Соловей і троянда

Оскар Уайльд

— Вона сказала, що танцюватиме зі мною, якщо я дістану їй червоних троянд, — вигукнув молодий Студент, — але в моєму садку немає жодної червоної троянди!

Його почув Соловей у своєму гніздечку на дубі і здивовано виглянув із листя.

— Жодної червоної троянди на весь мій садок! — нарікав Студент, і його прегарні очі наповнилися слізьми. — Ах, від яких дрібниць залежить часом щастя! Я прочитав усе, що написали наймудріші люди, я осягнув усі таємниці філософії, і от життя моє розбите лише тому, що я не маю червоної троянди.

— Ось він, нарешті, справжній закоханий, — сказав собі Соловей. — Ніч за ніччю співав я про нього, хоч і не знав його, ніч за ніччю розповідав про нього зіркам, і нарешті я побачив його. Чуб у нього чорний, як гарний гіацинт, а губи червоні, мов та троянда, якої він шукає; але кохання зробило обличчя його блідим, як слонова кістка, а смуток наклав печать на його чоло.

— Завтра ввечері принц дає бал, — бурмотів молодий Студент, — і моя кохана теж запрошена. Якщо я дістану їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй хоч одну квітку, то триматиму її в обіймах, вона схилить свою голівку мені на плече і рука моя стискатиме її ручку. Але в моєму садку нема червоної троянди. Я сидітиму самотіль, а вона пройде і навіть не гляне на мене, і серце моє порветься з горя.

— Оце справжній закоханий, — мовив Соловей. — Те, про що я тільки співав, він переживає насправді; що для мене радість, те для нього страждання. Таки справді, любов — це диво. Вона коштовніша за смарагди і дорожча за найкращі опали. Її не купити ні за які перли й гранати, вона не виставляється на ринку. Її не приторгуєш у крамаря і не виміняєш за золото.

— На хорах сидітимуть музиканти, — вів далі Студент, — гратимуть на арфах і скрипках, і моя кохана танцюватиме під звуки струн. Вона танцюватиме так легко, що її ніжки не торкатимуться до підлоги, і навколо неї товпитимуться придворні в гаптованій одежі. А зі мною вона не танцюватиме, бо я не принесу їй червоної троянди.

І юнак упав долілиць на траву, закрив обличчя руками й заплакав.

— За чим це він плаче. — запитала маленька зелена Ящірка, що бігла мимо, задерши догори хвостика.

— А й справді, за чим? — підхопив Метелик, який ганявся за сонячним промінцем.

— За чим? — тихо прошепотіла Стократка до своєї сусідки.

— Він плаче за червоною трояндою, — пояснив Соловей.

— За червоною трояндою? — здивувалися всі. — Сміхота!

А зелена Ящірка, що могла поглузувати з усього, безсоромно зареготала.

Тільки Соловей розумів страждання. Студента; він тихо сидів на дубі й роздумував про таємницю кохання.

Та раптом він розправив свої рудаві крильця й знявся в повітря. Він шугнув над гаєм, як тінь, і, як тінь, промайнув над садком.

Посеред зеленого моріжка стояв чудовий Трояндовий Кущ. Соловей побачив його, підлетів і спустився на одну з його гілочок.

— Дай мені свою червону троянду, — вигукнув він, — і я заспіваю тобі свою найкращу пісню!

Але Трояндовий Кущ похитав головою.

— Мої троянди білі, — відповів він, — такі білі, як морська піна, біліші за сніг на високих горах. Полети до мого брата, який росте біля сонячного годинника, — може, він дасть тобі те, чого ти просиш.

І Соловей полетів до Трояндового Куща, який ріс біля сонячного годинника.

— Дай мені червону троянду, — вигукнув він, — і я заспіваю тобі свою найкращу пісню.

Але Трояндовий Кущ похитав головою.

— Мої троянди жовті, — відповів він, — такі жовті, як волосся русалки, яка сидить на бурштиновім троні, вони жовтіші від жовтих нарцисів, що цвітуть на нескошеній луці. Полети до мого брата, що росте під вікном у Студента, — може; він дасть тобі те, чого ти просиш.

І Соловей полетів до Трояндового Куща, який ріс під вікном у Студента.

— Дай мені червону троянду, — вигукнув він, — і я заспіваю тобі свою найкращу пісню.

Але Трояндовий Кущ похитав головою.

— Мої троянди червоні, — відповів він, — такі червоні, як лапки голуба, вони червоніші за корали, що колихаються, неначе віяло, в печерах на дні морському. Проте зима захолодила кров у моїх жилах, мороз побив мої бруньки, буря поламала мої гілочки, і цього року в мене зовсім не буде троянд.

— Одну тільки червону троянду — більш я нічого не прошу! — вигукнув Соловей. — Одну-єдину червону троянду! Невже ж таки немає жодного способу, яким би я міг здобути її?

— Є один спосіб, — відповів Трояндовий Кущ, — але він такий страшний, що я не відважусь навіть розповісти тобі про нього.

— Розкажи, — попросив Соловей, — я не боюсь.

— Якщо ти хочеш добути червону троянду, — промовив Кущ, — ти повинен сам її створити із звуків пісні при ясному місяці, і ти повинен скропити її кров’ю свого серця. Ти повинен співати мені, притиснувшись грудьми до моєї колючки. Цілісіньку ніч ти повинен щебетати мені безперестанку, і моя колючка проколе твоє серце, і твоя червона кров переллється в мої жили і стане моєю кров’ю.

— Смерть — дорога ціна за одну червону троянду! — вигукнув Соловейко. — Життя любе кожному! Як то добре сидіти в зеленому гаю й милуватися красним сонечком у його золотій колісниці чи ясним місяцем у колісниці з перлин. Солодкі пахощі глоду і милі серцю сині дзвоники, розсипані по долині, і верес, що квітує по горбах. Та все ж Кохання дорожче за Життя, і хіба можна зрівняти серце якоїсь пташки з людським серцем?

І, махнувши своїми рудавими крильцями, Соловей знявся вгору. Він промайнув над садом, як тінь, і, як тінь, шугнув над гаєм.

Студент усе ще лежав на траві, де його залишив Соловей, і сльози ще не висохли в його прегарних очах.

— Радій! — гукнув йому Соловей. — Радій, буде в тебе червона троянда. Я створю її із звуків моєї пісні при ясному місяці і скроплю її кров’ю свого серця. І за це я прошу в тебе одного-єдиного: щоб ти був вірний своєму коханню, бо, хоч яка мудра Філософія, Кохання мудріше за неї, і, хоч яка могутня Влада, Кохання дужче за будь-яку Владу. Крила в нього вогняні, і вогняне його тіло. Вуста його солодкі, як мед, а подих ніжний і запахущий.

Студент звів очі вгору й прислухався, але не міг зрозуміти, що йому каже Соловей, бо він знав тільки те, що написано в книжках.

А Дуб зрозумів усе й засмутився, бо він дуже любив Соловейка, що звив собі гніздечко в його гіллі.

— Защебечи мені востаннє, — прошепотів він. — Я гірко сумуватиму, як тебе не стане.

І Соловей защебетав Дубові, і голосок його переливався, як вода дзюркотить із срібного дзбана.

Коли Соловей доспівав, Студент устав і витяг із кишені записника та олівець.

— Він таки майстер форми, в цьому йому не відмовиш, — мовив Студент сам до себе, простуючи додому з гаю. — А от чи є в нього почуття? Мабуть, немає. По суті, він такий, як і більшість митців: майстерність велика, та щирості — ні крихти. Він ніколи не пожертвує собою задля інших. Він думає тільки про музику, а кому не відомо, що мистецтво — егоїстичне. Проте слід визнати, що деякі з його трелей просто чудові. Шкода тільки, що вони нічого не означають і користі від них нема ніякої.

І він пішов до своєї кімнати, ліг на тверде ліжко і знову почав думати про своє кохання; трохи згодом він заснув.

А коли на небі засяяв місяць, Соловей прилетів до Трояндового Куща, сів до нього на гілку і притиснувся грудьми до його колючки. Цілісіньку ніч безперестанку він співав, притиснувшись до колючки, і холодний кришталевий місяць слухав, схиливши своє чоло. Цілісіньку ніч вій співав, а колючка все глибше й глибше впивалася йому в груди, і життєдайна кров по краплі сочилася з його тіла.

Спочатку він співав про те, як зароджується несміле кохання в серці хлопчика й дівчинки. І на Трояндовому Кущі на найвищому пагоні почала розпукуватись дивовижна троянда. Пісня за піснею — пелюсточка за пелюсточкою. Бліді спочатку були ті пелюстки — бліді, мов легкі пасма туману над річкою, і сріблясті, мов крила світанку. Відбиток троянди у срібному дзеркалі, відбиток троянди у водяній гладіні — ось яка була троянда, що розквітала на найвищому пагоні Трояндового Куща.

А Кущ кричав Солов’ю, щоб той ще дужче притиснувся до колючки.

— Дужче притиснись, Соловеєчку, а то день настане раніше, ніж зачервоніє троянда!

Дужче й дужче притискався Соловей до колючки, і пісня його лунала все голосніше, бо співав він про те, як народжується полум’яне кохання в душі юнака й дівчини.

А пелюстки троянди спалахнули ніжним рум’янцем, як обличчя нареченого, коли він цілує в губи наречену. Але колючка не дістала ще Соловейкового серця, і серце троянди лишалося біле: адже тільки жива кров солов’їною серця може зачервонити серце троянди.

Знову Трояндовий Кущ крикнув Солов’ю, щоб той дужче притиснувся до колючки.

— Дужче притиснись Соловеєчку, а то день настане раніше, ніж зачервоніє троянда!

Тоді Соловей ще дужче притиснувся до колючки, і колючка торкнулась нарешті до його серця, і тієї ж миті його пройняв страшний біль. Що пекучіший ставав біль, то голосніше й голосніше лунав спів Солов’я, бо тепер він співав про Кохання, що здобуває довершеність у Смерті, про Кохання, що не вмирає і в могилі.

І зачервоніла дивовижна троянда, немов ранкова зірниця на сході. Червоні стали її пелюстки, і червоне, як рубін, стало її серце.

А Соловейків голос щодалі слабшав, і ось крильця його востаннє затріпотіли, а очі повилися млою. Пісня його завмирала, і він відчував, як щось здушує йому горло.

І тоді він проспівав свою останню трель. Блідий місяць почув її і, забувши про світанок, забарився на небі. Червона троянда почула її і, вся затремтівши, розкрила свої пелюстки назустріч прохолодному подихові ранку. Луна понесла цю трель до своєї пурпурової печери в горах і побудила вівчарів. Трель котилась по річкових очеретах, і ті віддали її морю.

— Глянь, Соловейку, глянь! — вигукнув Кущ. — Троянда стала червона.

Та Соловей нічого не відповів. Він лежав мертвий у високій траві, і в серці у нього була гостра колючка.

Опівдні Студент розчинив вікно і виглянув надвір.

— О, яке неймовірне щастя! — вигукнув він. — Ось вона, червона троянда. Та я в житті ще не бачив такої квітки! Вона така гарна, що має, певне, якусь дуже довгу латинську назву.

І він вихилився у вікно й зірвав квітку. Потім надів капелюха і хутчій подався до Професора додому, тримаючи троянду в руці.

Професорова дочка сиділа біля порога й намотувала голубу шовкову пряжу на котушку, а біля її ніг лежав малий песик.

— Ви обіцяли, що танцюватимете зі мною, якщо я при- несу вам червону троянду! — вигукнув Студент. — Ось вам найчервоніша з усіх троянд на світі. Приколіть її ввечері ближче до серця, і, коли ми танцюватимемо, я розповім вам, як вас кохаю.

Але дівчина насупилась.

— Боюсь, що ця троянда не пасуватиме до моєї нової сукні, — відповіла вона. — До того ж, камергерів небіж надіслав мені справжніх коштовних камінців, а хто не знає, що коштовності дорожчі за квіти.

— Яка ж ви невдячна, слово честі! — з серцем вигукнув Студент і жбурнув троянду на землю.

Троянда впала в колію, і її переїхало колесо воза.

— Невдячна? — повторила дівчина. — Ось що я вам скажу: ви грубіян! Та й хто ви такий? Всього-на-всього студент. У вас, мабуть, немає навіть таких срібних пряжечок до черевиків, як у камергерового небожа.

І вона встала й пішла в покої.

— Що за дурість це Кохання, — розмірковував Студент, вертаючись додому. — В ньому нема навіть половини тієї користі, що є в Логіці. Адже воно нічого не доводить, а тільки обіцяє нездійсненне та змушує вірити в неможливе. По суті, воно зовсім непрактичне, а що наш вік — вік практичний, то краще я візьмуся знову за Філософію та за Метафізику.

І він вернувся до своєї кімнати, витяг велику запилену книжку й почав її читати.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up