіба тепер не ніч?

Воно виткнуло голову з люка і подивилось навкруги.

Перше, що воно побачило перед самісіньким своїм носом, були начищені, блискучі чорні чоботи. З чобіт виростав чолов’яга в блакитному френчі з блискучими мідними ґудзиками і в довгих білих рукавичках. Кашкет на ньому також був білий.

Привиденя й гадки не мало, що чоловік у білому кашкеті — регулювальник, а регулювальник не міг знати, що та чорна постать з білими очима, яка зненацька висунула з-під землі голову на перехресті, де був найжвавіший у місті транспортний рух, — Привиденя. Він подумав, що то робітник, який чистить каналізацію.

— Ви що, збожеволіли? — закричав він, узявшись руками в боки. — Не вигадали розумнішого, ніж відчиняти отут люк і зупиняти транспорт? Зробіть ласку, щезніть у своїй трубі, тільки миттю!

Водії машин не могли збагнути, чому регулювальник примушує їх чекати. Дехто не витримав і почав сигналити. Але Привиденя, сердите, що регулювальник на нього нагримав, не квапилося.

Воно раптом почало надиматися, поки голова його стала завбільшки, як та бочка. Потім склало дудочкою губи і — дмухнуло. Повітря вирвалося з нього зі свистом, наче з надувної кульки.

— Фююю-ть, фююю-ть, — і вже білий кашкет злетів у регулювальника з голови.

Бідолаха мало не зомлів. Він витріщив очі й стояв, побілівши, як крейда.

— От бачиш! — захихотіло Привиденя.

І, задоволене, спустилося в підземний хід, Гуп — і дверцята люка впали, прикривши малого.

Минула добра хвилина, поки регулювальник оговтався після переляку, і ще добрих п’ять хвилин, поки він спромігся підняти руку й пропустити машини, що стояли на перехресті й сигналили.

Чорний незнайомець в Ойленберзі

З часу пригоди на перехресті в Ойленберзі цілий тиждень щодня, між дванадцятою й першою годинами, зчинявся переполох. Саме о цій порі з-під землі в найрізноманітніших місцях виринала чорна примара і страхала мешканців містечка.

У вівторок вона вигулькнула поміж лотками на Зеленому базарі, і дебелі торгувальниці зарепетували, затрусилися зі страху і, забувши про все на світі, кинулися врозтіч.

У середу чорна проява завітала до ресторану «Золотий лев» і нагнала на гостей, хазяїна й офіціантів смертельного жаху.

У четвер чорну мару зі страшними білими очима несподівано побачили на газовому заводі; у п’ятницю вона зчинила неймовірний переляк серед шестикласниць жіночої народної школи, що саме робили гімнастичні вправи на шкільному подвір’ї.

Одне слово, не було й дня на тижні, щоб десь та не виринула таємнича чорна постать.

В «Ойленберзьких вістях» з’являлися щораз довші й грізніші статті, які з усією суворістю запитували, доки міські правителі сидітимуть склавши руки й потуратимуть підступному незнайомцеві.

Бургомістр скликав спеціальне засідання міської ради. Начальник поліції разом із своїми підлеглими день і ніч обмірковували (але, на жаль, марно), як найкраще спіймати «чорного незнайомця». Пояснити оті щоденні події не міг ніхто в містечку — навіть сам кримінальний вахмістр Гольцінгер, який уславився тим, що розгадував найдивовижніші таємниці.

А насправді все було дуже просто.

Привиденя тепер прокидалось не опівночі, а завжди тільки опівдні. У плетивах підземних ходів воно заблудилось і не могло знайти дороги до замкового колодязя. Тому й вигулькувало в місті з усіх люків, які вели з підземелля, сподіваючись, що колись та пощастить потрапити до замку.

«А втім, що ж мені станеться, як я трохи й погуляю отак-от по місту? — думало воно. — Шкода тільки, що люди від мене всі тікають. Мабуть, того, що я чорний. Білий я був набагато симпатичніший. Та що ж я зроблю?»

Інколи Привиденяті було тужно за горищем і дубовою скринею.

Часом воно сумувало, коли думало, що, може, відтепер завжди прокидатиметься тільки вдень, а не опівночі.

«А як гарно бувало на замку, коли світив повний місяць», — згадувало воно, зітхаючи.

Потім Привиденя питало себе — уже вкотре! — що ж це, до лиха, з ним сталося?

«Хіба не буває так, що нічний привид не знати чого обернеться на денного? Якщо буває і я оце теж став денним, то з чого б воно? Без причини таке не станеться. Причина має бути… Боюсь тільки, що про неї я ніколи не довідаюсь. А як хтось мені її й відкриє, то для мене це вже нічого не важитиме. Мені тепер треба дбати, щоб якось давати собі раду вдень, та й годі!»

Привиденя підмальовує портрет

У неділю опівдні, блукаючи в підземному лабіринті, Привиденя несподівано знайшло ще один вихід. Його, як і решту виходів, перекривали грати, міцно вмуровані у кам’яні стіни. Та тут через кілька кроків за першими гратами йшли другі, а за другими — треті. А ще далі — сталеві двері з французьким замком.

«Що це воно за знак?» — подумало Привиденя.

Відімкнути французький замок було заіграшку. Помах в’язкою ключів — і вільний шлях. Через підвал з вугіллям він вів просто до ратуші містечка Ойленберга.

Привиденя дуже здивувалось, коли вибігло нагору сходами підвалу й опинилося в ратуші — з усіма її коридорами й залами, з гарними старовинними кам’яними сходами й барвистими вітражами на сходовій клітці, які висвічували проти яскравого сонця.

Цілий тиждень в Ойленберзькій ратуші панувало пожвавлення. Чиновники поквапливо снували від дверей до дверей, дрібніші службовці переносили стоси паперів, у коридорах очікували люди — кожне зі своєю справою. Та сьогодні, в неділю, тут не було й душі живої. Привиденя могло вільно оглянути всю ратушу.

Незабаром йому впало в око, що в кожній кімнаті на стіні наклеєно ту саму картину. На ній яскравими фарбами був намальований шведський генерал Торстен Торстенсон! Велично й набундючено сидів він на своєму сірому в яблуках коні, затиснувши в правій руці булаву. Його зелений похідний плащ надимав вітер, червоне пір’я на капелюсі палало, мовби змагаючись із рудою клинцюватою генеральською бородою.

Під зображенням генерала щось було надруковано великими літерами, але Привиденя не могло їх прочитати. Адже воно ніколи не вчилось читати, тому й не здогадувалось, що на стінах висять не картини, а просто афіші, які повідомляли:

27 липня, в неділю,
велика святкова історична вистава
з нагоди 325-річчя
облоги Ойленберга шведами.
Зброя і костюми з часів тридцятилітньої війни.
576 учасників, 28 коней, 2 гармати.
Музичний супровід міської капели.
Початок рівно об 11.30 на площі перед ратушею.
Запрошуємо всіх на виставу!
Організатори свята.

«І чого вони так носяться з тим Торстенсоном, порозклеювали його скрізь? — думало Привиденя. — Якби в одному чи в двох місцях — нехай. А тож у кожній кімнаті, у кожному коридорі і в кожній ніші над сходами! Це вже занадто!»

В одній з кімнат міської скарбниці на письмовому столі Привиденя побачило недогризок чорного олівця. Відтоді воно вже знало, що робити.

Привиденя взяло той недогризок, підійшло до афіші з Торстенсоном, наклеєної тут-таки в кабінеті, й намалювало генералові чорну густу бороду. Потім перебігло до суміжної кімнати. Там домалювало генералові носа завбільшки з огірок, на якому блищала бородавка.

«Буде хоч не так одноманітно!» — захихотіло воно.

Привиденя кидалося від афіші до афіші, закінчить біля одної — й одразу до другої. Там кількома вправними штрихами домалює Торстенсонові ослячі вуха, там чорну пов’язку на око, як у морського розбійника.

Робота страшенно тішила малого.

Воно домальовувало й домальовувало! Баранячі роги, велетенські витрішкуваті очі, гострий живіт, оленячі роги, люльку з хмарою диму, довгі розкуйовджені патли, обручку на носі і багато чого іншого. Не дивно, що за роботою воно забуло про час.

І раптом, коли Привиденя було саме в кабінеті пана бургомістра, годинник на ратуші вибив першу дня. Привиденяті давно пора було підшукати собі якийсь закуточок, де б йому не заважали переспати двадцять три години.

«До потайного ходу я не встигну, це напевно, — думало воно, — дуже далеко. У мене ось-ось знову запаморочиться в голові…»

У кутку обшитого дерев’яними панелями кабінету стояла старовинна, мистецьки оздоблена кована скриня. Колись у ній зберігалися ділові листи й рахунки. Але тепер скриня була порожня і стояла просто як окраса зали.

«Ось мій порятунок!» — подумало Привиденя і, зібравши рештки сил, скочило в скриню. Віко над ним опустилося, і воно вмить заснуло.

Обережно, пане бургомістре!

Коли наступного дня о першій годині Привиденя прокинулося, то почуло, що в кабінеті пана бургомістра кілька чоловік збуджено розмовляють між собою. Воно легесенько одхилило віко й визирнуло зі скрині.

У кабінеті пана бургомістра було троє: сам пан бургомістр сидів за письмовим столом у червоному шкіряному кріслі і курив сигару; навпроти нього височів з кашкетом під пахвою ойленберзький начальник поліції, а біля вікна, зіпершись спиною на підвіконня й схрестивши на грудях руки, стояв пан кримінальний вахмістр Гольцінгер.

Пан бургомістр мав дуже кепський настрій — це видно було відразу.

— Кажу вам знову! — вигукнув він і гримнув кулаком об стіл. — Це нечуване зухвальство: отак підло споганити всі як є афіші в ратуші! Я вимагаю, знайдіть цього малюваку! І якнайскоріше! Ми ганьбимо добре ім’я нашого міста. А не впораєтесь, любий мій, — звернувся він до начальника поліції, — то це свідчитиме тільки про одне: ви обрали собі не той фах.

Начальник поліції спаленів:

— Будьте певні, пане бургомістре, міська поліція зробить усе, щоб схопити злочинця. Я переконаний: це лише питання часу. Адже досі ми розплутували всі подібні справи, за винятком кількох зовсім незначних.

Бургомістр ще дужче закадив сигарою.

— Знаю я ті ваші винятки, — пробурчав він. — Згадати тільки, що той чорний незнайомець ще й досі тиняється по місту! І саме тепер, за тиждень до відзначення 325-річчя! Невже ви не розумієте, що це увесь Ойленберг осоромить. То навіщо ж нам тоді поліція?

Начальник поліції кусав губи. Що він мав відповідати бургомістрові? Але той уже повернувся до пана кримінального вахмістра Гольцінгера.

— А ви, любий Гольцінгере? Теж не вигадаєте нічого кращого, як розводити теревені!

Пан Гольцінгер зняв з носа свої чорні окуляри в роговій оправі і ретельно протер їх.

— Боюся, що все куди складніше, ніж здається, — почав він. — Мене б аж ніяк не здивувало, якби між чорним незнайомцем і оцим отут, — він показав на зіпсовані афіші, які горою здіймалися на письмовому столі в бургомістра, — мене б аж ніяк не здивувало, якби між одним і другим був якийсь зв’язок.

Бургомістр спантеличено відклав сигару.

— Як вам таке спало на думку?

— Це важко пояснити. Я просто відчуваю. Бургомістр почухався за вухом.

— І хто ж тоді чорний незнайомець? Відчуваєте ви це?

Пан Гольцінгер пильно подивився на свої окуляри проти світла, потім знов надів їх і аж тоді відповів, знизавши плечима:

— Відчуваю, що ми маємо справу з нечистою силою.

— Авжеж, авжеж! — глузливо вигукнув бургомістр. — Вам лишилося тільки додати, що все це роблять привиди.

— А коли це й справді так? — спитав пан Гольцінгер.

Але бургомістр тільки головою похитав.

— Безглуздя, Гольцінгере! Чистісіньке безглуздя! Такі байки розказуйте малим дітям, а не мені! Я не вірю в привиди!!!

Досі Привиденя слухало розмову спокійно. Але тепер йому урвався терпець. То ойленберзький бургомістр не вірить у привиди? Ну, постривай же!

— Гу… гу-у-у-у-у… гу-у-у-у-у! — загуло Привиденя в порожній скрині, що вона аж застугоніла.

Бургомістр, начальник поліції і пан кримінальний вахмістр здригнулися з переляку.

— Гу-гу-у-у-у-у! — знову завело Привиденя.

Потім віко скрині піднялося — і Привиденя поволеньки, крекчучи, стогнучи й брязкаючи ключами, почало зводитися на ноги.

А само пильно дивилося своїми білими очима в обличчя панові бургомістрові.

— Гу-гу-у-у-у-у! — загуло воно знову, голосно й жалібно: — Гу-гу-гу-гу-у-у-у-у!

Холодний жах охопив бургомістра. Він випустив сигару з рота й через силу хапнув повітря.

Начальникові поліції і панові кримінальному вахмістру Гольцінгерові волосся на голові стало сторч.

Вони застигли, неспроможні ворухнутися, й дивились, як Привиденя вилізло з скрині і, брязкаючи ключами, вийшло з кімнати.

Переполох у ратуші

Перший оговтався пан Гольцінгер. Через кілька хвилин після того, як Привиденя зникло з бургомістрового кабінету, вахмістр рвонув двері і кинувся в коридор. Чорна постать з в’язкою ключів саме завертала за ріг.

— Стій! — вигукнув Гольцінгер. — Ані руш! Ви арештовані!

Та Привиденя не мало аж ніякого бажання попастися під арешт. Воно чкурнуло геть і захихотіло. Тоді пан Гольцінгер зарепетував так, що аж луна пішла всіма коридорами і вестибюлем.

— Пильнуйте! Всі пильнуйте! В ратуші чорний незнайомець! Не даймо йому вислизнути! Затримати його, затримати! Держіть чорного незнайомця! Держіть його! Держіть!

Під час обідньої перерви чимало службовців пішли додому. А ті, що лишилися в ратуші, враз повибігали з своїх кімнат.

Кожен мав твердий намір спіймати чорного незнайомця.

— Пане Мюллер, ви чули? Тепер навіть у ратуші нікому не буде спокою!

— Пані Краузе, подайте мерщій ножиці! Може бути, що він має зброю…

— Мені здається, треба повідомити поліцію!

— Добра думка, пані Шнайдер! Та от як туди дзвонити? Двадцять-нуль-один чи один-нуль-двадцять?.. Алло! Це поліція? Говорить Леман, радник будівельного управління. Негайно приїздіть із своїми людьми до ратуші! Чорний незнайомець, розумієте? Авжеж, він несподівано з’явився тут. Приїздіть, будь ласка, якнайшвидше! Ви мене зрозуміли? Якнайшвидше!

Під керівництвом пана кримінального вахмістра Гольцінгера було обстежено всю Ойленберзьку ратушу: кожну кімнату й кожну шафу, кожен закуток під сходами і кожну нішу. Не забули навіть комірчини, умивальників і туалетів. Але чорного незнайомця так і не знайшли, не було його й на горищі, ані в підвалі.

Навіть Аякс, поліційний собака, не взяв сліду.

— Якась загадка, — сказав пан Гольцінгер. — За всю мою службу такого ще не траплялося, а це як-не-як дев’ятнадцять років.

Де ж ділося Привиденя?

Десь же воно та заховалося, бо навіть маленькі привиди не можуть просто розтанути в повітрі.

Так, не можуть, зате вони можуть багато чого іншого.

Спочатку Привиденя хотіло шаснути назад до підземного ходу, але йому заступили дорогу наполохані Гольцінгером службовці — і воно майнуло на горище, а звідти у вежу. Коли туди наспіли переслідувачі (було чути, як стугонять під ними сходи), воно, не довго думаючи, шаснуло в годинникову вежу.

«Ніхто не подумає, що я в годиннику, — міркувало воно, — тож і не шукатиме тут».

До цього справді ніхто не додумався, навіть пан кримінальний вахмістр Гольцінгер. І все ж Привиденяті було в годиннику незатишно: безнастанне цокання й рипіння коліщаток не давало йому заснути.

— Нічним привидам таки живеться краще, — бурмотіло воно стиха. — Чого б я не дав, щоб тільки знов стати нічним!

А тим часом Привиденяті треба було тільки провести рукою по циферблату, і воно б зарадило лихові. Та воно й гадки не мало про те, що є якийсь зв’язок між його лихом і годинником. Звідки ж було йому знати? Угу Шугу ніколи не казав йому про це.

«Дуже вже тут незатишно й гамірно», — думало Привиденя.

Воно затулило долонями вуха й невдовзі, як звичайно, поринуло у глибокий сон.

Спокійний куточок

Наступного полудня Привиденя прокинулося дуже роздратоване, адже над самісіньким його вухом бемкав годинник. Якби малого дванадцять разів ударили по голові ковальським молотом, то й тоді б, мабуть, було йому не гірше.

«Мерщій у підвал! — подумало Привиденя. — А потім геть із ратуші, — тудою ж, кудою я прийшов два дні тому».

Та це було не так просто, як гадало собі Привиденя. Кожного разу, коли йому здавалося, що на сходах нарешті вже нікого немає і воно може непомітно майнути в підвал, там неодмінно хтось та був, хоч би та ж таки прибиральниця, що в обідню перерву замітала сходи і витирала поруччя.

«Бачу вже, — думало Привиденя, — що тут я не спущуся вниз без галасу. Та, мушу признатися, мені це починає набридати. Ми, нічні привиди, не звичні до такої метушні. Найкраще перечекати нишком тут, угорі, до неділі. Тоді мені не стануть на заваді ні бургомістр, ні прибиральниця, ні хто з чиновників, ні поліцейський. У неділю вони сидітимуть собі вдома в затишних кімнатах і ласуватимуть печенею, а ратуша вся буде моя. Авжеж, це найрозумніше, я так і зроблю. Тільки в годинник не залазитиму (цур їм, тим дзвонам!), а знайду собі куточок на горищі».

Наступні дні й ночі Привиденя провело на горищі Ойленберзької ратуші. Там йому навіть подобалося. І пилюка, й павутиння. Щоправда, павутиння не дуже густе і не снується з піддашшя аж донизу, як на горищі замку, а проте Привиденя почувалося тут, як удома.

Передовсім, тут було спокійно. Після недавніх пригод малий був просто щасливий, що ніхто його не турбував. Ніхто не лякався його, і ніхто за ним не гнався, не хотів спіймати.

До того ж тут не доводилося нудьгувати.

Прокидаючись, Привиденя поспішало до слухового віконечка й виглядало надвір. То роздивлялося Зелений базар, де сиділи городниці з повними кошиками городини, кличучи до моркви, редиски, селери, часнику й салати, то з іншого кутка горища дивилося на площу перед ратушею, де плюскотів водограй і стояв поліцейський у білому кашкеті, через кожні дві-три хвилини витягаючи руку в інший бік: тоді площею туди й сюди їхали машини: вантажні, фургони, легкові автомобілі чи й кілька велосипедистів або хлопчаки на мотоциклах; одного разу проїхала навіть пожежна машина і разів три-чотири — жовтий поштовий фургон.

«Весело там унизу! — думало собі Привиденя. — Напевно, отой у білому кашкеті — чарівник. Тільки витягне руку — так і рушили туди й сюди карети, та ще такі чудернацькі: з бляхи й скла і їдуть зовсім без коней. Хіба карети без коней їздять? Розповісти про це Угу Шугу — скаже, теревені правлю».

Ох, Угу Шугу!

Як давно Привиденя про нього не згадувало! Аж ось коли Угу Шугу знову спав йому на думку.

«Ой лишенько, Угу Шугу! Я ж про тебе мало не забув. Чи побачимось ми ще коли? А як же, бувало, ми з тобою, сидячи в гіллі, розповідали всячину при місяці! Тяжко стає на серці, як згадаю… Здається, знову оживає в мені туга за домівкою. Туга за тим, що бувало колись, тоді, як я був ще нічним привидом…»

Шведи прийшли!

Наступної неділі в Ойленберзі панувало незвичайне пожвавлення. Всі будинки були прикрашені зеленими гірляндами і прапорами. На брамі перед ратушею міський садівник почепив великий вінок із соснового гілля, прикрасивши ним червоний щит із золотим «325». Такі щити, тільки менші, з золотим «325» на червоному тлі висіли на дверях більшості будинків і у вітринах крамниць. Тож кожний бачив, що сьогодні в Ойленберзі святкують якесь 325-річчя.

Уже зранку прибули перші гості — з інших міст. Потім, аж до полудня, з’являлися все нові й нові глядачі. Барвисті юрмища плавом пливли на площу. Поприїжджали машинами, поїздами і автобусами. Гурт сільської молоді з Верхнього і Нижнього Гайзельфінга приїхав на возі, прикрашеному квітами і кольоровими стрічками, воза тягнув трактор. Кожному хотілось подивитися святкову історичну виставу, всі поспішали до площі перед ратушею.

Свято почалося маршем шведської армії від Зеленого базару. Попереду колони йшли, розмахуючи прапорами, троє солдатів. За ними виступала чоловіча хорова капела «Гармонія-1890», озброєна списами та старовинними рушницями, — вона була за піхоту. Дев’ятнадцять дужих шведських кіннотників виставив ойленберзький «Клуб верхової їзди». Подбали й про похідну музику — в шароварах і яскравих куртках крокували музиканти міського оркестру. Вони навпереміну грали то фінський марш, то фанфарну мелодію, що її з нагоди ювілею генерала Торстена Торстенсона написав сам капельмейстер.

За решту війська були члени всіляких товариств — гімнастів і різників, прикажчиків і дрібних садівників, добровільної пожежної команди та клубу курців і гри в кеглі «Нас дев’ятеро».

Було в генерала навіть дві гармати. Кожна запряжена четвериком коней-ваговозів, які, безсумнівно, належали броварні; правили ними візники, які возили пиво. Повбирані вони були не в свої голубі полотняні куртки, а у військові мундири, і попервах могло здатися, що то були справжні каноніри шведського короля.

Марш тривав двадцять хвилин, і ось солдати вишикувалися перед ратушею.

Тепер настав час з’явитися і йому самому — славнозвісному полководцю й боягузові генералу Торстенові Торстенсону!

Люди спиналися навшпиньки, витягали шиї.

І справді, ось він їде!

Впевнено й набундючено сидів генерал на сірому в яблуках коні, лівою рукою взявся в бік, а правою тримав булаву і помахував нею, вітаючи натовп.

Хіба не величний у нього вигляд — зелений плащ, руда клинцювата борода, золоті галуни на капелюсі, прикрашеному пір’ям?

— Казково! Просто казково! — вигукували люди й плескали в долоні.

Коли кореспондент якоїсь нетутешньої газети поцікавився, хто грає Торстенсона, звідусіль залунало:

— Хіба ви не знаєте? Та це ж директор акціонерної броварні Кумпфмюллер!

— Ви здивовані, еге ж? Він міг би й справді бути генералом. Подивіться, як він природно грає. Сам Торстенсон не зумів би отак триматися!

Аж ось пролунали фанфари.

Торстенсон звернув свого коня на середину площі. Він глянув на небо, і натовп принишк. Тоді генерал відкашлявся й заговорив. Дзвінко й урочисто лунав його голос над площею:

Так повелів нам Швеції король —
Це місто й цю фортецю звоювати,
Що непокірно височать там, на горі.

Збігло ще трохи часу, поки він закінчив свою вишукану промову, гідну славетного полководця.

Потім наперед виступив молодший лейтенант (а насправді провізор ратушної аптеки) і від генералового імені зажадав, щоб замок і містечко склали зброю. Але комендант фортеці відхилив цю вимогу, ще й почав глузувати. Коли Торстенсонові так хочеться увійти в місто, то, будь ласка, нехай спробує!

Почувши таке, генерал спаленів із гніву й урочисто поклявся зрівняти з землею замок і містечко. Він махнув булавою обом канонірам і вирік жахливі слова:

Так, воля моя тверда і незламна.
Озвіться ж, гармати!
Гриміть громами!

Шведські каноніри миттю набили гармати і зробили один за одним кілька пострілів, зчинивши неймовірний гуркіт. Глядачі захоплено загаласували. І ніхто не звернув уваги на те, що цієї миті на вежі ратуші розчинилися дверцята і годинник вибив полудень.

Гаряча робота

Привиденя прокинулося, як завжди, з останнім дванадцятим ударом. Про велику історичну виставу, що почалася перед ратушею, воно нічого не знало. Але, зачувши гуркіт Торстенсонових гармат, Привиденя боязко визирнуло із слухового віконця й побачило, що площа перед ратушею кишить солдатами.

— Що сталося? — здивовано вигукнуло воно. — Невже знову шведи? Що їм, у лиха, тут треба?

Спересердя Привиденя побажало шведському війську разом з його гарматами у землю запастися. Та раптом помітило у хмарі порохового диму сірого в яблуках коня, на якому сидів вершник у зеленому плащі.

Ой лишенько — чи це ж не Торстенсон?

І генеральський капелюх, і стоячий комір, і гладке обличчя з рудою клинцюватою бородою… Так, так, це він!

— Отакої, побий його грім! — скрикнуло Привиденя. — То він знову прийшов! Наважився сюди носа поткнути! Та що це він собі думає? Може, гадає, що я з усім цим миритимусь, бо він, бачте, генерал? Ну, то він дуже помиляється, цей генерал, чи то пак — гарматне опудало!

Далі все сталось в одну мить.

Привиденя стрімголов кинулося з слухового вікна на площу перед ратушею і опустилось точнісінько там, де хотіло: за три кроки від Торстенсонового коня.

— Агов, Торстенсоне! — крикнуло воно. — Чи ти часом не збожеволів? Невже забув, як ти мені присягався, забув ту ніч, коли стояв навколішки і, заламуючи руки, благав милосердя? Ану забирайся звідси геть!

Переляканий на смерть Торстенсон — тобто директор броварні Кумпфмюллер, втупився в чорну мару з білими очима. Він не міг збагнути, звідки вона взялася і чого, власне, їй треба.

— То як? Заберешся сам, чи тобі допомогти?

І, перш ніж Кумпфмюллер сказав слово, із горла Привиденяти вихопилось лиховісне виття.

— Гу-гу-у-у-у-у! — пронизливо голосило воно. — Гу-гу-у-у-у-у!

Кінь пана директора схарапудився, став дибки, потім крутнувся на задніх ногах і помчав геть.

З рук у пана Кумпфмюллера випали булава й повід. Ще трохи — і він би й сам гримнувся на землю. На превелику силу він утримався в сідлі, вчепившись за гриву свого коня.

— Гу-гу-у-у-у-у! — не вгавало Привиденя. — Гу-гу-у-у-у-у!

Не дивно, що решта коней теж схарапудилися. Пустилися вчвал і жеребці шведської кінноти, і ті, що були запряжені в гармати. Вони помчали площею до Зеленого базару слідом за генеральським конем, здіймаючи неймовірний гармидер, і вимчали аж за місто.

Розгубилися й шведські піхотинці. Солдати й офіцери покидали зброю й дременули від розгніваної чорної прояви з білими очима.

А глядачі? Жінки верещали. Діти плакали. Знявся страшенний галас. «Тікайте!» — лунало звідусіль. На площі зчинилася колотнеча. Люди кинулися в будинки, в найближчі провулки, усі розгубилися з жаху.

Але Привиденя зовсім не думало лякати глядачів, його обходили тільки шведи.

— Гу-гу-у-у-у-у! Поганці! Забирайтеся до лиха з своїми шаблями, списами й рушницями! Гу-гу-у-у-у!

Ох і було ж Привиденяті роботи! То виючи, то форкаючи, кидалося воно з краю в край площі. І горе було нещасному шведові, який не встигав миттю щезнути! Привиденя хапало його за комір і так ним тіпало, що аж кістки торохтіли. Вояки тікали чимдуж, поки все шведське військо разом з прапороносцями й музикантами не опинилося в безпеці.

— Перемога! — закричало Привиденя. — Перемога! Торстенсона розбито, шведів вигнано! Ойленберг врятовано! Перемога!

До першої години дня зоставалося ще трохи часу. Привиденя, незважаючи на радість перемоги, падало з ніг від утоми. Адже воно само одно змусило втекти такого видатного полководця з усім його військом!

«Мабуть, на сьогодні з мене досить», — подумало Привиденя й вирішило піти спати, хоча годинник ще й не вибив першої години.

Випадково воно опинилось поблизу ратушної аптеки. У підвалі її, теж випадково, було відчинене віконце, і Привиденя, недовго думаючи, шаснуло туди. Потім залізло в найнижчу шухляду старенького комода. Там воно з гордістю згадало свою перемогу, промимрило стиха: «Перемога! Перемога!» — і заснуло.

Докори сумління

У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.

«Учора я добре-таки перевтомився, — вертілося малому в голові. — Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно…»

Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.

— Ого-го! Скільки пляшок! — здивувалося Привиденя. — Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.

Вузьке, заґратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.

Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.

Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.

Як завжди, говорив здебільшого Герберт.

— Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? — вигукнув він. — Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.

Ютта думала інакше.

— І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?

— Авжеж, — буркнув Гюнтер. — Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.

— І знаєш, що мені сподобалось найбільше? — спитала Ютта. — Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.

— Уявляю собі, — замислено мовив Гюнтер, — скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.

Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Торстенсона!

Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.

«Що ж я наробив?! — жахнувся малий. — Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой… Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».

Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.

— Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, — сказало воно собі. — Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив. Зрештою, йдеться про моє добре ім’я.

Листа написано

Привиденя нечутно випурхнуло в садок і сховалося за найближчим бузковим кущем. Потім тихенько, лагідно погукало аптекаревих дітей:

— Слухайте, діти! Не бійтеся мене! Я маю вам щось сказати, щось дуже важливе. Тільки не тікайте від мене й не кричіть, я не зроблю вам нічого поганого.

Герберт, Гюнтер і Ютта здивовано оглянулися по саду. Вони ніяк не могли збагнути, хто це до них говорить. Ютта стиха зойкнула, побачивши чорну постать з білими очима, що неквапно випливла з-за бузкового живоплоту й закивала їм.

— Ой, гляньте — чорний незнайомець!

— На жаль, так звуть мене в Ойленберзі, — промовило Привиденя. — Я знаю й те, що, на жаль, усі люди в містечку бояться мене. А я ж усього-на-всього нещасний маленький Привид, і мені страшенно прикро, що я вчора зіпсував святкову виставу. Але зробив я це без лихих намірів, — просто я гадав, що Торстенсон і шведи — справжні.

Аптекареві діти не знали, що робити: кричати, тікати чи сидіти на місці й слухати.

— То ви… привид? — недовірливо спитав Герберт.

— Авжеж, коли твоя ласка.

— А чому ви чорні? — поцікавився Гюнтер. — Я завжди думав, що привиди білі…

— Тільки нічні, — зітхнуло Привиденя.

— А ви? — спитала Ютта. — Ви який привид?

— На жаль, чотирнадцять днів тому я став денним привидом. Від сонячного світла я став чорний, але спершу, коли я ще був нічним привидом, я був ніжно-білий, біліший за хмарку снігової пороші… А взагалі я мешкаю на горі, в Ойленштайнському замку.

— Але з якогось часу, — мовив Гюнтер, — ви опинилися внизу — і в містечку стало неспокійно.

— Це чиста випадковість, — відповіло Привиденя.

Воно знічено поглянуло на аптекаревих дітей. Потім розповіло їм усе про себе і докладно пояснило, чому вчора все так вийшло і як йому через те прикро, і кілька разів просило вибачення.

— Ви й не здогадуєтесь, — каявся малий, — як мені прикро і як для мене важливо пояснити ойленбержцям, що я не хотів їм зла. Але як їм це пояснити?

— Напишіть листа бургомістрові! — запропонував Гюнтер.

— Листа? Це неможливо! — зітхнуло Привиденя. І призналося, що ніколи не вчилося читати й писати.

— Пусте! — сказала Ютта. — Напишемо ми! Вона майнула в будинок і принесла ручку, папір і конверт. Лава у садку стала їй за письмовий стіл, вона уклякнула, відкрутила ковпачок ручки.

— Будь ласка, диктуйте!

Привиденя почало диктувати, а Ютта писала:

Вельмишановний пане бургомістре Ойленберга!

Те, що відбулося вчора на Вашому великому історичному святі, завдає мені страшенних мук. Спробуйте, будь ласка, зрозуміти, як усе це сталося…

Лист вийшов довгенький. Коли Ютта поставила останню крапку, Привиденя попросило прочитати його. Потім Ютта мусила капнути чорнила йому на великий палець, і воно урочисто «підписало» листа.

Але тут Привиденяті здалося, що воно не про все сказало.

— Чи не могла б ти трохи дописати? — спитав він Ютту. — Бодай два речення…

— Авжеж, — охоче мовила Ютта.

Вона пропустила кілька лінійок після «підпису», як це й годилося, і Привиденя продиктувало:

P. S.

Я був би Вам вдячний, якби Ви надрукували мого листа в «Ойленберзьких новинах». А ще обіцяю Вам, що завтра опівдні я покину Ваше містечко і ніколи сюди не повернуся.

Тільки не вдаватися в розпач!

Ютта поклала листа в конверт і написала адресу.

— Ви неодмінно повернетеся в Ойленштайн, коли завтра залишите містечко? — спитала вона.

— Звісно.

— А потім, — поцікавився Гюнтер, — потім ви, звичайно, станете знов нічним привидом, еге ж?

Привиденя кинуло на нього сумний погляд.

— Якби ж твої слова справдилися!.. Але, на жаль, я вже не вірю, що коли-небудь зможу стати нічним привидом. Мабуть, для мене все скінчено.

Привиденя заплакало. Великі білі сльози капали йому з очей і стукотіли об землю, наче град: тук, тук, тук, тук, тук.

Діти спантеличено перезирнулися.

— Ой-ой! — вигукнув Герберт. — Чого ви плачете?

Гюнтер почухав потилицю і нічого не сказав. Тільки Ютта зрозуміла, в чому річ, і спробувала втішити малого.

— Тільки не вдавайтеся в розпач! — мовила вона. — Подумаймо краще, чим вам можна зарадити.

Привиденя махнуло рукою.

— Ніщо мені не зарадить! — схлипнуло воно, — Треба було мені слухатися Угу Шугу, він застерігав мене.

Зненацька йому сяйнула одна думка. Угу Шугу! Як воно не подумало про нього!

— Треба спитати Угу Шугу! — вигукнуло Привиденя. — Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він… Не скажу, що він надто мудрий, але знає багато такого, чого інші не знають. Якщо ви, любі мої діти, справді хочете мені допомогти, то спитайте Угу Шугу, що мені робити!

— А чому б вам самому не спитати? — поцікавився Гюнтер.

— Нічого не вийде! Я денний привид, а він нічний птах. Але він мій друг. Він мешкає в дуплистому дубі за замком, його легко знайти…

На Ойленштайнській горі діти часом гуляли з своїми батьками. Тож Привиденяті не довелось довго розказувати їм дорогу. Крім того, діти гадали, що їм, певне, пощастить вислизнути вночі з дому непомітно, отож усе має вийти на добре.

— Але як ми пройдемо через замок? — спитав Герберт. — Це єдина дорога до дуба. А замкову браму, звичайно, звечора замикають.

У Гюнтера і Ютти аж обличчя повитягались, але Привиденя одразу знайшло раду:

— Я позичу вам свою в’язку з тринадцяти ключів, — сказало воно і пояснило дітям, що до чого. — З ключами ви дуже легко потрапите в замок і так само легко з нього вийдете.

Отож аптекареві діти пообіцяли Привиденяті піти цієї ночі до дуплистого дуба і спитати поради в Угу Шугу.

Щасливе Привиденя не могло надякуватись їм. Воно простягло Гербертові в’язку з тринадцяти ключів.

— Зробіть же все добре… І не забудьте: для Угу Шугу багато важить, щоб його шанували і казали йому завжди «ви» і «пане Шугу». Я нагадую вам це тільки для того, щоб ви знали, як з ним поводитись… І ось що! Може, ви сьогодні ще не понесете на пошту листа бургомістрові?

— Як хочете, — сказав Герберт. — Але чому, власне?

— Адже я пообіцяв бургомістрові завтра назавжди зникнути з Ойленберга, — відповіло Привиденя, — Тим часом завтра я, може, звідси ще не піду, як ви, певно, самі розумієте після всього, що я вам казав.

Угу Шугу дає пораду

Вночі, десь між одинадцятою і пів на дванадцяту, аптекареві діти тишком-нишком вибрались із своєї домівки. Все пройшло якнайкраще. Ні батьки, ні провізор Дойєрлян, що саме чергував цієї ночі в аптеці, нічого не помітили.

На той час містечко Ойленберг уже спало глибоким сном. Ніхто не бачив, як діти поспішали бічними вулицями й завулками до верхньої брами. Пройшовши крізь неї, вони дістались на стежку, що вела до замку. Стежка була кам’яниста й крута, діти раз по раз спотикалися об коріння дерев, камінюччя і свої власні ноги.

— А навіщо, скажіть, я брав ліхтарика? — мовив Гюнтер.

Він хотів був увімкнути ліхтарик, але Герберт спинив його.

— Облиш, нам не можна себе викривати!

— Гаразд, гаразд, — буркнув Гюнтер, — Я ж нічого.

На майданчику перед брамою вони зупинилися перепочити. Ютта дістала з кишені торбинку з цукерками.

— Чи не підкріпитися нам трішки?

Серце в неї калатало, як, зрештою, і в хлопчаків. Гюнтер, певна річ, звернув усе на круту стежку.

— Почнемо? — спитав по хвилі Герберт.

— Авжеж, — мужньо погодились Гюнтер і Ютта.

Велика мить настала. Герберт махнув в’язкою з тринадцяти ключів — і чари подіяли. Легко й нечутно відчинилася важка замкова брама.

— Заходьте швидше! — звелів Герберт.

Коли вони опинились на подвір’ї замку, брама за ними зачинилася.

— Як у казці! — здивувався Гюнтер. — Тепер для нас не існує перешкод!

І середня, і внутрішня замкові брами слухняно скорилися помахові в’язки. Діти йшли спершу боязко, а далі все впевненіше й сміливіше. Ось над їхніми головами пролетів кажан, ось біля самих ніг шаснуло кілька пацюків. І хоч діти неабияк налякалися, проте не звернули з дороги.

Близько півночі вони стояли вже перед дуплистим дубом.

Угу Шугу, здається, був удома. Гюнтер дістав кишеньковий ліхтарик і освітив гілки. Раптом з високої верхівки дерева долинув хрипкуватий голос, він щось гукнув до дітей мовою Шугу. Гюнтер і Ютта нічого не зрозуміли, зате Герберт усе зрозумів чудово.

— Вимкни ліхтарика, — звелів він, — ти його сліпиш!

Гюнтер і Ютта здивувалися.

— Ти зрозумів його?

— А ви що — ні? — запитав Герберт. — Це, мабуть, через ключі.

Та ось і Гюнтер з Юттою вхопилися за в’язку. Тепер і вони розуміли мову Угу.

— Хто ви? — спитав Угу Шугу. — І звідки прийшли?

— Ми всі — аптекареві діти з Ойленберга, — повідомив Герберт, — Один ваш давній знайомий послав нас сюди і звелів низенько кланятися.

— Давній знайомий? — пирхнув Угу Шугу. — А я й не знав, що в мене є давні знайомі в Ойленберзі.

— Маленький Привид, — пояснив Гюнтер, а Ютта додала:

— Він дуже, дуже нещасний, розумієте, і просить у вас поради.

Тепер Угу слухав, наставивши вуха.

— Чому ж ви відразу не сказали? Чекайте-но, я спущуся до вас, і тоді ми все спокійно обміркуємо…

Ш-ш-ш-ш-ш! — Угу Шугу шугнув з верховіття вниз і присів на найнижчій гілці дуба.

— Розповідайте! Будь ласка, розповідайте! Герберт, Гюнтер і Ютта розповіли йому все, що мали розповісти.

Угу Шугу вислухав їх мовчки. Потім настовбурчив пір’я і стрепенувся.

— Дуже сумно, що так сталось, надзвичайно сумно, — сказав він. — То он чого останнім часом малий не відвідував мене! Ви питаєте, чому він раптом обернувся на денного привида! На це я можу сказати тільки одне: справа в годиннику!

— В якому годиннику? — спитали водночас Гюнтер і Ютта.

— Звісно, в тому, що на ратуші.

І Угу коротко пояснив дітям, яка залежність між годинником на ратуші і Привиденям. Потім спроквола, розсудливо додав:

— Спробуйте довідатися, чи днів чотирнадцять Тому ніхто не зупиняв або не переставляв стрілок ратушного годинника. Якщо таке було, то потурбуйтеся, будь ласка, поставити годинник правильно. Оце все, що я можу вам сказати. Бувайте здорові, товариство, і передайте від мене вітання маленькому Привидові, якому я бажаю всього найкращого.

Сказавши це, він розпростав крила, кивнув головою аптекаревим дітям і зник у темряві.

Добрі новини

Тільки-но ратушний годинник наступного полудня вибив дванадцяту, як Привиденя стрімголов кинулося крізь підвальне вікно в аптекарів садок, де на нього вже чекали Герберт з братом і сестрою.

— То як? — збуджено вигукнуло воно. — Вдалося вам що-небудь чи ні?

— Не хвилюйтеся, — сказав Герберт, — усе пішло як по писаному.

А Ютта, сяючи, докинула:

— Гадаю, ви будете задоволені. Здається, ми вам допоможемо.

— Та невже?! — Привиденя аж застрибало з радості. — Розповідайте ж! — благало воно нетерпляче. — Розповідайте, будь ласка!

Але Герберт мовив:

— Ходімо краще в альтанку, там нам ніхто не заважатиме. І я ж хочу вам віддати ваші ключі. Спасибі вам за них!

— Будь ласка, будь ласка, добре, що вони вам згодилися!

В альтанці було тісно, але затишно. Усі четверо, наче змовники, скупчилися навколо круглого столика.

— Ну ж бо, розказуйте! Я хочу нарешті знати, як мені бути.

Герберт, його брат і сестра переказали розмову з Угу Шугу.

Тому здається, що лихо, яке спіткало Привиденя, у якийсь загадковий спосіб пов’язане з годинником на ратуші.

— Спершу ми не знали, що ж нам з цього, — вів далі Гюнтер. — Але потім сказали собі: та про годинник можна розпитати годинникаря Ціферля! Ми відразу пішли до нього, і, як ви гадаєте, що з’ясувалося?

— А що? — спитало Привиденя.

— Пан Ціферль розповів нам, — сказала Ютта, — що шістнадцять днів тому він за дорученням бургомістра оглядав ратушний годинник. О сьомій ранку зупинив годинниковий механізм і рівно півдоби щось там робив, аж до сьомої вечора.

— А потім, тобто через півдоби, — поважно казав Герберт далі, — пан Ціферль знов пустив годинника, і стрілки пішли, власне, з того місця, де вони вранці зупинилися. На циферблаті, зрештою, нічого не зміниться, чи то буде сьома година ранку, чи сьома вечора.

— Але в тім-то й річ — тільки на циферблаті, — втрутився Гюнтер. — Насправді ж ратушний годинник почав на півдоби відставати: коли настає північ, він вибиває полудень, а надходить полудень — він вибиває північ! У всьому містечку ніхто цього не помітив, адже це нікому не зашкодило, от тільки…

— …мені! — вигукнуло Привиденя, аж тепер збагнувши, що до чого. — Саме тому, що годинник відстає, я останнім часом прокидаюся опівдні, а не опівночі.

Діти закивали головами. Вони не мали сумніву, що причина саме в цьому.

— Отже, ви справді гадаєте, що можете мені допомогти?

— Авжеж, — підтвердив Герберт.

— Саме тому, — пояснив Гюнтер, — сьогодні о сьомій вечора ми з паном Ціферлем піднімемося на ратушну вежу…

— Стрілки годинника, — додала Ютта, — простісінько треба перевести на півдоби вперед, і він ітиме, як раніше.

— Оце й усе? — здивувалося Привиденя.

— Так, оце й усе, — відповіли аптекареві діти. І якщо вже це не допоможе, то вони навіть не знають, що тут взагалі може допомогти.

— Допоможе! — переконано сказала Ютта.

І Гюнтер запевнив:

— Звичайно!

— Ох, діти! — зітхнуло Привиденя, звівши вгору свої білі очі. — Якщо ваші слова справдяться, то кращого й вигадати годі!

Потім воно замріяно розповіло дітям, з якою радістю знов стане нічним привидом, блукатиме собі по замку, — мовляв, більшого щастя воно просто не уявляє.

Захопившись, Привиденя мало не проговорило аж до першої.

Та раптом воно згадало про свій лист до бургомістра.

— Листа ви можете віднести на пошту сьогодні увечері, — сказало воно. — Пощастить нам із годинником чи ні — завтра о цій порі мене вже не буде в містечку, це напевно.

Привиденя вже хотіло було попрощатися й знову майнути до підвалу.

Але Ютта заперечила. Вона наполягала, щоб Привиденя цього разу спало не в підвалі, а в альтанці.

В скрині, що була за лаву, дівчинка зробила Привиденяті з ляльчиних подушок м’якеньку постіль.

— Спіть собі на здоров’я, і нехай вам щастить, коли прокинетесь, — побажала вона йому перед тим, як ударило першу, й віко скрині опустилося над ним.

Не гайся, маленький Привиде?

О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.

— Ну, от і все, — мовив він, закінчивши роботу. — Сподіваюся, це йому допоможе.

Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.

Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п’ятдесят хвилин і, зморені, поснули.

— Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми, — стурбовано мовила до аптекаря його дружина. — Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу — на свинку, а другого — на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.

Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.

— Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб’є дванадцяту!

З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.

На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.

— Вже ж ми недарма чекаємо, — невпевнено промовив Гюнтер.

— Звичайно, що недарма, — так само невпевнено сказав Герберт.

Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.

Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.

Перші чотири дзвінкіші, решта вісім — приглушені…

Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.

Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п’ятаки.

— Це він! — вигукнула Ютта, захлинаючись від радості. — Це він!

Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в’язку ключів, а правою махало дітям.

— Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити, — це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.

— Ти дуже милий, — промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на «ти».

Та й Привиденяті це не здалося дивним.

— Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? — сказало воно. — Мене так тягне назад до Ойленштайна! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!

— Зрозуміло, — мовив Гюнтер.

А Герберт додав:

— Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.

Знову при місяці!

І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.

— Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.

Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі — замкову вежу і тричі — сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.

«Може, од відати генерала? — подумало Привиденя. —Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи…»

Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.

Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.

— Можна, пане Шугу?

— Дуже радий вас бачити.

Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.

— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.

— Допомогли, як бачите, — сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.

— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір’я. — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.

— Задля себе?

— Атож, задля себе! — сказав Угу і для переконливості кивнув головою, — Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!

— Як ви так хочете, — погодилося Привиденя.

І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами, — про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.

З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.

Один сріблястий промінь упав на Привиденя.

І Привиденяті стало невимовно гарно, — дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.

І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!

— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий. — Я білий, білий, білий!

— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу, — Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.

Але малому Привиденяті було невимовно радісно.

Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.

Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.

Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.

Не могло натішитися з того, що знов стало біле.

Ніжно-біле.

Біліше за хмарку снігової пороші.

Переклад: Володимир Василюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up