У великому зеленому ящику жили Айстри — Фіолетка і Біланка. Красувались вони високо над зем­лею, на балконі сьомого поверху. Айстри дуже пи­шалися — адже під ними розстилався такий великий світ!

Рано-пораненьку десь там внизу двірник починав поливати асфальтові доріжки, і Айстри прокидалися. Граціозно підводили голівки і милувалися Сонечком, ранковим повітрям і кучерявими хвильками хмар. Поливали водицею і їх, і вони почувалися щасли­вими. Айстри не єдині мешкали на балконі. Мали су­сідку — стару Настурцію. Вона не була старшою за них, але не могла зрівнятися з Айстрами свіжістю і ніжністю своїх пелюстків. А хто їй винен? Подей­кують, наче хазяйка загубила її, коли висаджувала квіти, аж потім, уже прив’ялену, знайшов хлопчик і посадив, та ще й у невеличку бляшанку з-під кон­сервів.

Отож Настурції випала кепська доля. Але яке ді­ло до того гарним і свіжим Айстрам? Хіба можуть вони втриматися від спокуси похизуватися своїми пе­ревагами над іншою квіткою, коли стара Настурція своїм кволим виглядом дає їм таку нагоду?

Якось господиня винесла на балкон велике ба­рильце з водою, а в ньому — жовто-сліпучі, величні Гладіолуси. Айстри занепокоїлися. Адже їхня трохи холоднувата краса потемнішала на тлі шляхетних і ніжних Гладіолусів.

Як вони пишаються! — шепнула Біланці Фіолетка.

— Хизуються, що прибули з Великого Саду, — похитала голівкою у відповідь білява красуня.

— Таке скажеш! — чомусь почала сердитись на подругу Фіолетка. — Де б там вони не росли, а зараз їх купили на ярмарку.

— А вас хіба не купили? — несподівано озвала­ся стара Настурція.

— Тітонько, — уїдливо відказала Фіолетка, — кві­там не можна сваритися, бо вони втрачають красу і свіжість.

— Кому ти говориш? — голосно підхопила Білан- ка. — Вона ж приїхала з села!

Квітам досить набридли шкилювання Айстр над старою Настурцією. Дивно, чому вони злоставлять­ся? Живуть довше всіх — до пізньої осені, милувати­ся б світом, радіти. А вони невдоволені, всім заз­дрять.

Ніхто не чекав, що Гладіолуси втрутяться в цю небезпечну розмову.

— Ми ніколи не були в селі, — сказали вони ти­хо. — Чи не могли б ви розповісти нам про нього? — чемно звернулися вони до старої Настурції.

А Біланка невгавала.

— Що там може бути цікавого?

— Коли я згадую наш квітник у селі, я почуваю себе щасливою, — почала стара Настурція, наче й не чула Біланки. — Я пам’ятаю ласкавий дотик Літньо­го Вітерця, брата Літнього Дощика, відчуваю гли­боку і пухку землю. Жилося там, наче у казці, і на­віть траплялися з нами майже казкові історії. Якось наша улюблена Мальва закохалася в Літака.

Як то? — стрепенулися Айстри. Вони теж над усе любили історії про кохання.

— О! Розкажіть, будьте ласкаві, — так ніжно по­просили Гладіолуси, аж всім здалося, що вони теж когось кохали.

— Мальва була першою красунею в нашому квіт­нику, але ніхто не заздрив, кожна квітка визнавала її першість. До того ж вона була ще й доброю і ми­лою до всіх, тож і мала прихильність. Але найбільш марив нею чорноокий Соняшник. Життя здавало­ся йому прекрасним, бо на світі є Мальва. Вона теж примітила ставного красеня. Квіти вже й готува­тися почали до весілля — бучного та радісного, як водиться. Мабуть, все воно так і було б, та одного ранку Мальва побачила Літака. Він кружляв високо в небі, блискучий, сріблястий, і Мальва відчувала, як радісно затремтіло її серце від його далекого мужнього гуркоту. Волошки, першими помітили хви­лювання Мальви.

— Мальво, Мальво, схаменися, — раяли вони. — Хіба можеш сподіватися на ту далеку птицю? Ти глянь, який навколо нього вітер свище!

— Не чіпайте її! Нікому не вільно чуже серце судити, — гнівалися Чорнобривці.

А Соняшник усього того не помічав. І навіть то­ді, коли Мальва підіймала свої блакитні очі до не­ба, шукаючи в ньому Літак. Соняшник бачив тільки її замріяний, прекрасний погляд і ще більш розкві­тав од щастя.

Йому хотілося піклуватися про Мальву, і коли довго не було дощу, збирав по крапельці нічну росу на своє лапате листя, щоб напоїти свою спраглу кохану квітку.

А Мальва вмивалася тією росою, чепурилася, і ви­глядала Літак, і тремтіла схвильовано пелюстками, і все чекала на своє сріблясте кохання.

Соняшник не наважувався зізнатись Мальві, а тільки милувався нею та пильнував, щоб не продрі­мати нічну росу.

Одного разу десь узялося кривоноге Жабеня та й, чалапаючи, перехилило Соняшників лист, розли­ло росу.

— Що ж ти накоїло? — жахнувся Соняшник.

— Даруйте, я не навмисне, — проквакало вайлу­вате Жабеня. Воно, як і всі, поважало Соняшника.

— Чим же тепер вмиється Мальва?— тужно про­шепотів Соняшник.

Жабеняті стало жаль Соняшника, який віддав свою вологу і вже так перевівся, що аж дивитись на нього сумно.

— Ви б краще подбали про себе! — з обуренням відказало Жабеня. — А Мальві нехай дає воду її Літак!

І пострибало, а Соняшник враз усе пригадав, зро­зумів, і з того часу почав ще більше в’янути.

— Нехай, — шепотів він, — аби вона була біля мене, аби вона була щаслива, — і його гарна, важка голова схилялася ще нижче.

Вдосвіта Мальва, як завжди, чекала, коли Со­няшник віддасть їй нічну росу. Час минав, а від Соняшника — ні краплі.

— Отак він кохає мене! — з викликом, щоб чув Соняшник, скопилила свої милі вуста.

— Знає, що мені треба вмитись, причепуритись, ось-ось Літак пролетить, а він ту росу, мабуть, сам випив.

Глянули всі на Соняшника і принишкли. Коли і Мальва озирнулась, побачила схилену до самого до­лу Соняшникову голову. Його зів’яле, пошерхле листя звисало до землі, і тільки в одному з них блищали, наче сльози, кілька крапель вологи.

А в цей час високо в небі гуркотів, зникаючи в блакитному безмежжі, сріблястий красень Літак.