Яртигулак знайшов батька й матір

Було таке чи й не було, а жив собі один дід. Змолов, якось він у млині борошно та й везе додому. Сам сидить на ішакові, а мішки поскладав на верблюда. Цілий день їхав пустелею, від одного піщаного горба до другого, а села все не видно. Така це була дорога навіть пташка не знала, де їй край, а вітер не відав, де закінчується пустеля.

їхав дід, їхав та й заспівав пісню, довгу, як його життя, а сумну, як його думи, через те що він був уже старий, борода стала біла, мов оберемок бавовни, та не мав дід сина — поради на старість. Про що він думав, про те й співав:

Коли чує дід, хтось його гукає:

— Гей, ата-джан[1]! Не маєш сина — візьми мене.

Здивувався старий, зупинив ішака та й дивиться під ноги, але там тільки сухі кущики верблюдячих колюків на вітрі коливаються.

Гукає старого знову той самий голос:

— Хочеш побачити орла — не дивися додолу!

Звів дід очі до неба, але й там нічого не побачив. Голос іще дужче кличе:

— Гей, ата-джан, хто ж шукає барса в хмарах? Тоді старий почав благати:

— Годі тобі ховатися! Вийди до мене!

Йому дуже хотілося побачити свого синочка. І раптом він побачив, як із вуха верблюда визирнуло малесеньке хлоп’яточко. Воно весело зиркнуло на діда й промовило тонісіньким голосочком:

— Я тут! Ти бачиш мене? Будь ласка, допоможи мені вилізти звідси, а то ще задихнуся.

Дістав дід хлопчика з вуха та й посадив собі на долоню — такий маленький він був. Голова у його синочка була гладенько поголена, як у всіх туркменських хлопчиків, а за вухами стирчали дві туго заплетені кіски.

— Як же тебе звати? — лагідно запитав дід малого.

— Називай мене як хочеш! — жваво відповіло хлоп’я й почало переплітати свої кіски, та так спокійно, ніби сиділо не на долоні, а вдома на м’якенькому килимі.

— Який же ти маленький! — похитав головою старий.— Ти як половина верблюжого вуха.

Хлопчик глянув на старого й засміявся:

— Отак мене й називай! Це мені до вподоби!

І дід назвав хлопчика Яртигулак[2].

— Ти дуже славний, Яртигулак,— зітхнув дід,— але чи станеш ти мені помічником на старість? Ти такий маленький!

Синок моргнув батькові й сказав:

— Ата-джан, діамант який маленький, а за нього віддають сотню великих верблюдів. Але мене, тату, не віддавайте й за тисячу верблюдів, бо я принесу у вашу хату щастя й талан.

З цими словами Яртигулак схопився на ноги й крикнув на ішака, що тим часом задрімав:

— Гей, та гей же! Вези нас хутчій додому, бо в моєї матері плов перевариться!

Ішак прокинувся, і вони рушили в путь.

Хай вони собі їдуть, а ти слухай, що було із старою.

Вона сиділа посеред двору на білому ліжнику і ткала килим. Зав’язуючи вузлики, баба думала про своє горе. А коли в людини горе, то вона або плаче, або співає. Отож баба співала:

Коли дивиться баба, аж їде її дід на ішакові й кричить:

— Щастя приходить і до молодих, і до старих. Оце ж і до нас завітало. Я привіз тобі сина!

— Навіщо ти смієшся з нашого горя? — розгнівалася стара.

— А чому б оце долі не потішити й нас та не подарувати нам маленького синочка? — відповів дід і показав хлопчика.

Яртигулак сидів між вухами верблюда й зиркав, запишавшись, на батьків.

Глянула баба на синочка та й руками сплеснула:

— Ой, синку, який же ти гарнесенький, який рум’яний!

Вона взяла хлопчика в руки й не могла ним натішитися. Примовляла найпестливіші слова, називала його то рум’яним яблучком, то своїм верблюденятком.

А потім запитала:

— Чому ти тільки такий маленький?

— Не журися, апа-джан[3], маленькому синочкові менше треба шовку на халат! — відповів Яртигулак.

Увечері покликала баба сусідок на уме, приготувала вечерю. Наварила плову, напекла пампушок і поставила на стіл велику миску з родзинками та шматочками солодкої дині.

Цілий вечір співали сусідки під звуки дутара. А співаючи, пошили хлоп’яті три халати — з маленької хусточки, шапочку — з коробочки бавовни та черевички із шкіри курчати.

Вони одягли Яртигулака, подивилися з одного боку, потім з другого, сплеснули в долоні й засміялися:

— Оце справжній джигіт!

Яртигулак віддав батькам чолом і статечно промовив:

— Дякую вам за турботу. Тепер ви відпочивайте, а я хазяйнуватиму.

Якось унадився в отару вовк і щодня крав по ягняті. Прибігли в аул чабани та й просять:

— Допоможіть, люди добрі, степового вовка вбити. В пастку він не йде — хитрий такий. Викопали на нього яму, так він і не підступає до неї. Хотіли оточити його, але ж він такий спритний та дужий, що ми ще й не бачили ніколи такого.

— Де вже нам уполювати,— похитали головами селяни,— коли й чабани не спроможні убити його.

— Агей, чабани! — крикнув Яртигулак.— Найміть мене стерегти отару.

Глипнули ті на Яртигулака та й зареготалися:

— Тобі хіба мух бити, а не вовка!

— Коня видно на перегонах, а джигіта в бою,— відповів Яртигулак.

От старий чабан і каже:

— Коли вино куштують, то воно не скисне. Що ж, проженеш вовка — тобі наша дяка. А ні — дивися ж! А тепер кажи, що тобі треба.

— Допомога товариша — підтримка в біді,— поклонився Яртигулак чабанам.— Ідіть собі до отари, якщо треба буде, я вас покличу.

Пішли чабани, а Яртигулак став лаштуватися в дорогу. Зробив з курячої кістки лук, з колюків терну — гострі стріли, а замість списа взяв шило. Та й просить матір:

— Напечіть мені, мамо, хліба на дорогу. Піду я з вовком битися.

Не хотіла мати пускати сина, але Яртигулак так благав її, що вона спекла йому смачну перепічку ще й сметаною помазала.

— Будь, синку, обережний! Пам’ятай, що ти в нас один-єдиний, як серце в грудях. Без тебе ми помремо з горя,— сказала мати йому на прощання.

Замотав Яртигулак перепічку в виноградний листок, уклонився матері та й пішов, наспівуючи:

Довго блукав Яртигулак у пустелі, розшукуючи вовка, аж поки не побачив його в хащах саксаулу. Вовк спав і так хропів, що листя на деревах тремтіло. Підкрався Яртигулак, напнув лука й випустив у вовка всі стріли. Стріли, зроблені з колюків, не поранили вовка, але одна попала йому прямо в носа, і вовк прокинувся.

Яртигулак замахнувся на вовка своїм гострим списом і закричав:

— А що, вовче! Настала твоя остання година! Я — могутній пехлеван і володар пустелі, наказую тобі здатися!

Та вовк навіть не помітив у траві могутнього пехлевана, йому здалося, що то пищить комар.

Але запах перепічки, яку Яртигулак прив’язав до пояса, примусив вовка насторожитися. Він схопився на ноги, вищірив пащеку, облизався й проковтнув перепічку, а разом з нею і могутнього пехлевана.

Ой і погано ж було Яртигулакові у вовчому череві! Замалим не заплакав він з переляку, але вчасно стримався.

«Не гоже плакати такому юнакові, як я,— подумав він.— Справжній пехлеван не тільки з вовчого пуза, а й з-під землі дістанеться на волю!»

І Яртигулак щосили почав лізти ближче до вовчої пащі — побачити, що ж буде далі.

А вовк, звичайно ж, побіг знайомою стежкою до отари. Невдовзі він побачив овець. Зачаївшись у чагарнику, він став чекати, коли здобич сама підійде ближче. Аж ось він побачив гладку вівцю й поповз до неї, ховаючись у високому полині. Він повз так тихо, що навіть пісок не шарудів під ним, і був упевнений, що пастухи не помітять його сірої спини в кущах сухого полину.

Але Яртигулак усе бачив.

Тільки-но вовк хотів плигнути і вхопити здобич, як із вовчої пащі почувся крик:

— Гей, чабани, пильнуйте отару! Проганяйте вовка!

Чабани вхопили батоги й нацькували хортів.

Вовк кинувся тікати, а хорти за ним. За хортами чабани. А Яртигулак кричав:

— Сюди! За мною! Це вовк живе в хащах саксаулу. Убийте його!

Насилу вовк утік. Він не так злякався хортів та батогів, як того, що всередині в ньому щось сиділо й кричало. Такого з ним ще ніколи не було!

Довго вилежувався вовк у барлозі, але голод непокоїв його все дужче й дужче. Цілу ніч вовк не міг заснути, а вранці, ще й сонце не сходило і спали пастухи, він знову подався до отари.

Але тільки-но він підійшов до овець, як хтось знову закричав із його пащі:

— Гей, чабани! Вовк тут, пильнуйте отару!

І чабани знову прогнали хижака.

Настали для вовка лихі дні. Ні вдень ні вночі не міг він підійти до отари, бо сторож сидів не в степу, а в його власному животі. Що не робив вовк, щоб спекатися цього сторожа: плигав, качався по землі, виривав зубами шерсть на своєму пузі, але сторож не полишав його, ще й глузував:

— О, наймудріший із вовків! Розпанахай зубами своє ненажерливе пузо, і тоді я дам тобі спокій!

Що робити вовкові? Тільки вити з голоду та люті.

Тим часом чабани, дізнавшись, де вовче лігво, зібрали людей та й зробили облогу. Почув вовк — і ну втікати. Але тільки оце сховається десь у сухому арику; як хорти вже й тут. Зариється в пісок — погоня вже неподалік. Геть підупав на силі вовк і вдався до хитрощів. Узяв та й плигнув у обмілілу криницю. Чабани, втративши слід, хотіли вже йти додому, аж Яртигулак крикнув:

— Куди ж ви, люди! Розбійник тут! Він ховається на дні криниці!

Кинулися люди до криниці, знайшли вовка та й убили. Злупив з нього старий чабан шкуру, і Яртигулак вискочив з вовка.

Всі дуже здивувалися, а хлопчик сказав:

— Чолом тобі, чабане! Бачиш, я виконав те, що обіцяв!

— Правду кажеш,— відповів чабан і, повернувшись до селян, додав: — Цей джигіт день і ніч охороняв наші отари й порятував нас від страшного хижака. Даймо ж йому п’ять найкращих баранів.

Забрав Яртигулак зароблених баранів та й погнав додому, виспівуючи:

— Хоч малий я, та відважний…

Дід та баба дуже пораділи, побачивши свого синочка, та ще й з таким подарунком.

Радіймо ж і ми!

Якось уранці мати і Яртигулак збиралися йти в поле. На сніданок мати спекла чурек, приготувала чай. Після сніданку залишилася одна перепічка, тепла та пухка.

«Якщо чурек не з’їсти зараз, він зачерствіє і не буде такий смачний»,— подумав Яртигулак і потягнувся рукою до тарілки, але мати сказала:

— Віднесімо, синку, цей чурек батькові в поле. Він сьогодні устав ще вдосвіта, то, мабуть, голодний уже.

І чурек лишився лежати на столі біля шматочка сиру.

Раптом з вулиці почулося якесь ревище:

— Вур-ха-ха! Вур-ха-ха!

Мати почула ці викрики і зблідла. Потім ухопила сир та чурек і побігла з хати.

— Апа-джан! — гукнув Яртигулак.— Нащо ти несеш на вулицю чурек, ти ж хотіла понести його батькові!

— Цить, синку! Це кричить порхан[1]. Він святий, а святому всі щось дають,— промовила мати.

— А хіба порхан бідний? — не відпускав Яртигулак материного подолу.

— Що ти, що ти! Святі не бувають бідними.

— То він старий?

— Та ні.

— Отже — хворий?

— Як ти міг подумати таке, синку? Святість оберігає його від хвороби.

Так відповіла мати й побігла до хвіртки. Але Яртигулак був моторний.

Він добіг до хвіртки перший і, підстрибнувши, вже сидів на защіпці.

— Апа-джан,— знову задзвенів голосок Яртигулака.— Якщо порхан і здоровий, і молодий, навіщо ж ти віддаєш йому останній чурек? Адже він сильніший за тебе, молодший, ніж мій батько, і багатший за нас трьох!

Стара злякалась і розгнівалась:

— Кажуть, що зелене яблуко не має смаку. Отак і я з тобою, мій маленький: говориш багато, а знаєш мало. Адже порхан — чаклун. Йому не можна перечити, бо він розгнівається і нашле в наш дім нещастя.

— Яке нещастя? — не зрозумів Яртигулак.

Мати стала йому пояснювати:

— Порхан скаже слово — і в нашій хаті оселяться джини[2]. Скаже двоє слів — і ми всі помремо. Він може посварити нас із сусідами, і в нас не стане друзів. А людина без друзів — це пагінець у пустелі.

І стара, плюнувши на всі чотири боки, щоб порхан не зурочив її за такі слова, вибігла на вулицю.

Яртигулак теж побіг за матір’ю, тоді виліз на дувал, щоб роздивитися, що робиться на вулиці.

Там ішла юрба людей, а попереду — здоровенний чорнобородий дядько в довжелезному балахоні з верблюжої вовни. На голові у нього була величезна чалма, а на поясі висіли пістряві торбинки-амулети.

Жінки підбігали до порхана й тицяли йому хто чурек, хто курку, хто низку шматочків сухої дині, а хто гроно винограду.

Задерши вгору чорну бороду, порхан гугнявив:

— Гей…гей…гей… Я рахую зорі в небі, на землі проганяю джинів, а під землею знайду загублене! Я — ворожбит, провидець і знахар!

Тут Яртигулак побачив, що в чувалі порхана зникла і їхня перепічка. Він посварився на порхана своїм кулачком, сплигнув додолу й побіг за юрбою.

Край вулиці жив працьовитий і всіма шанований Башим-ага.

Порхан підійшов до його двору й щосили загамселив палицею на воротах.

— Агей, Башим-ага! Лихо, мов чорний крук, сидить на твоєму дувалі. Якщо ти не хочеш, щоб воно увійшло в твій дім, дай мені двадцятиденне ягнятко та півмітка ячменю.

Ворота хутко відчинились, і сам господар вийшов назустріч гостеві. Він уклонився порханові й повів гостя у двір. Юрба посунула за ними, бо кожному хотілося подивитися, як святий порхан буде виганяти джинів з господи Башим-аги.

Хазяїн прослав серед двору свій найкращий килим, порхан скочив на нього й став розмахувати руками та кружляти. Він репетував з усієї сили, закликаючи на допомогу добрих джинів:

— Вур-ха-ха-а! Духи мої, що живете в долинах! Пері мої, що літаєте в горах! Деви мої, що сховалися попід землею! Сюди! До мене!

Він репетував дужче й дужче, кружляв дедалі швидше й швидше. Він так налякав людей своїм криком, що деякі повтікали з двору, а ті, що залишилися, не могли поворухнутися від страху.

— На коліна! — зіпнув порхан нелюдським голосом, піднявши руки над головою.— Заплющіть очі! Духи вже тут! Я бачу їх!

Люди попадали на коліна й позаплющували очі, тільки Яртигулак дивився мовчки, бо йому хотілося побачити добрих духів, що мали битись із злими джинами, які залізли в дім Башим-аги.

— Ти тут, переді мною, могутній, всемогутній джине!— репетував далі порхан на весь двір.— Однією рукою ти підіймаєш гори, одним пальцем ти вбиваєш людину!

Селяни лежали на землі й боялися підвести очі на страшного джина, та Яртигулак, скільки не дивився, нічого не бачив, хоч сидів уже на чалмі порхана.

— Зараз ви почуєте…— порхан хотів був налякати людей ще дужче, але в цю мить з величезної чалми порхана почувся дзвінкий тоненький голосок:

— Ніякого джина тут немає! Не вірте порханові! Він брехун і пройдисвіт!

Усі схопилися на ноги й побачили, що ніякого джина й справді немає. А порхан так злякався, що, не мовивши й слова, підхопив свій мішок і кинувся з двору.

Він тікав вулицею, заткнувши собі вуха пальцями, проте чув, як люди кричали йому навздогін:

— Він брехун і пройдисвіт! Він брехун і пройдисвіт! Тут немає ніякого джина!

Порхан, забігши далеченько від оселі Башим-аги, тільки зупинився перепочити, як той самий голос, що виходив до того із чалми, продзвенів тепер з його власної бороди:

— Віддай, злодію, все, що награбував!

Порхан підскочив, ніби його вкусив скорпіон чи гадюка, й помчав прямісінько до своєї хати. Він забіг у дім і, знесилений, гепнувся прямо на килим.

Жінка зібралась подавати обід. Поставила перед ним миску плову: поверх рису виклала шматочки курячого м’яса та молоденьку цибулю. Білі пухкі чуреки аж лисніли від масла. А такої шурпи[3] Яртигулак ще ніколи не бачив. Була тут і велика тареля, на якій шматочками лежало м’ясо, обкладене часником та морквою, а поверх жовтіли сушені морельки.

У порхана аж слина потекла, бо він ще нічого не їв з самісінького ранку.

Але тільки-но він загріб жменю плову, як з-під скатертини почувся голос:

— Стривай! Віддай, грабіжнику, людям чуже добро! Бо вдавишся першим куском!

Порхан впав на килими, але той самий голос задзвенів у нього над вухом:

— Поверни негайно ж усе, що ти награбував у людей! Поверни, поверни!

Порхан схопив ковдру й закутався в неї, але й це не допомогло, бо хтось смикнув його за бороду.

— Годі спати! Якщо ти не повернеш награбоване, то я тебе так розмалюю, що людям на очі не навернешся!

Порхан схопився й хотів утекти з дому. Він узявся за чобіт, але чобіт сам підстрибнув і засміявся. Він хотів надягти халат, але той поповз від нього, мов гадюка. Порхан заплакав.

— Плач не плач, а доведеться тобі покаятися, бо гірше буде! — почувся голос з пазухи.

Порхан заткнув вуха пальцями й вибіг у двір. А там саме працювали односельці — відробляли порханові.

— Чому регочетеся, препогані? — розгнівався хазяїн. Але чоловіки ще дужче залилися сміхом. Порхан почав їх сварити, поки вибігла його жінка та аж руками об поли вдарила:

— Що це з тобою? Де твоя борода?!

Порхан схопився за бороду, та не знайшов її: півбо- роди було відрізано.

— Ой! — залементував він.— Я все життя лякав людей джинами, а сам ніколи в них не вірив. А тепер бачу, що вони обсіли мій дім.

І він упав на коліна перед своїми боржниками й пообіцяв їм ніколи більше не обдурювати людей, а біднякам повернути все, що награбував за всі роки,— аби тільки джини йому спокій дали.

Меткий Яртигулак непомітно вибіг з порханового двору й пішов, не кваплячись, додому, наспівуючи пісню:

Не встиг він увійти в двір, як хтось постукав у хвіртку. Коли ж мати відчинила, почувся жалібний голос:

— На тобі, хазяйко, твій чурек. Забери його і позбав мене від клятущих джинів.

Це був порхан.

Мати здивувалася, а Яртигулак весело засміявся.

Якось завітав до Яртигулакового батька гість з далекого краю — славнозвісний караван-баші. Гостя посадили посеред двору на найбільшому й найм’якшому килимі.

— За довгі роки моїх мандрів,— сказав гість,— я не надбав маєтків, не наскладав золота. Є в мене єдине добро — білий ішак, мій товариш і помічник. Разом з ним я виходив усі шляхи від славного Хорезму до прадавнього Харасану, і він так добре запам’ятав їх, що тепер сам знаходить дорогу серед піщаного моря пустелі. Нагодуйте ж його і прив’яжіть на ніч у надійному місці.

— Будь певен, друже,— сказав батько,— що в нашому аулі ніхто не скривдить твого помічника. Я прив’яжу ішака за дувалом і накажу моєму синові, щоб постеріг.

Яртигулак став пильнувати білого ішака, а той скуб собі травицю біля дувала.

Яртигулак дуже пишався тим, що йому доручили стерегти такий скарб. Він умостився на дувалі і безтурботно розгойдував ногами — йому було перед ким вихвалятися: до двору Яртигулака збіглися діти всього аулу. Вони милувалися оксамитною опанчею білого ішака і не могли відвести погляду від гарної вуздечки зі срібними прикрасами, зробленими славнозвісними майстрами Ургенча. Дуже сподобався дітям цей ішак. Вони наввипередки пропонували Яртигулакові постерегти ішака разом з ним,— але де там! Він тільки покрикував на хлопців і не хотів ні з ким ділити такої честі.

— Дурди, куди пнешся! Не чіпай вуздечки, у тебе руки брудні!

— Агей, Гюль-Джемал! Не підступай близько до ішака, він брикається.

Довго стояли діти на вулиці, милуючись білим ішаком. Але всьому настає край. Намилувалися вони та й розбіглися. А Яртигулакові стало нудно. І він, щоб не нудьгувати, заспівав пісню:

Яртигулак співав, а сонечко сідало все нижче й нижче. Вже й смеркло, але Яртигулак не злякався: він заспівав ще голосніше.

І раптом Яртигулак почув чийсь ніжний голос:

— Як любо ти співаєш! Чи не в соловейка навчився?

Глянув Яртигулак, аж стоїть дівчина — прекрасна, мов чарівниця-пері, а вбрана, мов квітка. Ніколи ще не бачив Яртигулак такої красуні. Але він не здивувався: то й що, коли сама донька хана чи падишаха прийшла глянути на чудового ішака! Він уклонився дівчині й сказав:

— Підходь ближче, не бійся. Мій ішак не брикається. Якщо хочеш, можеш погладити його.

Але дівчина навіть не глянула на ішака, вона підбігла до Яртигулака й ніжно промовила:

— Хто може зрівнятися з таким, як ти, струнким джигітом! Хіба ж не про тебе співається в пісні, що врода твоя, мов місяць, осяває весь світ!

Такі слова Яртигулак почув уперше в житті, але він не розгубився, тільки поправив свої кіски й відповів:

— Якщо ти називаєш мене місяцем, то я скажу, що ти сонце. Коли ж ти мене назвеш сонцем, то я відповім, що в сонця тільки одне око, а в тебе їх двоє.

І Яртигулак засміявся. Дівчина теж засміялася, а потім дістала торбинку й напхала хлопчикові повен рот халви. А Яртигулак дуже любив халву. Та не встиг він її проковтнути, як красуня зникла, а разом з нею й ішак.

Яртигулак хотів закричати, але в роті у нього було повно халви. Хотів погнатися навздогін, але впав з дувала й ударився так, що не міг устати. Тоді він заплакав.

На плач прибігла мати, і всі дізналися, що ішака вкрали.

Старий караван-баші з горя не міг навіть слова промовити. Він смикав себе за бороду і стогнав.

— Заспокойся,— втішав його батько.— Я продам і дім, і верблюда й розплачуся з тобою.

— А я ткатиму килими вдень і вночі, та й купимо тобі ще кращого ішака,— примовляла мати.

Але старого караван-баші годі було втішити. Яртигулак думав, що батьки сваритимуть його, проте ні батько, ні мати не сказали йому й слова. Адже вони добре знали давню приказку: «Кому поскаржишся на свою дитину?» Вони мовчали, а хлопчикові з того було ще тяжче.

Яртигулак заплакав: «Якби я не був такий гордий та не прогнав друзів, вони допомогли б мені стерегти ішака і він стояв би й досі за дувалом та поскубував би травицю. Я сам у всьому винен».

Так подумав Яртигулак, витер сльози й нишком вийшов надвір. Усі вже спали, і його ніхто не помітив. А Яртигулак надумав шукати ішака.

Довго блукав він пісками пустелі, дряпався по горбах, скочувався в пересохлі арики. Він плутався в колючій траві, провалювався по пояс у пісок, та ніде не знайшов і сліду ішака.

Настала ніч, але місяць ще не зійшов. Яртигулак уже нічого не бачив. Він почав гукати ішака, називаючи його найпестливішими іменами. Скоро хлопчик знемігся й упав на пісок. Він поклав собі чекати ранку. Хоч дуже хотілося додому, Яртигулак сказав сам собі:

— Краще вже я загину в пустелі від голоду й спраги, аніж повернуся додому ні з чим.

І раптом пустелею промайнув вітрець. Він підхопив хлопчика, мов суху билинку, й поніс понад землею. Яртигулак полетів. Він летів дуже довго. Вже навіть подумав, що ніколи не повернеться на землю, коли це трапилася гілка саксаулу, і Яртигулак зачепився за неї.

Якби поблизу йшла дівчина, то мовила б: «Це пташка».

Коли б ішов юнак, то сказав би: «Це стріла мисливця».

А йшов би старий дід, то глянув би на дерево та й прошамкотів: «Це торішній листочок».

Але це не була пташка, і не стріла, та й не листок. То був Яртигулак. Йому було дуже погано висіти на дереві головою вниз, він почав розгойдуватися та. й упав додолу. Пісок був такий м’який, а Яртигулак такий зморений, що відразу й заснув, наче багатій на пухових подушках.

Скільки він спав, ми не знаємо, але його розбудив стукіт копит. Хлопчик прислухався й почув розмову. Він знову подерся на гілку дерева й побачив, що на галявині саксаулового гаю сидять колом якісь люди, а посередині на прекрасному килимі сидить дівчина — чарівна, мов пері. Яртигулак відразу впізнав її. Він зрозумів, що ці люди — розбійники, а дівчина — їхній отаман.

Яртигулак плигнув з гілки й поповз до них, щоб почути, про що вони говорять.

Дівчина сказала:

— Яку здобич ви мені принесли?

Найвищий розбійник вийшов уперед і вклонився дівчині. Він сказав:

— Я був на базарі. Старий купець задрімав на порозі крамниці, і я взяв у нього сувій найкращого оксамиту.

І розбійник поклав оксамит до ніг красуні, а на зміну йому вийшов другий:

— Я був на майдані. Сам великий візир з почтом простував до палацу, а я зняв у нього з пояса шаблю, прикрашену діамантами.

І розбійник поклав шаблю до ніг красуні. Та ось вийшов третій і, зневажливо зиркнувши на товаришів, похвалився:

— Гляньте, що я приніс! Я побував у ханському палаці. Мотузяною драбиною дістався я до вікна лазні і, поки хан мився, вкрав його чалму.

Так сказав третій розбійник і поклав до ніг красуні білий шовковий завій, унизаний перлами.

Розбійники мовчали, вражені зухвалістю свого товариша, але красуня тільки посміхнулася:

— Всі троє ви не змогли вчинити того, що зробила я!

Здивувалися розбійники, а дівчина вела далі:

— Скільки разів ми губили шлях у пустелі! Скільки наших розбійників загинуло, заблукавши у чорних пісках! Ось чому я день і ніч вистежувала білого ішака старого караван-баші. Цей ішак знає всі дороги в пустелі, він іде попереду коней та верблюдів і завжди приводить людей до води чи прохолодного затінку дерев. Я таки вистежила його. Ось він!

І вона показала рукою на саксауловий гай, де стояв білий ішак.

Яртигулак завмер від подиву, а дівчина засміялася.

— Я обдурила нерозумне хлоп’я! Я закрутила йому голову облесливими словами! І вкрала у нього з-під носа ішака, рівного якому немає від Хорезма до Хорасана.

Цього Яртигулак знести не міг. Він виламав гостру очеретинку, підкрався до дівчини й боляче штрикнув її. Красуня заверещала й напалася на розбійників:

— Зухвальці! Хто наважився доторкнутися до мене! Признавайтеся! Я не подарую винному!

Розбійники попадали на коліна й почали благати:

— Ханум-джан[1]! Помилуй нас, ніхто до тебе не доторкався, це тобі здалося!

Та раптом найвищий розбійник заревів, мов скажений верблюд, і навідліг ударив свого сусіда:

— Як ти смієш штрикати мене?

А Яртигулак кольнув уже другого, третього розбійника.

Здобичники накинулися один на одного, й зчинилася така бійка, що пісок ставав стовпом, а земля ходором ходила.

Даремно хотіла дівчина розборонити їх, вони навіть не чули її крику.

А Яртигулакові тільки цього й треба було. Він одв’язав ішака, виліз на нього й погнав геть від саксаулового гаю.

Ішак скакав, мов вітер, а Яртигулак усе підганяв його:

— Вйо, вйо! Ну ж бо, друже, хутчій, бо загинемо обоє!

І ішак, притиснувши вуха, мчав уперед, аж курява стелилася хмарою.

Чує Яртигулак, що погоня вже близько. Як не квапився ішак, його наздогнав баский вороний кінь, бистрий, мов вихор.

— Стривай, упертий ішаче! — закричала розбійниця.— Як ти наважився відв’язатись і втекти від своєї хазяйки!

Розбійниця гримала на ішака, бо Яртигулака вона, звичайно, не помітила.

Розбійниця прив’язала повід ішака до свого сідла й погнала коня до саксаулового гаю. Яртигулак виліз з-під опанчі й поповз по спині ішака. Ось він уже на голові, вже вхопився за вухо ішака. А потім спритно вхопив рукою волосину з кінського хвоста й щосили смикнув. Кінь заржав від болю й став дибки. Вершниця похитнулася й випала з сідла. А кінь, ішак та Яртигулак помчали далі. Коли огир заспокоївся, Яртигулак плигнув йому на спину й помчав до рідного аулу.

Правду кажуть люди: у сміливого джигіта халат не порветься, а кінь копита не зламає.

Був пізній вечір, коли Яртигулак зайшов у дім. На землі біля вогню, охопивши голову руками, сиділи батько, мати і старий караван-баші.

— Біда не сама ходить,— сказав батько.— Спочатку пропав ішак, а це і син!

— Я тут! — крикнув Яртигулак. Він підбіг до батька й одним стрибком опинився в нього на долоні.

Мати хотіла посварити хлопця за те, що він без дозволу втік з дому, коли в полі стільки роботи. Але в цю мить у дворі заревів ішак, батько та старий караван-баші радісно засміялися, а мати притиснула Яртигулака до серця.

Оце і вся казка.

Але ти тепер бачиш, як погано комизитися і відмовлятися від допомоги друзів, якщо вони пропонують її від щирого серця.