Посварилася річка з пагорбами, поміж яких текла, й вирішила втекти подалі від них — знайшла собі нове річище, але один її рукав усе-таки залишився в долині...
Про маленький острівець, що загубився в морській далечині, мало хто знав. Серед ночі, коли море не на жарт розгуляється, запалений на маяку ліхтар був порятунком для моряків, і старий сторож завжди про це пам’ятав...
Прикута хворобою до ліжка, дівчинка жила в самому низу височезної бетонної башти, шпиль якої сягав аж до неба. Біля неї вирувало місто, але через вікно своєї підвальної кімнатки вона могла бачити лише ноги перехожих...
На самому краю болота жив дід, увесь сріблястий і такий тоненький, що міг би вільно полізти у вушко голки. Жив він сам, із собакою і болотяними птахами, яких рятував од мисливців і морозів...
Йшла вулицею молода жінка, і всі од малого до старого на неї озиралися. Вона випромінювала стільки радості й стільки світла, що, здавалося, саме сонце обернулося Красунею...
Від ранішньої зорі до глибокої ночі, мов мідний дзвін, вистукувало село частими ударами різьбарського різця. Село було розміщене на високій горі, що піднімалася вище хмар, які пливли внизу, ховаючи село від світу...
У ті часи, коли земля була ще зовсім молода, а хмари тільки народжувалися, два могутні володарі змагалися між собою, хто з них стане багатший і сильніший, хто матиме те, чого не має другий, хто буде царем царів...
Спало в череві гори джерело, і наснився йому сон: стало воно розбухати, набиратися сили, й так швидко, що зрештою довелося йому пробиватися на поверхню землі, інакше захлинулося б власного силою...
Колись, давним-давно, біля підніжжя гори росла армія соняшників. Що це були за красені! Всі, як один, гінкі, статурні! Сонце в небі сяяло від гордощів за своє золоте військо...
