Скривавлений дзвін

Валерія Врублевська

— Дядечку Острове, — спитав якось Човен, уткнув­шись носом у пісок, — а чому перед світанням звучить над нашим містом такий сумний дзвін?

— О! — зітхнув Острів. — Той дзвін нагадує про сиву давнину, коли приніс мені що казку з чужої землі мандрівник-лелека.

Колись давно жив у далекому місті вояк, зайда з інших земель. Був він сміливий, і справедливі горо­дяни настановили його своїм правителем. Минуло кілька років, князь почав сумувати за своєю батьків­щиною. Але не міг повернутися назад, бо ще більше за свою рідну землю полюбив владарювати над людь­ми. Скуштував усього, що дає йому влада, і понад усе боявся її втратити. І цей страх не давав йому спо­кою і перетворив його на підозріливого і жорстокого. Він не злюбив землю, на якій жив, стали йому чужи­ми її пісні. І заборонив тутешнім дзвонарям видзво­нювати по-старому, а тільки милі йому чужинські мелодії.

Спочатку городяни, пам’ятаючи князя шляхетним і справедливим, гадали, чому б не потішити того рід­ними йому мелодіями. І видзвонювали на великих дзвонах в знак поваги.

Але був серед дзвонарів молодий Дзвонарик-пісняр. Пісні його були рідні кожному, народ знав і лю­бив свого пісняра.

Кожен ранок Дзвонарик починав зі своїх пісень.

Князь не подарував хлопчикові такої зухвалості. Послав своїх челядників, і ті в глуху ніч знайшли на дзвіниці сонного хлопчину.

Дзвонарик був сиротою, нікуди було йому поді­тися на ніч. Він так любив свого дзвона, що навіть спав біля нього.

Челядникам не важко було його знайти. Блисну­ла сокира і вже Дзвонарик не прокинувся. Червоним полум’ям бризнула на дзвін його кров.

А ранком дзвін зняли і повісили на нижньому ярусі дзвіниці. Отак і висів він забутий, осиро­тілий і тільки прислухався до голосу горішніх дзвонів.

Заспокоївся князь, не бентежив його більше Дзвонарик своїми піснями.

Та одного разу, прислухавшись, помітив, що дзво­нарі таки не повністю виконують його наказ. їхні рідні мелодії де-не-де легкими звуками оповивали його пісні і нагадували про неволю і ганьбу.

І зрозумів князь, що доки мають дзвонарі сер­ця, не зможуть вони забути назавжди батьківської пісні.

Звелів виривати серце у кожного дзвонаря. Від­тоді ніколи не дратували його нелюбі звуки.

— Та без серця коротке людське життя, — зітхнув Острів, — і дзвонарі швидко вмирали.

А дзвонити наказано безперервно, і кати вирива­ли серця у нових дзвонарів просто біля дзвонів. Га­ряча кров їх капала вниз, де висів покинутий дзвін, кров на ньому не висихала, па неї капала інша, і че­рез кілька літ дзвін так наситився цією кров’ю, що й мелодії, які були в ній, передавалися йому.

Якось навідався князь до дзвіниці і побачив за­бутого дзвона. Запитав, чому він без роботи. Челяд­ники побоялися нагадати про Дзвонарика і запобіг­ливо пояснили, що дзвін брудний, що його треба по­чистити і взагалі в нього немає голосу.

— Тоді викиньте його, — наказав князь.

І почали знімати дзвона. Та тільки торкнули йо­го, як в цьому дзвоні зазвучали всі пісні, що були колись кров’ю Дзвонарика і його товаришів. І він задзвенів. Могутньо, прекрасно. І почули люди-рідні звуки своїх пісень і сприйняли удари дзвона як заклик до боротьби. Кинулись до зброї і рушили на князівський палац і вигнали жорстокого чу­жинця.

А потім скривавлений дзвін підняли на найвищу дзвіницю, щоб усі чули заклик мужніх дзвонарів, котрі віддали свої серця, свою кров визволенню рід­ного краю.

— Та вже на сьогодні досить, — сказав, закінчив­ши казку, Острів, — треба спати. Він завжди спав удень.

Яскравий ранок наближався здалеку, і його пер­ша ознака — сумні дзвони — тихо прозвучали над містом. Вранішній вітерець захлюпотів Дніпровими хвилями, пробуючи голос, цвірінькнула пташка, і раптом спалахнула, заіскрилась вода у Веселому Струмкові. Яскравий ранок настав.

Джерело: Врублевська В. Казки Труханового острова, Веселка, 1971.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up