День народження інфанти

Був день народження Інфанти. Їй саме сповнилося дванадцять років, і сонце осявало сади навколо палацу.

Хоч вона була справжньою Принцесою і наступницею трону Іспанії, у неї, як і в бідних дітей, був тільки один день народження на рік, тож, звісно, для всієї країни дуже багато важило, щоб заради такого дня була гарна погода. І погода була таки й справді гарна. Смугасті Тюльпани, високо здійнявшись на рівних стеблах, стояли рядами, немов вояки, і казали Трояндам, з викликом поглядаючи на них через моріжок: «І ми пишні, як ви». Пурпурові метелики з золотим пилком на крильцях перелітали з квітки на квітку; маленькі ящірки повилазили з щілин стіни й грілися в пекучім промінні сонця; стиглі гранати тріскали від спеки, показуючи свої облиті червоною кров’ю серця. Навіть блідо- жовті лимони, яких стільки звисало з напівзруйнованих грат і понурих аркад, жовтішали, здавалося, від такого яскравого сонця, а магнолії розкривали свої великі кулясті, кольору слонової кістки квітки і сповнювали повітря густими солодкими пахощами.

Сама ж мала Принцеса прогулювалась по терасі зі своїми подругами,, гралася з ними в піжмурки за камінними вазами та старовинними замшілими статуями. У звичайні дні їй дозволялося гратись тільки з дітьми свого звання, тож їй завжди доводилось розважатися самій. Але заради дня народження Король дозволив Інфанті запросити будь-кого з її юних друзів і погратися з ними. Якась велична грація була в цих худорлявих іспанських дітях, коли вони немовби пливли садом — хлопчики в капелюхах з великими пір’їнами і в коротеньких плащах, що маяли в них за плечима, дівчатка в довгих парчевих сукенках із шлейфами, які вони притримували однією рукою, затуляючись від сонця великими віялами, чорними з сріблом. Але найвишуканіша, з найбільшим смаком і в цілковитій відповідності з трохи незграбною модою тих часів була вбрана Інфанта. Її сукня була з сірого атласу, спідниця і широкі рукава з буфами густо вигаптовані сріблом, а цупкий корсаж був ніби обсипаний рядочками дрібних перлин. Коли вона йшла, з-під сукні визирали два легесенькі черевички з пишними рожевими бантами. Її велике серпанкове віяло було теж рожеве і в перлинах, а в косах Інфанти, які ніби віночок із тьмяного золота обрамляли її бліде личко, красувалась чудова біла троянда.

З вікна палацу за ними стежив сумний, зажурений Король. Позад нього стояв його ненависний брат Дон Педро Арагонський, а поруч сидів його духівник, Великий Інквізитор Гранади. Король сьогодні був навіть смутніший, ніж звичайно, бо, спостерігаючи, як Інфанта з дитячою поважністю відповідає на уклін придворних, або ж, закриваючись віялом, підсміюється з похмурої герцогині Альбукеркської, своєї незмінної супутниці, він думав про її матір, молоду Королеву, яка ще зовсім недавно — так йому здавалося принаймні — приїхала з веселої Франції і зів’яла серед похмурого блиску іспанського двору. Вона померла якраз через шість місяців після народження Інфанти, не діждавшись, доки вдруге зацвіте в саду мигдаль, і восени вже не зривала плодів зі старого фігового дерева, що росло посеред двору, який заріс тепер густою травою. Його кохання до неї було таке велике, що він навіть не міг стерпіти, щоб могила сховала її від його очей. Він звелів набальзамувати її одному мавританському лікарю, якого, подейкували, свята інквізиція вже була засудила до смерті за єретицтво, а також у підозрі, що він займався чорною магією, і якому в нагороду за цю послугу даровано життя. Тіло її лежало й досі на застелених килимами ношах у чорній мармуровій каплиці палацу — зовсім таке, яким його внесли ченці того вітряного березневого дня майже дванадцять років тому. Раз на місяць Король, закутаний у чорний плащ і з потайним ліхтарем у руці, заходив до каплиці, ставав на коліна перед нею і кликав «Mi reina! Mi reina!»[1] А то, забувши про етикет, який в Іспанії скеровує кожен крок людини і становить межу навіть королівському горю, він у безумній тузі хапав бліді руки, унизані коштовностями, й намагався розбудити її палкими поцілунками в холодне нафарбоване обличчя. Сьогодні йому здалося, ніби він знову бачить її такою, як тоді, вперше, у замку Фонтенебло[2], коли йому було тільки п’ятнадцять років, а їй ще менше. Того самого дня в присутності короля Франції та всього двору вони були офіційно заручені папським нунцієм[3] і він повернувся в Ескуріал[4] із кучериком золотавого волосся та згадкою про дитячі губенята, що торкнулися його руки, коли він сідав у карету. Трохи згодом їх поспіхом повінчали в Бургосі, невеликому місті на кордоні Франції з Іспанією, і вони урочисто в їхали в Мадрид, де, за звичаєм, відправили урочисту месу в церкві Ла Аточа, а потім було незвичайно величне аутодафе[5], що для нього світській владі передано для прилюдного спалення триста єретиків, серед яких чимало було й англійців.

Він безумно любив її, любив, як багато хто вважав, на згубу своїй країні, що воювала тоді з Англією за володіння імперією Нового Світу. Він майже не відходив від неї: заради неї він ладен був, здавалося, занедбати найважливіші державні справи і, засліплений пристрастю, не помічав, що ті вишукані урочистості, якими він намагався її звеселити, тільки погіршували дивну хворобу, якою вона страждала. Коли вона померла, він на якийсь час ніби втратив розум. Він був би зрікся і престолу й пішов би у великий трапістський монастир у Гранаді, почесним пріором якого він був давно, якби не боявся залишити маленьку Інфанту під опіку свого брата, що навіть в Іспанії славився своєю жорстокістю. Подейкували, що то він був винний у смерті Королеви, подарувавши їй пару отруєних рукавичок, коли королівське подружжя гостювало у його замку в Арагоні. Навіть коли скінчився строк трирічного трауру, .оголошеного королівським указом у всіх володіннях іспанської коропи, Король не дозволяв своїм міністрам навіть мову заводити про нове одруження. А коли сам Імператор заслав до нього сватів, пропонуючи йому руку своєї небоги — вродливої ерцгерцогині Богемської, він попросив посланців Імператора переказати їхньому повелителеві, що він уже повінчався із Скорботою і, хоч ця дружина безплідна, проте вій воліє її, а не Красу. Ця відповідь коштувала іспанській короні багатих Нідерландських провінцій, які незабаром, підбурені Імператором, повстали проти Іспанії під проводом кількох фанатиків-протестантів.

Все його подружнє життя, ті шалені палкі радощі й страшна мука, якої він зазнав, коли все раптом скінчилося, — все це ніби повернулося до нього тепер, коли він стежив у вікно за Інфантою, що гралася на терасі. В Інфанти було все, як у матері: та сама мила жвавість, та сама примхлива манера задирати голівку, той самий гордий вигин прекрасного рота, та сама чарівна усмішка — vrai sourire de France[6], коли вона часом поглядала на вікно або ж простягала якому-небудь поважному іспанцеві свою ручку для поцілунку. Та пронизливий сміх дітей різав йому слух, безжально яскраве сонце ніби знущалося з його горя, а чисте ранкове повітря було ніби просочене нудотним запахом зілля (чи це йому тільки здавалось?), яке вживають для бальзамування. Король затулив обличчя руками, і коли Інфанта ще раз підвела очі на вікно, завіски були вже опущені, а Король щез.

Інфанта незадоволено скривилася й стенула плечима — хіба не міг він побути з нею хоч у день її народження? Кому потрібні оті дурні державні справи! Чи він, може, пішов до тієї похмурої каплиці, де ніколи не згасають свічки і куди не дозволяють заходити? Як це нерозумно з його боку, коли так яскраво сяє сонце, і всім так весело! І тепер він не побачить жартівливого бою биків, на який уже скликає сурма, не побачить маріонеток та інших чудових забав. Дядько її та Великий Інквізитор набагато розсудливіші. Вони прийшли на терасу й наговорили їй стільки приємних компліментів. І вона знову труснула голівкою і, взявши Дона Педро під руку, повільно пішла вниз сходами до обтягненого червоним шовком довгого павільйону, поставленого в кутку саду, а всі інші діти пішли за нею. Вони йшли одне за одним у строгому порядку, відповідно до вельможності роду: попереду виступали ті, чиї імена були найдовші.

Назустріч Інфанті вийшла процесія хлопчиків із шляхетних родин, одягнених у фантастичні костюми тореадорів, а юний граф Тьєрра-Нуева, надзвичайно вродливий хлопець років чотирнадцяти, знявши капелюха із грацією природженого ідальго й гранда іспанського, урочисто підвів її до помосту, де стояло невелике позолочене крісло, інкрустоване слоновою кісткою. Діти обступили її, перешіптуючись і махаючи великими віялами, а Дон Педро та Великий Інквізитор, сміючись, зосталися біля входу. Навіть герцогиня — Головна Камеристка, як її називали, — худюща сувора з вигляду жінка в жовтих брижах, не здавалась такою сердитою, як завжди, і щось схоже на холодну посмішку перебігало по її зморшкуватому обличчі, кривлячи тонкі безкровні губи.

Це був таки чудовий бій биків — навіть кращий, на думку Інфанти, за справжній, на який її возили до Севільї, коли в батька гостював герцог Пармський. Дехто з хлопчаків гарцював на дерев’яних кониках з розкішними попонами, вимахуючи довгими списами з пістрявими пучками барвистих стрічок; інші скакали перед биком, дратуючи його своїми червоними плащами й легко перестрибуючи бар’єр, коли він кидався на них; що ж до самого бика, то він був геть як живий, хоч і виплетений з лозин, обтягнених шкурою, і часом волів бігати на задніх ногах уздовж арени, що справжньому бикові ніколи й на думку не спало б. Зате бився він просто блискуче і діти так захопилися, що вискакували на лавки, махали мережаними хусточками й кричали зовсім як дорослі: «Браво, торо! Браво, торо!»

Нарешті, після тривалого бою, під час якого бик проколов своїми рогами чимало дерев’яних коників і поскидав їхніх вершників, юний граф Тьєрра-Нуева змусив бика стати на коліна і, діставши від Інфанти дозвіл завдати йому coup de grace[7], із такою силою загнав свою дерев’яну шпагу бикові в шию, що голова відлетіла, і всі побачили усміхнене личко малого мосьє де Лоррена, сина французького посла в Мадриді.

Ще не стихли бурхливі оплески, а арена вже була прибрана і два мавританські пажі в жовто-чорних лівреях урочисто потягли геть загиблих коників, і після короткого антракту, під час якого француз-акробат танцював на туго напнутім канаті, на сцені невеличкого театру, спеціально збудованого для цієї нагоди, була показана італійськими ляльками напівкласична трагедія «Софонісба». Ці ляльки грали так майстерно, а їхні жести були такі природні, що наприкінці вистави очі Інфанти зовсім затьмарилися сльозами. Дехто з дітей плакав уголос, і їх доводилося втішати цукерками, а сам Великий Інквізитор був так розчулений, що не стримався і сказав Донові Педро, як йому боляче дивитись, що неживі ляльки на дротинах, зроблені з дерева й фарбованого воску, можуть насправді бути такими безталанними й терпіти таке горе.

Потім вийшов африканець-фокусник, що приніс великий плаский кошик, накритий червоною тканиною, поставив його посеред арени, витяг із свого тюрбана якусь чудну очеретяну сопілку і став на ній грати. За якусь мить тканина заворушилася, а коли фокусник заграв ще гучніше, дві смарагдово-золоті змії виткнули з-під тканини свої чудернацькі клинцюваті голови, високо підняли їх і повільно почали погойдуватись у такт музиці, мов рослини у воді. Дітей, проте, налякали їхні плямисті каптури та бистрі роздвоєні язики. їм набагато більше сподобалось, коли фокусник зробив чудо і з піску виросло малесеньке апельсинове деревце, яке зразу ж зацвіло ніжним білим цвітом, а потім уродило справжніми плодами. А коли фокусник узяв у маленької дочки маркізи де Лас-Торрес віяло й перетворив його на синю пташку, що почала, щебечучи, літати довкола, їхньому захвату не було меж.

Урочистий менует, який виконали хлопчики-танцюристи з церкви Нуестра Сеньйора дель Пілар, теж їм сподобався. Інфанта ще ніколи не бачила цього чудового обряду, який виконувався щороку в травні на честь богородиці перед її високим престолом. А все тому, що жоден член королівської родини Іспанії ні разу не переступив порога великого сарагоського собору, відколи один божевільний священик, підкуплений, як підозрювали, королевою Єлизаветою Англійською, намагався причастити там принца Астурійського отрутою. Інфанта досі тільки чула про «Танець богоматері», і тепер вона була захоплена його красою. Хлопчики-танцюристи були в костюмах із білосніжного оксамиту, шитих у старовинному придворному стилі, і чудернацьких трикутних капелюхах, оторочених срібним галуном та прикрашених розкішними страусовими плюмажами. їхні смагляві обличчя та довге чорне волосся ще більше відтіняли сліпучу білизну тих костюмів. Всі були просто зачаровані величавою гідністю, з якою хлопчики виконували хитромудрі фігури танцю, вишуканою грацією їхніх повільних жестів і статечних поклонів. А коли вони закінчили танець і схилились перед Інфантою, скинувши свої великі капелюхи з страусовими плюмажами, вона з великою чемністю відповіла на їхній вишуканий уклін і подумки присяглася, що поставить велику воскову свічку перед вівтарем святої діви Дель Пілар на знак подяки за цю втіху.

А потім на арену вийшов гурт вродливих єгиптян, як тоді називали циган; вони сіли колом, підібгавши під себе ноги, і стиха заграли на цитрах, похитуючись у такт музиці та ледь чутно виводячи якусь тужну пісню. Помітивши Дона Педро, вони вмить спохмурніли, а на обличчях у декого з них відбився жах, адже лише кілька тижнів тому Дон Педро звелів повісити на ринковому майдані в Севільї двох з їхнього табору за чаклунство; але гарненька Інфанта, яка слухала їх, відкинувшись на спинку крісла й дивлячись на них своїми великими голубими очима поверх віяла, зовсім їх зачарувала. Вони відчули впевненість — адже хіба і могла бути жорстока така вродлива дівчинка? І вони и далі тихенько награвали ніжний мотив, ледь торкаючись до струп довгими нігтями, і голови їхні хилилися донизу, так ніби вони засинали. Та раптом, з таким пронизливим гуком, що діти здригнулися, а рука Дона Педро стисла агатове (руків’я кинджала, цигани скочили на ноги й вихором закружляли навколо арени, б’ючи в бубни и виспівуючи якусь дику пісню про кохання своєю дивною гортанною мовою. Потім усі разом кинулись на землю й завмерли, і тільки глухе бринькання цитр порушувало тишу. Повторивши це кілька разів, вони на якусь мить зникли, а потім з’явилися з кудлатим бурим ведмедем на ланцюзі. На плечах у них сиділо кілька маленьких барбарійських мавпочок. Ведмідь з незвичайною поважністю ставав на голову, а мавпочки зі зморшкуватими писками виробляли різні смішні трюки. Вони билися маленькими шпагами з двома циганчуками, очевидно, їхніми дресирувальниками, стріляли з рушничок і муштрувалися — зовсім наче солдати королівської лейб- гвардії. Що й казати, виступ циган дуже сподобався дітям.

Але найпотішнішою забавою цього ранку були, безперечно, танці малого Карлика. Коли він викривуляв на арену, плутаючи своїми покрученими, ніби обрубаними ногами й хитаючи великою потворною головою, діти зняли захоплений крик, а сама Інфанта так реготала, що Камеристка мусила нагадати їй, що хоч в Іспанії не раз королівські дочки показували сльози перед рівними собі, проте ніколи ще жодна принцеса королівської крові не тішилася так на очах у тих, що родом нижчі за неї. Але стриматися від реготу, глянувши на Карлика, було справді неможливо, і навіть при іспанському дворі, відомому своєю пристрастю до всього огидного, ще ніколи не бачили такої химерної малої потвори. Та й виступав цей Карлик уперше. Знайшли його тільки напередодні. Двоє грандів полювали у віддаленому куточку коркового лісу, який з усіх боків обступив місто, і здибали Карлика, що стрімголов кудись гнався, і привели до палацу, щоб зробити сюрприз Інфанті; батько його, бідний вугляр, був тільки радий позбутися такої потворної і ні до чого не придатної дитини. Та чи не найпотішніше було в Карликові те, що сам він зовсім не знав, який він потворний і смішний. Навпаки — він, здавалося, був щасливий і страшенно веселий. Коли діти реготали, і він реготав так само невимушено й радісно, і після кожного танцю дуже кумедно кланявся кожному з них, усміхаючись і киваючи головою, ніби він сам був такий, як вони, а не мала потвора, що її природа зліпила жартома на посміх іншим. А Інфанта — Інфанта заворожила його цілком. Він не міг відірвати від неї очей і, здавалося, танцював тільки для неї. І коли, згадавши, як у неї на очах придворні дами кидали букети Каффареллі, славетному італійському дискантові, якого папа прислав до Мадрида із власної капели з надією, що ніжний голос співака вилікує Короля від смутку, Інфанта вийняла з кіс чудову білу троянду і задля жарту, а почасти щоб подратувати Камеристку, з чарівною усмішкою кинула ту троянду через усю арену Карликові, той поставився до цього цілком серйозно і притис квітку до своїх потворних товстих губів, приклав руку до серця і став перед Інфантою на одне коліно, причому усмішка розтягла його рот від вуха до вуха, а маленькі ясні очиці заблищали з утіхи.

Після цього Інфанта вже не могла зберегти решток своєї поважності; вона ще довго сміялася після того, як Карлик побіг з арени, і зажадала від дядечка, щоб танець був негайно повторений. Проте Камеристка, пославшись на велику спеку, заявила, що для її високості краще буде негайно повернутися до палацу, де для неї вже приготовано великий бенкет і вже стоїть на столі справжній іменинний торт з її ініціалами, виведеними фарбованим цукром, та гарнесеньким срібним прапорцем на верхівці. Інфанта з великою гідністю встала, звеліла, щоб малий Карлик ще раз потанцював перед нею після сієсти і, подякувавши юному графові Тьєрра-Нуева за чудовий прийом, вирушила до своїх покоїв, а за нею попростували й діти в тому самому порядку, що й прийшли.

Коли малому Карликові сказали, що він ще раз танцюватиме перед Інфантою, і то за її особистим наказом, він так зрадів, що побіг у сад, в безглуздому захваті розціловуючи білу троянду і дико й недоладно вибрикуючи від щастя.

Квіти страшенно обурилися на Карлика, що так зухвало вторгся в їхню прекрасну оселю, а коли ще побачили, як він безтямно вистрибує на доріжках, незграбно махаючи руками над головою, вони вже не в змозі були стримуватися далі.

— Та він аж занадто бридкий, щоб дозволяти йому гратися в тих місцях, де є ми! — вигукували Тюльпани.

— Напоїти б його маківкою, щоб заснув на тисячу років, — казали високі яскраво-червоні Лілеї і ще дужче полум’яніли від гніву.

— Жахливе страховище! — верескнув Кактус. — Та ж він геть покручений, присадкуватий, а голова його така величезна, як порівняти з короткими ногами. Я тільки глянув на нього, і в мене колючки настовбурчились, а хай-но він підійде до мене, я його поколю!

— І в його руках до того ж одна з найкращих моїх квіток! — вигукнув Кущ Білих Троянд. — Я сам подарував її сьогодні вранці Інфанті на день народження, а він украв її в неї. — І Кущ на весь голос закричав: — Злодій! Злодій! Злодій!

Навіть червоні Герані, взагалі не чванливі — у них самих безліч бідних родичів, — і ті аж позморщувалися від огиди, побачивши Карлика, а коли Фіалки несміливо зауважили, мовляв, він хоч і справді вельми негарний, але ж то не з його вини, Герані не без підстав заперечили, що саме в тому й полягає головна його вада і нічого захоплюватися ним лише тому, що він невиліковний. Та декотрі з Фіалок і самі відчували, що малий Карлик ніби хизується своєю потворністю, виставляючи її напоказ, і що він виявив би значно більше смаку, якби прибрав засмучений або принаймні задумливий вигляд замість вистрибувати по доріжках, набуваючи таких чудернацьких і дурнуватих поз

Що ж до старого Сонячного Годинника — особи страшенно видатної, що показувала колись час самому Імператорові Карлу П’ятому[8], — то він був так вражений виглядом малого Карлика, що трохи не забув відмітити цілих дві хвилини своїм довгим тіньовим пальцем і не втримався, щоб не сказати великому молочно-білому Павичеві, який грівся проти сонечка на балюстраді: мовляв, усім відомо, що королівські діти — це королівські діти, а діти вугляра — це діти вугляра і безглуздо вдавати, нібито це не так. З цією думкою Павич погодився цілком і навіть крикнув: «Авжеж! Авжеж!» —таким різким і пронизливим голосом, аж Золоті Рибки, які жили в басейні прохолодного хлюпітливого фонтана, повитикали голівки з води й поцікавилися у велетенських кам’яних Тритонів, хто там галасує і що скоїлось.

А от птахам Карлик чомусь подобався. Вони часто бачили його в лісі, коли він витанцьовував, немов ельф, ловлячи підхоплене вихором листя, або ж, згорнувшись калачиком в дуплі якого-небудь старого дуба, ділився горіхами з білками. Їх аніскілечки не турбувало те, що він такий потворний. Зрештою, навіть сам соловейко, який так солодко витьохкував ночами в апельсинових гаях, що іноді й Місяць схилявся послухати його, зовсім не був красенем; а ще ж Карлик жалів їх, і в страшну зимову холоднечу, коли на деревах ніде ані ягідки, земля стає тверда, наче залізна, а вовки, шукаючи поживи, підходять аж до стін міста, він ніколи не забував про них, завжди кидав їм крихти від свого шматочка чорного хліба, ділився з ними своїм злиденним сніданком.

Тож вони шмигали довкола нього, торкаючи його щоки своїми крильцями, і щебетали поміж себе, а малий Карлик був такий щасливий, що не стримався і показав їм свою чудову білу троянду, сказавши, що цю троянду подарувала йому сама Інфанта, бо вона любить ного.

Птахи не зрозуміли жодного слова, але то було байдуже, адже вони посхиляли набік голівки і мудро на нього поглядали, а це майже те саме, що й розуміти, та ще й набагато легше.

Ящіркам Карлик теж надзвичайно сподобався, і коли, вибігавшись, він приліг на траву спочити, вони почали гратися й вовтузитися навколо нього та на ньому самому — розважали його, як могли.

— Адже не можуть усі бути такими красунями, як ми, ящірки, і вимагати цього не треба, — викрикували вони. — І, хоч це звучить безглуздо, він, зрештою, не такий і потворний, якщо, звичайно, заплющити очі й не дивитися на нього.

Ящірки — природжені філософи, вони можуть годинами сидіти вкупі й думати, коли немає іншої роботи чи коли задощить.

Проте Квітам дуже не сподобалась їхня поведінка, так само, як і поведінка пташок.

— Це тільки свідчить про те, — казали вони, — які вульгарні робляться ті, хто весь час бігає та літає. Гарно виховані особи завжди стоять на одному місці, от як ми. Хіба хто-небудь бачив коли, щоб ми підстрибували на доріжках чи, мов божевільні, гасали по траві за якимись бабками? Коли нам потрібна переміна повітря, ми звертаємося до садівника, і він пересаджує нас на іншу клумбу. Це пристойно і так, як слід. А пташки та ящірки не цінують спокою, у пташок немає навіть постійної адреси. Вони просто волоцюги, як цигани, тому й ставитися до них треба, як до волоцюг. — І квітки задерли вище свої носики, набрали зарозумілого вигляду і дуже зраділи, коли трохи згодом малий Карлик підвівся з трави, вийшов на доріжку й подибав до палацу.

— Та його треба замкнути й довіку не випускати на білий світ, — гукали вони. — Гляньте тільки на той горб на спині, на його криві ноги! — І вони захихотіли.

А малий Карлик нічого того й не знав. Він страшенно любив птахів та ящірок і думав, що квіти — то найдивовижніше з усього, що є на світі, окрім Інфанти, звичайно; але ж Інфанта дала йому чудову білу троянду, і вона любить його, а це вже зовсім інша річ. От якби вона взяла його з собою! Вона посадила б його праворуч біля себе і всміхалася б до нього, і він ніколи не відходив би від неї, зробив би її своїм другом і навчив би різних-різних захопливих витівок. Бо, хоч досі він ніколи не бував у палаці, він знав безліч дивовижних речей. Він умів робити з очерету малесенькі клітки для коників, щоб вони сиділи там і співали, умів довгий колінчастий бамбук перетворювати в таку дуду, якої заслухався б і сам Пан[9]. Він умів співати голосами всіх птахів і міг покликати шпака з верхів’я дерева або чаплю з болота. (Він знав сліди кожної тварини і міг вислідити зайця за легесенькими відбитками його лапок чи дикого кабана по розтоптаному ратицями листі. Він знав усі танці дикої природи: несамовитий танок у багряних осінніх шатах, легкий танок у волошкових сандалях серед достиглого збіжжя, танок зими в білих снігових вінках і танок серед цвіту духмяних садків навесні.

Він знав, де горлиці в’ють свої гнізда, а якось раз, коли голуб з голубкою попали в сильце птахолова, він сам виростив голубенят, збудувавши їм маленький голубничок в розколині розчахнутого береста. Голуби виросли зовсім ручними і щоранку годувалися з його рук. Інфанті вони сподобалися б, як і кролики, що шмигали серед високої папороті, і сойки з твердим пір’ям та чорними дзьобами, і їжаки, що вміли скручуватися в колючі клубки, і великі мудрі черепахи, що повільно повзають по землі, трясучи головами та поскубуючи молоденькі листочки. Так, Інфанта неодмінно повинна прийти до нього в ліс і погратися разом з ним. Він поступиться їй своїм ліжечком, а сам до світання чатуватиме надворі за вікном, щоб її не потурбували дикі зубри та не підкралися надто близько до хатини голодні сухоребрі вовки. А на світанку він тихесенько постукає у віконниці й розбудить її, і вони вийдуть у ліс і танцюватимуть удвох цілий день. Там, у лісі, аніскільки не нудно. Часом єпископ проїде верхи на своєму білому мулові, читаючи книжку з кольоровими палітурками. А то пройдуть сокольничі в зелених оксамитових кашкетах і коротких куртках з дубленої оленячої шкіри, і в кожного на руці сокіл з каптурцем на голові. У пору збирання винограду проходять виноградарі у вінках з глянсуватого плюща, і руки й ноги в них багряні від виноградного соку; вони несуть міхи, з яких крапотить молоде вино. А вечорами довкола великих багать сідають вуглярі й спостерігають, як повільно обвуглюються сухі поліпа, і смажать у гарячому попелі капітани, і розбійники виходять із своїх печер повеселитися разом з ними.

А то якось він бачив чудову процесію, яка звивалася, мов змія, по довгому курному шляху, що веде в Толедо. Попереду, жалібно співаючи, йшли ченці з яскравими корогвами й блискучими золотими хрестами, за ними в срібних латах з мушкетами та списами йшли солдати, а посеред солдатів — троє босоногих чоловіків із запаленими свічками в руках, у дивному жовтому одязі, розмальованому якимись чудернацькими фігурками. Так, у лісі є на що подивитись, а коли вона стомиться, він знайде для неї м’яке ложе з моху чи понесе її на руках, адже він дужий, хоч і знає, що невисокий на зріст. Він зробить їй намисто з червоних ягід бріонії, гарних, як ті білі ягоди, що нашиті на її платті, а коли їй надокучить це намисто, то хай викине, він знайде їй інше. Він приноситиме їй чашечки від жолудів, і росяні анемони, і малесеньких світлячків, щоб вони зірочками іскрилися в її золотих косах.

— Але де ж це вона? — Він запитав про це білу троянду, але та не відповіла. Весь палац, здавалося, спав, і навіть там, де не були зачинені віконниці, вікна були завішені від яскравого сонця важкими гардинами. Він обійшов увесь палац, шукаючи входу, і нарешті побачив невеличкі бокові двері, що стояли прочинені. Він прошмигнув туди й опинився в пишній залі, — леле, набагато пишнішій за ліс: тут кругом була сама позолота і навіть підлога вистелена великими кольоровими каменями, вкладеними так, що утворювались якісь геометричні візерунки. Але малої Інфанти там не було, тільки дивовижні білі статуї з чудною посмішкою дивилися на нього зі своїх яшмових п’єдесталів смутними, порожніми очима.

В кінці зали висіла розкішно вигаптована завіса з чорного оксамиту, а по ній сонця і зірки — улюблений візерунок Короля, і всі на тлі чорного кольору, який він любив найбільше. Може, вона сховалась за цією завісою? Треба заглянути.

І він тихенько підкрався до завіси й відсунув її. Ні, далі була тільки інша кімната, і вона здавалася йому ще гарнішою, ніж та, з якої він щойно вийшов. Стіни тут були завішені зеленими багатофігурними гобеленами, що зображали полювання, — витвір фламандських митців, які потратили понад сім років на цю роботу. Колись це була кімната Іоанна Божевільного, — шаленого короля, який так любив полювання, що в своїх мареннях часто намагався вискочити на величезного здибленого коня, витканого на гобелені, чи стягти зі стіни оленя, на котрого кидались великі собаки, чи засурмити в ріг і заколоти ножем блідо-жовту лань, що тікала. Тепер тут відбувалися державні ради, і на столі посеред кімнати лежали червоні портфелі міністрів з тисненими іспанськими золотими тюльпанами, а також з гербами й емблемами Габсбургів[10].

Малий Карлик зачаровано розглядався довкола і навіть трохи побоювався йти далі. Оці химерні мовчазні вершники, які безгучно скакали по великих галявинах, раптом здалися йому страшними привидами-компрачікосами, про яких він чув із розповідей вуглярів: вони полюють лише вночі, а коли натрапляють на людину, то перетворюють її на оленя і женуться слідом, аж доки не заженуть до загину. Але він подумав про гарненьку Інфанту, і це додало йому трохи мужності. Йому хотілося застати її саму й сказати, що й він її любить. Може, вона в сусідній кімнаті?

По м’яких мавританських килимах він перебіг кімнату й відчинив двері. Ні, і там її не було. Ця кімната була зовсім порожня.

А була то тронна зала, де приймали чужоземних послів, коли Король (що траплялося тепер досить рідко) згоджувався дати їм особисту аудієнцію. Це була та сама зала, де багато років тому були прийняті посланці з Англії, які приїжджали сватати свою королеву, тоді одну з католицьких владарок Європи, за старшого сина Імператора. Стіни тут були обтягнуті кордовською золоченою шкірою, з чорно-білої стелі звисала важка люстра на триста воскових свічок. Під великим балдахіном із золотої парчі, на якому дрібними перлинами були вигаптувані кастільські леви й башти, височів сам трон, накритий розкішним покривалом з чорного оксамиту, розшитого срібними тюльпанами й прикрашеного пишними торочками з перлин і срібла. На другому східці трону стояв продовгуватий стільчик з подушечкою із срібної парчі, на якому схиляла коліна Інфанта; а ще нижче і вже не під балдахіном — крісло папського нунція (єдиної особи, що мала право сидіти в присутності короля під час публічних церемоній), і попереду на пурпуровому табуреті лежала його кардинальська шапка з плетеними червоними китицями. Навпроти трону на стіні висів портрет Карла П’ятого, на весь зріст зображеного в мисливському костюмі і з великим собакою обіч, а на всю середину другої стіни — портрет Філіппа Другого, який приймає дари від Нідерландів. Поміж вікнами стояла шафка з чорного дерева, інкрустована слоновою кісткою з різьбленням, що відтворювало гольбейнівський «Танець Смерті»[11] й виконане було, казали, рукою самого славетного майстра.

Проте малому Карликові байдуже було до всієї цієї пишноти. Він не віддав би своєї білої троянди за всі перлини балдахіна, не віддав би навіть однієї-єдиної білої пелюсточки за сам трон. Він тільки хотів побачити Інфанту, перш ніж вона знову піде до павільйону, і попросити її втекти разом з ним до лісу після того, як він скінчить танцювати. Тут, у палаці, повітря важке й задушливе, а в лісі повіває вільний вітрець, і сонячне проміння, мов золоті пальці, перебирає тремтливі листочки на гілках дерев. Там, у лісі, є також квіти — може, не такі пишні, як у двірцевому саду, але зате вони ніжніше пахнуть: гіацинти навесні, що пурпуровими килимами вкривають прохолодні долини й зарослі травою горби; жовті примули, що гніздяться купками поміж вузлуватим корінням дубів; яскравий чистотіл і синенька вероніка, золоті та лілові іриси. З гілок ліщини звисають сіренькі сережки, і наперстянка хилиться під вагою своїх поцяткованих чашечок, обліплених бджолами. Там каштани пишаються списами з білих зірочок, і глід красується малесенькими блідими місяцями. І вона неодмінно піде з ним, тільки б знайти її! Вона піде з ним у пречудовий ліс, і він цілими днями танцюватиме їй на радість. Від цієї думки його очі засяяли усмішкою, і він перейшов у наступну кімнату.

З усіх кімнат ця була найсвітліша і найгарніша. Її стіни були обтягнені ясно-червоним шовком з вигаптуваними по ньому пташками й гарними срібними квітками; меблі тут були з масивного срібла, прикрашені гірляндами квітів та купідонами. Дві великі ширми, на яких були повишивані папуги й павичі, відгороджували величезні каміни, а підлога з оніксу кольору морської хвилі, здавалось, простягалася хтозна-куди. І в цій кімнаті Карлик був не сам. У протилежному кінці залп, в дверях він помітив якусь маленьку постать, що спостерігала за ним. Серце його забилося, він радісно скрикнув і вийшов на світло. Водночас до нього назустріч ступила й маленька постать, і тепер він міг добре її роздивитися.

Інфанта? Ні, це була потвора, найогидніша з усіх потвор, яких він бачив у житті. Недоладне тіло, не таке, як у всіх інших людей, з горбом на спині, на кривих ногах, з величезною головою, що хилиталася з боку на бік, і гривою кудлатого чорного волосся. Малий Карлик насупився, і потвора насупилась. Він засміявся, і вона засміялась і вперлася руками в боки — точнісінько так, як зробив він. Він посмішкувато вклонився, і потвора теж йому низько вклонилася. Він пішов до неї, і вона рушила йому назустріч, повторюючи кожен його рух і зупиняючись, коли він зупинявся. З криком подиву він кинувся вперед, простяг руку, і рука потвори, холодна, мов крига, торкнулась до його руки. Він злякався, відсмикнув руку, і потвора поспішила зробити те саме. Він спробував був відштовхнути потвору, але щось гладеньке й тверде зупинило його. Обличчя потвори тепер було зовсім близько від його обличчя і, здавалось, було сповнене жаху. Він відкинув рукою чуб з очей. Потвора зробила те саме. Він ударив її, і вона відповіла ударом. Він перекривив її, і потвора скорчила огидну гримасу. Він відійшов назад, і потвора теж відступила.

Що ж воно таке? Він подумав якусь мить і оглянувся на всі боки. Дивно, але все, що було в кімнаті, здавалося, було й навпроти в цій невидимій стіні з чистої води. Тут картина — і там картина, тут канапа — і там канапа. Там Фавн спить в алькові біля дверей, і там, за стіною лежить його двійник; і срібна Венера залита сонцем, простягає руку до другої Венери, такої самої вродливиці, як і вона.

Може, це луна? Раз він гукнув у долині, і луна відгукнулась, повторила за ним кожне слово. Може, луна вміє передражнювати й очі, як вона вміє передражнювати голос? Може, луна вміє створювати інший світ, точнісінько такий, як справжній? Але чи можуть тіні речей мати такі самі, як і речі, кольори, життя і рухи? Невже це…

Він здригнувся і, взявши з своїх грудей чудову білу троянду, повернувся і поцілував її. У потвори в руках була така самісінька троянда — пелюстка в пелюстку. І вона так само цілувала ту троянду й притискала до серця з жахливо недоладними жестами.

Коли істина раптом відкрилася йому, він з диким скриком відчаю впав, ридма ридаючи, додолу. То це він сам — такий потворний, горбатий, смішний, бридкий? Ця потвора — він сам; це з нього так реготалися діти і мала Принцеса теж; а він гадав, що вона любить його, а вона просто насміхалася разом з усіма з його потворності, з його бридкого тіла… І навіщо його з лісу забрали, де нема дзеркал, що сказали б йому, який він огидний? Чом батько не вбив його, а продав на таку ганьбу? По його щоках лилися гарячі сльози. Він пошматував на найдрібніші клаптики білу троянду; потвора, що борсалася на підлозі, зробила те саме й розкидала пелюстки. Потвора повзала по підлозі, а коли він глянув на неї, вона теж глянула на нього і її обличчя було покривлене стражданням. Він поповз геть, щоб не бачити потвори, і затулив обличчя руками. Немов зранене звіря, він відповз у тінь, приліг і важко застогнав.

Цієї миті двері розчинилися і ввійшла Інфанта зі своїми гостями, і вони всі побачили бридкого Карлика, що лежав долі й безтямно бив кулаками по підлозі; жести ці були такі неймовірно кумедні, що всі весело зареготали й обступили його, не зводячи з нього очей.

— Танцював він смішно, — мовила Інфанта, — ну а витівки в нього ще смішніші. Мабуть, незгірш, як у ляльки- маріонетки, тільки, звичайно, не так природно. — І вона обмахувалася своїм великим віялом та плескала в долоні.

Проте малий Карлик навіть не звів на неї очей; він схлипував дедалі тихіше. І раптом він якось дивно підскочив і схопився за бік. Потім упав і вже не ворушився.

— Це в тебе дуже добре вийшло, — сказала Інфанта, почекавши трохи,- а тепер потанцюй для мене.

— Так, — закричали діти, — тепер уставай і танцюй, бо ти потішний, мов барбарійська мавпочка, навіть смішніший!

Та малий Карлик не відповідав.

Тоді Інфанта невдоволено тупнула ніжкою і гукнула свого дядька, що походжав з Камергером по терасі, читаючи депеші, які щойно прибули з Мексики, де недавно була заснована свята інквізиція.

— Дядечку, мій смішний малий Карлик вередує. Підніміть його і накажіть, щоб танцював для мене.

З посмішкою переглянувшись, дядечко з Камергером увійшли до кімнати, і Дон Педро нахилився й кілька разів ляснув Карлика по щоці своєю гаптованою рукавичкою.

— Ти мусиш танцювати, чуєш, petit monstre[12], ти мусиш танцювати. Інфанта Іспанії та обох Індій бажає розважитися.

Та малий Карлик не ворушився.

— Його треба добре відшмагати, — стомлено мовив Дон Педро і знову пішов на терасу.

Проте Камергер занепокоєно став навколішки біля Карлика й приклав руку до його грудей. А за хвилину знизав плечима, встав і, низько вклонившись Інфанті, сказав:

— Мі bella Princesa[13], ваш смішний малий Карлик уже ніколи не танцюватиме. А шкода, бо він був такий бридкий, що, мабуть, і Короля розсмішив би.

— А чому це він більш не танцюватиме? — сміючись, запитала Інфанта.

— Бо його серце розірвалося, — відповів Камергер.

Інфанта насупилась, і її рожеві губки скривилися в гарненькій зарозумілій посмішці.

— Потурбуйтеся, щоб надалі всі, хто приходитиме гратися до мене, не мали серця! — крикнула вона й вибігла в сад.