Про хитрого Пекале та чарівну шкуру

Остогидло Пекале тинятися по світу, не маючи ні кола ні двора. Схотілося, щоб і в нього була своя хата, забажалося й хазяйство завести — одне слово, надумав він стати добрим господарем.

А що нема в світі ніде краще, ніж там, де народився, то й Пекале повернувся в своє село і почав, як починають усі люди, помаленьку стягуватись на господарство. Довго довелося гнути спину, поки спромігся купити теличку.

Вивів її на пасовисько та й радіє: ось теличка підросте, згодом стане телицею, а телиця — коровою, приведе телятко. А вже як продати корову з телям, то на ті гроші можна купити сім теличок. Нехай собі пасуться на вигоні — на те він і є, щоб там людська худоба паслася, авжеж?

Пасеться теличка Пекале, пасеться та все більшає і більшає. Незабаром зробилася вона кращою в усій череді. А Пекале не дуже й опікувався нею.

Вона як майне зранку, то оббігає й поля, й луги, й городи. Вредна була. Люди нарікати почали: заскакує і в пшеницю, і в кукурудзу, а Пекале й собі жаліється — йому вгору ніколи глянути, де вже ганятися за капосною худобиною.

Як побачили сусіди, що телиця в Пекале скоро стане коровою, мало не показились із заздрощів:

— Еге, люди добрі, продасть він корову з телям та купить іще сім таких телиць, а ті знову приведуть по телиці, він іще більше накупить!

Полякалися, бачте, багатії, що за майбутньою худобою Пекале їхній худобі буде тісно на вигоні. Довго думали та й надумали таке: раз телиця викохалась на сільському пасовиську, то м’ясо, що є на ній, Пекале не належить. Його тільки шкура, бо коли привів у село теличку, на ній же була шкура.

Взяли вони й зарізали телицю, забрали собі все м’ясо, поїли, а Пекале кинули в двір шкуру.

Звісна річ, скоїти таке можна було не з великого розуму. Та не дивуйтеся: в цьому селі ще й не таке траплялося.

Ну, а Пекале? Що мав він діяти?

Якби схотів, добряче б їх провчив, до нових віників пам’ятали б. Та він не схотів. Мав у серці приязнь до односельчан, тож і не міг збиткуватися з них.

Висушив Пекале шкуру, почепив на полицю, взяв на плечі та й поніс на базар продавати.

Іде та йде Пекале цілісінький день, аж надвечір добувся до якогось села край дороги. Зайшов у село й роздивляється, до кого б ночувати попроситися. Зайшов до однієї молодички, та щось вона не дуже зраділа, а почала відмагатися: мовляв, чоловіка вдома немає. А Пекале тим часом увійшов у двір, помаленьку підступився до хати, а там і через поріг переступив. Що було робити молодичці? Довелося прийняти непроханого гостя. Сказала тільки, щоб швиденько лягав спати — стомився ж у дорозі.

Пекале здивувався. Як це так? Він добре знав, які бувають жінки балакучі, як їм кортить про все дізнатися, що робиться і на небі, й на землі. А ця і йому нічого не розказує, і в нього не питає, звідки й куди йде, чим займається, що чував… Тут щось не те, і Пекале вирішив підглянути, що ж вона робитиме.

Коли посутеніло, молодичка заметушилася, взялася готувати різні смачні страви: й поросятко засмажила, і пиріжків з м’ясом напекла, і капусти з порібринкою стушкувала. Принесла горілки, вина. Ага, значить, гостя чекає! Пекале відразу догадався, що не для свого чоловіка стільки смакоти наготувала господиня, ще й убралася, неначе на весілля.

Вона й справді чекала сільського старосту, бігала від вікна до вікна, все виглядала.

Все вже було готове, страви смачно пахли, вино стояло в холодній воді — бракувало лише його, старости. Він чогось барився; аж тут (хоч дивуйтесь, хоч ні!) чоловік постукав у двері. Поламалася вісь у возі, то нічого йому, бідоласі, не залишилося, як повернутися з півдороги додому, щоб замінити вісь новою, а завтра зранку знову їхати в ліс по дрова.

Дружина впізнала навіть рипіння коліс у возі чоловіка. Вона хутко поховала всі напитки та наїдки: рум’яне поросятко засунула під піч, пиріжки — на піч, капусту з порібринкою — в піч, горілку — під подушку, вино — під ліжко. 1 коли чоловік одчиняв ворота, все вже було поховане. Увійшовши в хату, він почав нарікати на невдачу: господиня втішала його солодкими словами, а Пекале як порядний чоловік і собі вийшов із закутка — сказати господареві, що він тут, і попросити дозволу зостатися ночувати.

— Чи нема в тебе, жінко, чого-небудь попоїсти, такий я голодний, такий голодний! — прохає чоловік.

Ну що його робити? Справді, в дорозі зголоднієш…

— Ой, лишенько! — відказує жінка.— Де я тобі візьму? Чекала ж на тебе завтра. Хіба що мамалигу приготую.

— Нехай буде й мамалига!

Голодний чоловік радий і мамализі.

Пекале, як чоловік бувалий, знав, що і його запросять до вечері, бо й він же з дороги голодний. І коли господиня вийшла готувати мамалигу, а вони з господарем гомоніли, Пекале все метикував, як би його так зробити, щоб не мамалигу наминати, а посмакувати отими стравами, що їх наготувала молодичка.

Не був би Пенале Пенале, якби не зумів домогтися свого! Він же не такий, як інші. Другого такого, як він, пошукайте!

Як подорожній, він тримав палицю в руках, а шкура, його єдине багатство, лежала долі. Пенале нахилився і, мовби зі злості, ударив шкуру палицею. Господар здивувався трохи, але промовчав: його палиця, його шкура — діло його, що робити з ними.

Перегодом Пенале знову прибрав злого вигляду й штурхнув палицею шкуру, ще й вигукнув:

— Та замовкни ти, сльота!

Господар — ані пари з вуст.

Пенале втретє вдарив шкуру і ще лютіше гримнув на неї.

— Що там таке зі шкурою? — нарешті не витримав господар.

Пенале здвигнув плечима, мовби не знаючи, що відповісти.

— Та бачите,— ніби нехотя почав він,— на вигляд звичайна собі шкура, а насправді — це зовсім не шкура, а ворожбит, який знає все неймовірне і про все може сказати.

— Про що ж вона може сказати? — вигукнув господар.

Пекале притулив вухо до шкури.

— Велике диво! Торочить, що під подушкою є горілка.

Господар пошукав і знайшов.

— Дива та й годі! І хто ж її туди поклав?

— То таємниця!..— відказав Пекале.— Про те неможливо довідатись.

— А що там іще каже твоя шкура?

— Та наче під піччю лежить смажене порося,— відповів Пекале, притуливши вухо до шкури.

— Оце так штука! А зараз що каже?

— Під ліжком стоїть вино!

Отак на стіл потрапили і пиріжки з м’ясом, і тушкована капуста з порібринкою.

Дивувався господар, а ще дужче його жінка, та й усе село дивувалося б, якби таке побачило! Тільки Пекале не здивувався. Знав свій товар!

— Це ще дрібниці! — вихвалявся він.— Ця шкура й крота з-під землі дістане!

Чи Пекале хоч раз у житті доводилось отак нагоститись, чи, може, й ні. Наївся, як турецький паша, ледве пасок не лопнув.

— Добряча штука ця шкура! —-захоплювався господар.— Чи не продали б ви її мені?

— Та що ви кажете?! Продати таку річ? Хіба це можливо?

— А коли я вам гарно заплачу?

— Гарно заплатите?! Та вона ж ціни не має!

Господареві закортіло, щоб і надалі він міг ласувати такою смакотою, як сьогодні, ще й знати, що робиться в хаті, коли його вдома немає, і він узявся торгуватися з Пекале: спершу пропонував йому один гаманець золотих, потім два, потім три — аж поки дійшов до семи. Це великі гроші навіть не для такого багатія, як наш Пекале.

— Бачу — ви ладні за будь-яку ціну купити мою чарівну шкуру,— поблажливо сказав Пекале.— Поступлюся вам не заради грошей, а за палке ваше бажання. Спасибі, що прийняли мене в свою хату, смачно пригощали й приємно розмовляли. Нехай вам щастить!

Отак Пекале віддав чоловікові шкуру, а натомість отримав сім гаманців із золотими — гроші, великі й для багатшої людини, ніж Пекале.

І не було на той час в усьому світі щасливішої людини, як господар, бо він же тепер знатиме все, що діється вдома без нього, та ще й матиме розкішні сніданки, обіди, вечері!

Продавши шкуру, Пекале ліг спати, бо вельми стомився: далеченько ж пройшов од свого села.

Вранці він попрощався та й пішов додому.

Тепер у Пекале було стільки грошей, як ніколи в житті. Отже, не треба тинятися по світу, шукаючи заробітку, нарешті й він буде справдешнім господарем.

Тільки тамтешні багатії, побачивши, що Пекале став заможним, почали думати-гадати, де ж то він грошей добув.

Так їм ті гроші муляли, так у них голови свербіли від думок, а язики від пліток, що постановили будь-якою ціною це вивідати.

— Гей, Пекале,— питається один,— звідки в тебе гроші?

— А то я взяв їх за своє майно, звідки ж іще?

— Яке майно, Лекале? В тебе ж не було ніякого майна!

— Та невже? А про шкуру з телиці ти забув? Не було в мене? Саме шкура й була моїм єдиним багатством: продав, узяв гроші, аби зробити інше багатство натомість.

— Стільки грошей за одну телячу шкуру?

— Гай-гай… Хіба не розумієш, що якби я ще трохи потримав телицю, вона стала б коровою і привела б телятко, воно б теж стало і за деякий час коровою, а дві корови привели б двоє телят і було б у мене чотири корови, а з чотирьох корів стало б вісім, а з восьми — шістнадцять і перегодом ціла череда? Тільки так рахувати треба, коли продаєш товар. А ти кажеш — за одну шкуру. Майно, брат, абияк не продається!

Багатій побіг по селу повідомляти всім таємницю грошей Пекале. Звісно, всі багатії повірили. А в них теж були телиці, то чому ж тільки Пекале продав шкуру? Хіба вони дурніші за нього? Чому б їм не вторгувати?!

Вони швиденько порізали телиць і повезли шкури на базар, щоб продати, як Пекале. Та хоч і пояснювали покупцям, що продають шкури з телиць, ніхто не давав такої ціни, як вони правили, тільки глузували з них. Так і приплентались додому ні з чим.

Коли зрозуміли, що Пекале поглузував з них, зібралися всі гуртом і давай судити та рядити, як би Пекале з світу звести, бо інакше вони всі пропадуть.

Але як? Ось питання!

Довго радились і врешті-решт постановили кинути Пекале в Дунай — в найглибше його місце.

А якщо Пекале все-таки врятується і з дна Дунаю?

От візьме і врятується! Що тоді буде?

Як би його так зробити, щоб напевне?

Зібралися всі знову і після довгих суперечок дійшли висновку, що треба посадити Пекале в мішок, міцно спутати і прив’язати до жорна. Воно кругле, то й покотиться згори в Дунай і мішок з Пекале потягне.

Кинулись шукати жорно. Три дні шукали по всіх усюдах, аби доп’ясти найбільше. Тоді взяли мішок і мотузку, а також канат, щоб прив’язати мішок до жорна.

З усім оцим причандаллям посунули до двору Пекале.

Бідолашний Пекале! Та що вдієш? Що тут зробиш? Од смерті не втечеш, свою долю не обдуриш…

«Так уже мені судилося,— думає Пекале,— померти в своєму селі». Гірко йому стало, що прощатись із світом випало саме тоді, коли нарешті він має власну господу, худобу, просторий двір. І хотілося б Пекале врятуватися без хитрощів, якби це було можливо, бо присягся він перед самим собою, що ніколи більше не вдаватиметься до них,— але ж люди такі підступні й безжальні!

Схопили його, вкинули, мовби кота, в мішок і понесли на погибель.

Ото була процесія!

Попереду несуть Пекале в мішку, поруч котять жорно, слідом чимчикують усі селяни, навіть старі й малі, під проводом старости. Вийшли за село, прямують до Дунаю — широкого та глибокого.

— Гей, зупиніться! — закричав один із сільських розумників.— Ми ж забули одну важливу річ!

Усі зупинилися.

— Що ми забули? — питають.

— Жердину, щоб міряти глибину Дунаю.

— Так, ми справді забули жердину, щоб міряти глибину Дунаю!

Як же вони кинуть Пекале в річку, не знаючи, де найглибше?

Повернулися всі до села, вибрали найдовшу жердину і знову рушили до Дунаю: попереду несуть жердину, за нею — мішок із Пекале, котять жорно, а слідом біжить усе село на чолі зі своїм мудрим старостою.

— Гей, зупиніться! — знову загорлав той самий розумник.— Прив’яжімо Пекале до жорна, щоб не втік, поки будемо вимірювати жердиною Дунай!

— Еге ж! — погодились усі.— Треба прив’язати, щоб не втік!

Прив’язали Пекале до величезного каменя, залишили на дорозі, а самі подалися шукати якнайглибшого місця.

Той із багатіїв, чию голову найбільше осявав розум, сам узяв жердину, проплив трохи й опустив її, та не дістав дна.

— Тут,— сказав він,— у Дунаї немає дна. Пошукаймо іншого місця!

— Авжеж,— загукали всі,— пошукаймо іншого місця!

Інакше й не можна. Адже було домовлено, що жорно покотиться й зупиниться на дні Дунаю, а де ж йому зупинятися, коли в Дунаї немає дна? Вони мусять напевне знати, де саме зупиниться жорно. Кинулися всі шукати дно Дунаю, щоб не кинути Пекале на мілке місце, з якого він би міг урятуватися.

А Пекале, бідолаха, сидить у мішку, прив’язаний до найбільшого жорна, яке тільки змогли знайти за три дні його односельчани.

— Стривайте! — крикнув їхній розумник.

Знову всі зупинилися.

— Треба порадитись, чи вище по течії його кидати, чи нижче.

Одні стояли на тому, що вище кинути краще, там більша вода, вода звідти тече, якби її було мало, то не текла б.

Інші схилялися до того, що краще нижче, бо сюди вода притікає, і коли Пекале вилізе з мішка, вона його відразу і заллє.

Зібралися всі докупи, радяться. Врешті-решт вирішили знайти найнижче місце: нехай уся вода тече на голову Пекале!

А поки вони шастали з довжелезною жердиною, шукаючи дно Дунаю, тією дорогою, де лежав мішок з Пекале, гнав на базар велику череду один багатій. Як побачив мішок, здивувався. Та й хто б не здивувався, побачивши таке?

— Як це ти,— питає багатій,— уліз у мішок і що там робиш?

— Я не сам уліз,— одказує Пекале,— мене люди вкинули в мішок.

— А чого вони вкинули?

— Щоб утопити в Дунаї.

— А чого вони хочуть тебе втопити?

— Бо вони зажадали, щоб я став їхнім старостою, а я не схотів.

— Гай, гай, ти, як бачу, трохи пришелепуватий,— каже багатій.— Розумний чоловік ухопився б за таке діло обома руками.

— Та воно так, мудрий чоловік на те і зветься мудрим, що не є дурнем,— відповідає Пекале.— Слухай-но! Коли ти відчуваєш, що здатен упоратись з цим ділом, лізь у мішок, а як понесуть тебе кидати в Дунай, скажеш, що згоден бути в них старостою.

— А вони й мене візьмуть?

— Авжеж, обома руками!

Багатій розв’язав мішок, витяг Пекале, а сам уліз.

Пекале полегшено зітхнув, міцненько зав’язав мішок, зайняв багатієву череду та й погнав у свій двір.

А багатій у мішку сидить і всміхається, коли подумає, що люди хотіли мати за старосту такого тупака, як Пекале.

Ще дужче сміявся він, коли відчув, що його піднімають і несуть, аби кинути в Дунай, туди, де найглибше. Лише тоді, як почали розгойдувати мішок перед тим, як кидати, багатій закричав:

— Гей, зупиніться!

Всі остовпіли, охоплені жахом та подивом, бо почули, що голос, який лунав із мішка, не належав Пекале.

— Розв’яжіть мене! — кричав багатій.— Я згоден бути вашим старостою!

— Нічого собі! — заволав сільський староста, що першим опам’ятався.— Ще й голос перемінив, аби ми його не впізнали. Яке нахабство — хоче бути старостою! Іще скаже, що він зовсім не Пекале!

— Певно, що я не Пекале! — відповів багатій.

Почувши це, люди не могли втихомиритись від гніву. Ви ж подумайте — всі своїми очима бачили, як укидали Пекале в мішок, зав’язували, а він сміє отак патякати!

Вхопили мішок, прив’язаний до жорна, розгойдали щосили і пошпурили в Дунай.

Тепер уже Пекале світу білого не побачить!

Нарешті спекалися цього пройдисвіта! Покрили його хвилі — та й по всьому! Не тямлячись від радості, рушили багатії до села. А Пекале сидить на високому ганку з люлькою в зубах і милується волами, що тягнуть воза до просторого двору. А в дворі худоби видимо-невидимо!

— Гей, зупиніться! — крикнув хтось.

Від подиву всі так і скам’яніли, ніхто слова не міг вимовити. Першим знову опам’ятався староста.

— Як ти опинився тут? — питає в Пекале.

— Еге ж,— приголомшено озвалися інші,— як ти сюди добрався?

— Велике діло! — відповідає Пекале.— Прийшов — та й край.

— Але ж ти мертвий! Ми ж тебе у Дунай кинули!

— У Дунаї вода цілюща, я ще й поздоровшав!

— Диво дивне, люди добрі! — закричали всі.— Як то можливо?! Він був прив’язаний до жорна і повернувся з дна Дунаю швидше, аніж ми дійшли!

— А худоби такої ситої та здорової де ти набрав?

— Де ж іще, як не там, куди ви мене кинули?

— А хто ж тобі дав?

— Хто дав? Сам узяв, скільки міг, ще й для інших залишив.

Як почули багатії, що так легко можна добути худобу, всі чимдуж кинулися назад до Дунаю та й поскакали у воду, мов жаби, тільки забулькотіло! Кожен старався швидше від інших добутися дна, щоб захопити якнайбільше худоби, а жінки на березі аж пашіли від нетерплячки — чи багато волів та корів приженуть їхні чоловіки?

Звісна річ, і піп був серед них. А відомо, що попи дуже ласі до легкої наживи, вони жадібніші від інших людей, то й цей піп усіх випередив і плигнув туди, де було найглибше, а ряса його плавала зверху.

Попадя бігала берегом. Вона подумала, що в попа забракло сили пірнути, і поки він до дна добереться, інші розхапають худобу.

— Глибше пірнай, батюшко! — репетувала вона.— Ще глибше! Там найкращі телички!

А піп уже був на дні та й залишився там навічно, як і всі інші багатії.

А хто знає, що було далі, нехай і нам розкаже.

Джерело: Казки.— К., «Веселка», 1978

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up