Велетень-себелюбець

Оскар Уайльд

Щодня, повертаючись із школи, діти за звичкою забігали в садок до Велетня погратися. Це був великий і гарний садок з м’якою зеленою травою, де, немов зірочки, красувалися гарненькі квіти. В садку росло дванадцять персикових дерев, які навесні зацвітали ніжним перлисто-рожевим цвітом, а восени рясно родили стиглі жовтогарячі плоди. На деревах сиділи пташки і так гарно виспівували, що діти не раз кидали свої розваги, щоб послухати того співу.

— Як нам гарно й весело тут! — раділи діти.

Та от одного дня повернувся Велетень. Він перевідував свого приятеля — корнуельського Велетня-людожера і пробув у нього сім років. Бувши не дуже балакучий, за ці сім років вій устиг поговорити про все, про що йому хотілося поговорити, і тоді вирішив повернутися до свого замку, а повернувшись, побачив дітей, що бавилися в його садку.

— Ви що тут робите? — гримнув він страшним голосом, і діти порозбігалися.

— Мій садок — це мій власний садок, — мовив Велетень, — і всяк це повинен розуміти. І я нікому, крім самого себе, не дозволю гратися в ньому.

І він звів високий мур навколо садка і почепив вивіску:

ВХІД ЗАБОРОНЕНО
ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПОКАРАНІ

Великим себелюбцем був цей Велетень.

Бідним дітям тепер ніде було гратися. Вони спробували піти на шлях, але там було багато пороху та гострого каміння, і їм не сподобалося там. Не раз вони, бувало, никали після школи навколо високого муру і згадували чудовий сад, що тепер був захований від їхніх очей.

— Як гарно й весело було нам у садку! — казали вони.

А потім настала Весна, і скрізь цвіли садки, лунали пташині пісні. Тільки в садку Велетня-себелюбця досі була Зима. Пташки не залітали в цей садок, бо в ньому не було дітей, і дерева зовсім забули, що треба цвісти. Якось одна гарнесенька квіточка виткнула була свою голівку з-під трави, але побачила вивіску на мурові, і стало їй так шкода бідних дітей, що вона знову сховалася в землю і заснула. Тільки Сніг і Мороз раділи.

— Весна забула за цей садок, — казали вони, — і ми пануватимемо тут цілий рік!

Сніг накинув на траву свій широкий білий саван, а Мороз посріблив усі дерева. Потім Сніг з Морозом запросили до себе в гості Північний Вітер, і той негайно прилетів. Він увесь був у хутрі й цілісінький день гасав по садку та гоготів у димарях.

— Яке це чудове місце! — сказав Північний Вітер. — Нам треба ще запросити в гості Град.

І тоді налетів Град. Щодня він по три години торохтів по дахах замку, доки перетрощив майже всю черепицю, а тоді щодуху ганяв по садку. Він був з голови до ніг у сірій одежі, і подих його був крижаний.

— Не розумію, чому це так забарилася Весна, — чудував- ся Велетень-себелюбець, сидячи біля вікна й позираючи на свій замерзлий, білий садок. — Сподіваюсь, погода невдовзі переміниться.

Але Весна так і не прийшла в його садок, не прийшло й Літо. Осінь подарувала золоті плоди кожному садкові, тільки садкові Велетня не дала нічого.

— Він тільки себе й любить, — сказала Осінь.

І в садку Велетня весь час була Зима, і лише Північний Вітер та Град, Мороз і Сніг танцювали поміж деревами.

Але якось Велетень прокинувся у своєму ліжку і почув ніжну музику. Та музика видалась йому такою солодкою, що він уже був подумав, чи не королівські музиканти йдуть повз його замок. Насправді то була одна-однісінька коноплянка, яка защебетала за його вікном, але він так давно вже не чув пташиного співу в своєму садку, що це щебетання здалося йому найпрекраснішою музикою в світі. І зразу Град перестав витанцьовувати, стукочучи по дахові, і Північний Вітер припинив своє завивання, а в прочинене вікно долинули чарівні пахощі.

— Мабуть, це Весна завітала нарешті, — радісно мовив Велетень, схопився з ліжка і виглянув у вікно.

Що ж він побачив? Перед його очима постала дивна картина: діти позалазили до садка через отвір у мурові і тепер сиділи на деревах. Куди не гляне Велетень, на кожному дереві сидить дитина. І дерева так зраділи поверненню дітей, що враз укрилися цвітом і стояли, легесенько похитуючи своїми вітами над їхніми голівками. А довкола пурхали, радісно щебетали пташки, квіти повитикали свої голівки з трави й усміхалися. Видовище було просто зворушливе, і тільки в одному кутку садка ще була Зима. Це був найдальший куточок, і там стояв зовсім малий хлопчик. Він був такий малий, що не діставав до гілля і не міг вилізти на дерево. І він ходив навколо дерева й гірко плакав. А бідне дерево стояло геть усе біле від снігу й морозу, і над ним кружляв та завивав Північний Вітер.

— Вилазь на мене, хлопчику! — просило дерево й нагинало якомога нижче своє гілля, та хлопчик не міг доп’ястися до нього — такий був малий.

І серце Велетня розтало.

— Який же я був себелюбець! — промовив він. — Тепер я знаю, чому Весна не хотіла приходити в мій садок. Піду підсаджу того хлопчика на дерево і зруйную мур, і мій садок на віки вічні стане місцем розваг для дітей! — Він і справді вже вельми жалкував, що колись був прогнав дітей із садка.

І тоді він навшпиньках спустився по сходах, тихесенько відчинив двері замку і вийшов у садок. Та коли діти побачили його, вони так злякалися, що повтікали з саду, і туди знов вернулася Зима. Тільки найменший не встиг утекти; через ті сльози він навіть не завважив Велетня. А той тихесенько підкрався ззаду, обережно взяв його на руки й підсадив на дерево. І тієї ж миті дерево зацвіло, і до нього злетілися пташки й весело защебетали, а хлопчик обняв Велетня за шию і поцілував. Тоді всі діти, побачивши, що Велетень перестав бути злим, знову прибігли в садок, а з ними повернулась і Весна.

— Віднині це ваш садок, діти! — проголосив Велетень, узяв величезну сокиру й розвалив мур.

Опівдні люди йшли на ринок і бачили Велетня, що бавився з дітьми у найгарнішому на світі садку.

Цілісінький день розважалися діти в садку, а надвечір вони підійшли до Велетня, щоб попрощатися з ним.

— А де ж найменшенький? — запитав він. — Той, якого я підсадив на дерево. — Велетень найдужче полюбив малюка, бо той поцілував його.

— Не знаємо, — відповіли діти. — Він десь пішов.

— Перекажіть йому неодмінно, щоб він приходив сюди завтра, — сказав Велетень. Але діти відповіли, що не знають, де він мешкає, і що досі навіть не бачили його ні разу, і тоді Велетень дуже засмутився.

Щодня після уроків діти приходили погратися з Велетнем, але той малий хлопчик, якого так полюбив Велетень, більше не приходив. Велетень був тепер дуже добрий до всіх дітей, проте він сумував за своїм першим маленьким другом і часто згадував про нього.

— Як мені тільки хочеться побачити його! — часто зітхав було Велетень.

Минали роки, Велетень постарів і став немічний. Він уже нездужав гратися з дітьми в садку і тільки сидів у величезному своєму кріслі, дивився на дітей, на їхні розваги та милувався своїм садком.

— У мене багато гарних квітів, — казав він, — проте нема на світі кращих квітів, ніж діти.

Одного зимового ранку Велетень, одягаючись, глянув у вікно. Тепер він не почував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто заснула, а квіти спочивають.

Та раптом він почав терти очі і все дивився й дивився у вікно, ніби побачив там яке диво. А перед ним було й справді предивне видовище. У найвіддаленішому кутку садка стояло дерево, все обліплене ніжним білим цвітом. Гілки його були золоті, і на них висіли срібні плоди, а під деревом стояв той самий маленький хлопчик, що так припав був Велетню до душі.

На радощах Велетень збіг униз сходами і кинувся в садок. Він хутко пішов навпростець по траві до хлопчика. Та коли він підійшов зовсім близько, обличчя його побуряковіло від гніву і він запитав:

— Хто посмів так зранити тебе?

Адже на долонях дитини і на її ногах він побачив рани.

— Хто посмів так зранити тебе? — вигукнув Велетень. — Скажи мені, і я візьму свій великий меч і зарубаю винного.

— Не треба нікого рубати, — сказав хлопчик. — Адже це рани Любові.

— Скажи: хто ти? — промовив Велетень, і дивний благоговійний страх охопив його, і він упав перед хлопчиком на коліна.

А дитина усміхнулася Велетневі й сказала:

— Колись ти дозволив мені погратися в твоєму садку, а сьогодні ти підеш зі мною до мого саду, ім’я якому — Рай.

І наступного дня, коли діти прибігли в садок, вони знайшли Велетня мертвого: він лежав під деревом, що було вкрите білим цвітом.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up