Малик-Мамед

Колись давно жив на світі могутній падишах. Був у нього прекрасний сад, в якому росла чудова яблуня.

Щовесни ця яблуня один день цвіла, на другий день осипалася, а третій родила лише одне яблуко. Кожен, хто скуштував цього яблука, ставав п’ятнадцятирічним юнаком.

Щовесни до схід сонця падишах приходив у свій сад, щоб помилуватися чудовою яблунею й скуштувати яблуко, але йому не щастило. Яблуко завжди хтось зривав.

Так минали роки. Нарешті падишахові увірвався терпець, і за день до того, як мало достигнути яблуко, він наказав покликати найстаршого із трьох синів.

Прийшов найстарший до батька і впав перед ним долілиць.

— Батьку,— сказав, — хай буду я твоєю жертвою, наказуй!

— Що ж це таке! — вигукнув падишах.— Щоб я, володар світу, не міг із свого саду яблуко з’їсти. Стань сьогодні на ніч біля яблуні і постережи її. Хай там іцо, а злодія треба зловити.

Я страшно покараю його.

Найстарший син падишаха поцілував батькові руку і вийшов. Одягнувся, узяв лук, стріли й пішов у сад. Цілу ніч стеріг яблуко падишахів син, а на світанку, коли яблуко достигло, сон знеміг його, і він заснув. Коли ж прокинувся, то яблуко вже хтось зірвав.

Засмутився падишахів син і повернувся в палац.

На другий рік падишах покликав середульшого сина.

— Сину мій, — сказав він. — Я володар світу і не хочу, щоб із мого саду щороку пропадало чудове яблуко. Ти повинен уберегти яблуко, будь-що спіймай злодія й приведи його до мене. Я його покараю.

Низько вклонився батькові середульший син, поцілував йому руку і пішов.

Увечері, коли почало сутеніти, одягнувся середульший син, узяв лук і стріли, гостро наточив меч і пішов у сад.

Чекав він там довго чи недовго, але вдосвіта, коли яблуко вже достигало, заснув, а прокинувшись, побачив, що яблука на дереві вже нема. Так він і повернувся ні з чим до батька.

Залишмо його зі своїм горем, а тим часом розповімо про найменшого сина падишаха Малик-Мамеда.

На наступний рік найменший син падишаха прийшов до батька, впав перед ним долілиць і каже:

— Батьку, доручи цього разу мені стерегти яблуню.

— Сину мій,— відповів йому падишах,— твої старші брати теж ходили стерегти яблуню й спіймати злодія, але нічого не домоглися. Що зможеш ти зробити?

Але Малик-Мамед усе благав батька і падишах нарешті погодився.

Юнак радо повернувся до себе.

Увечері, коли зайшло сонце, він одягнувся, узяв лук, стріли, почепив збоку меч і пішов у сад.

До пізньої ночі Малик-Мамед нічого не помітив. А коли сон почав знемагати його, він вийняв із піхов меч, врізав палець і посипав рану сіллю й перцем.

Від болю Малик-Мамед не міг заснути. На світанку щось зашуміло, загуділо. Сховався Малик-Мамед за деревом, коли це сяйнула блискавка, вдарив грім і показався див, який поволі підступав до яблуні.

Малик-Мамед одразу здогадався: «Ось хто краде яблука».

Коли див простяг руку й хотів зірвати яблуко, Малик-Мамед вихопив із піхов меча й так рубонув ним дива, що меч переломився навпіл. Заревів поранений див і метнувся назад.

Не довго думаючи, Малик-Мамед зірвав з дерева яблуко, поклав на тацю, прикрив дорогою накидкою й поніс батькові.

Падишах, побачивши чудове яблуко, дуже зрадів і поцілував Малик-Мамеда в чоло.

— Батьку, — попросив Малик-Мамед,— дозвольте мені піти по кривавих слідах дива. Я знайду його і вб’ю.

Хіба міг падишах відмовити синові, коли той виявив таку хоробрість?!

Падишах налаштував великий караван, дав на підмогу Малик-Мамедові військо й благословив його в дорогу разом із старшими братами.

Довго вони йшли чи недовго кривавим слідом пораненого дива, але дійшли до колодязя.

Той колодязь був закритий жорном.

Щоб спуститися туди, треба було відсунути жорно. Спробував найстарший падишахів син відсунути жорно, але не зміг. Потім спробував середульший син, та хоч як старався, а не зрушив жорно з місця. Тоді дійшла черга до Малик-Мамеда. Схопив той жорно і за одним махом відкинув його вбік.

Треба було полізти у колодязь.

— Ви повинні спустити мене першим,— сказав найстарший брат.

І брати погодилися.

Перев’язали його мотузками і почали спускати.

— Ой-ой, горю! Витягніть мене,— закричав він, коли опинився в колодязі.

Витягли його. Підійшов до колодязя середульший брат. Стали опускати його, а він теж закричав:

— Ой-ой, горю! Витягніть мене!

Витягли і його. Дійшла черга до найменшого, Малик-Мамеда.

— Опустіть мене в колодязь,— сказав він,— і хоч як я проситиму, щоб витягли, а ви й вухом не ведіть.

Так і вчинили. Хоч як Малик-Мамед кричав, а вони його крику наче й не чули.

Раптом юнак відчув: що нижче він опускається, то менше пече. Нарешті він дістався дна.

Малик-Мамед відв’язав мотузку, роздивився навкруг і побачив дорогу. Тією дорогою він і пішов.

Дорога привела його до якоїсь хати. Прочинивши двері, він одразу опинився в порожній кімнаті. Відчинив другі двері — і знову зайшов до такої ж кімнати. Так проминув він шість кімнат, а в сьомій побачив дівчину небаченої вроди. Красуня сиділа на капані, а поряд спав див, поклавши голову їй на коліна. Побачила дівчина Малик-Мамеда й вигукнула:

— О юначе! Хто ти і звідки прийшов? Утікай звідси мерщій. Дива поранено, він дуже лютий, прокинеться і з’їсть тебе.

Малик-Мамед відповів їй:

— Я прийшов сюди для того, щоб убити цього дива.

Він вийняв із піхов меча й вістрям почав колоти п’яту дивові. Див розплющив очі й гукнув красуні:

— Мухи мені надокучають, віджени їх геть!

Трохи згодом Малик-Мамед знову почав колоти дива мечем.

— Не бачиш, мухи мене кусають! — закричав див.

І втретє, коли Малик-Мамед став колоти йому п’ятку мечем, див схопився й люто заревів:

— Хіба я не тобі сказав, що мухи мені надокучають!

Малик-Мамед, мов лев, кинувся на дива, й вони стали боротися. Сорок днів і сорок ночей билися вони, і жоден з них не міг здолати свого супротивника.

Нарешті обидва знесиліли, і див сказав Малик-Мамедові:

— Поспімо й відпочиньмо, а тоді будемо боротися далі. Малик-Мамед погодився на це. Див поклав дівчині голову на коліна й одразу ж заснув.

Тоді красуня шепнула Малик-Мамедові:

— О юначе! Там угорі, на полиці, стоїть пляшечка, а в тій пляшечці душа дива. Розбий ту пляшечку й тоді подужаєш дива.

Малик-Мамед швидко схопив з полиці пляшку й розбив її. Звідти випурхнула пташка, яку він одразу спіймав.

Прокинувся див і став просити Малик-Мамеда:

— Благаю тебе, о юначе, не чіпай цієї пташки. Все, що забажаєш на світі, я тобі дам, тільки не вбивай пташку, у ній моя душа.

Та Малик-Мамед не погодився.

— Я для цього прийшов,— сказав він й одірвав пташці голову.

Див упав додолу й сконав.

А Малик-Мамед, знесилений, поклав красуні голову на коліна й відразу заснув. Відпочивши, пішов далі палацом.

У наступній кімнаті Малик-Мамед побачив дівчину, ще красивішу, як перша. їй на коліна поклав голову див, ще страшніший, ніж той, якого він убив.

Дівчина побачила Малик-Мамеда й вигукнула:

— О юначе, мені жаль тебе! Зараз встане див і розірве тебе на шматки. Мерщій утікай звідси!

— Не бійся, красуне, я вб’ю його! — сказав Малик-Мамед. Він витяг із піхов меча й став колоти ним п’яти дива.

Див розплющив очі й сказав красуні:

— Віджени мух, вони набридають мені!

Малик-Мамед перечекав трохи і знову став колоти дивові п’яти.

Див знову розплющив очі й загорлав:

— Я тобі кажу, мухи мені надокучають!

Малик-Мамед і втретє вколов п’яту дивові.

Тоді він підхопився й люто закричав:

— Хіба я не сказав тобі, що мухи мені надокучають!

Малик-Мамед почав боротися з дивом. Сорок днів і сорок ночей боролися вони, і жоден з них не зміг здолати свого супротивника.

Нарешті див від утоми заснув. А красуня тим часом шепнула Малик-Мамедові:

— О юначе! Там у шкатулці стоїть пляшечка, а в ній сидить душа дива. Розбий пляшечку, і тоді див загине.

Малик-Мамед вийняв із шкатулки пляшечку й розбив її. А звідти вилетіла пташка. Юнак зловив її й одірвав їй голову. Див одразу ж сконав.

Малик-Мамед добре відпочив і зайшов до третьої кімнати. Тут він побачив дівчину, ще прекраснішу, як перша й друга. Не пити, не їсти, а тільки милуватися нею.

Малик-Мамед з першого погляду покохав цю дівчину, і вона теж одразу покохала Малик-Мамеда.

— О юначе! — вигукнула красуня.— Мені жаль тебе. Біжи звідси. Зараз прийде див і з’їсть тебе.

Малик-Мамед не послухався й сів на килим. Раптом сяйнула блискавка, вдарив грім, і, коли увійшов див, здавалося, наче ввалилася гора.

Одразу ж Малик-Мамед став на герць із дивом. Вони боролися сорок днів і сорок ночей.

Нарешті обидва згодилися перепочити. Див упав на килим і відразу заснув.

Тоді красуня шепнула Малик-Мамедові:

— О юначе, там у скрині стоїть пляшечка, а в тій пляшечці душа дива. Розбий ту пляшечку, і див загине.

Малик-Мамед спритно підняв важке віко скрині, вийняв пляшечку, розбив її й одірвав голову пташці, яка випурхнула з неї. Див одразу сконав.

Тоді Малик-Мамед ліг на килим, поклав голову на коліна красуні й одразу заснув.

Відпочивши, він разом з дівчатами вирушив у дорогу. Незабаром опинилися вони біля колодязя. Малик-Мамед гукнув братів, ті опустили мотузку й почали піднімати їх угору. Спочатку підняли старшу дівчину, потім середульшу, а коли черга дійшла до найменшої, вона попросила Малик-Мамеда:

— Піднімайся спочатку ти, а тоді вже я: боюся, що брати позаздрять тобі, коли побачать мою красу, і переріжуть мотузку, на якій тебе підніматимуть.

Але Малик-Малик не погодився з нею.

Тоді красуня звернулася до нього з такими словами:

— Слухай, Малик-Мамеде, уважно, що я скажу. Якщо твої брати переріжуть мотузку й ти упадеш знову на дно колодязя, то побачиш білого й чорного барана, які буцатимуться між собою. Постарайся вискочити на спину білого барана. Як тобі пощастить, ти попадеш у світ сонця, а як сядеш на спину чорного — опинишся в царстві темряви.

Дівчину підняли нагору.

Як побачили брати дівчину, від заздрощів розум втратили.

— Малик-Мамед — наш найменший брат, він і одружиться на найменшій сестрі,— сказали вони і перерізали мотузку.

Малик-Мамед упав знову на дно колодязя. Сумно й гірко було йому від такого вчинку рідних братів… Пішов Малик-Мамед далі.

Незабаром він побачив двох баранів — чорного і білого,— які буцалися між собою. За порадою наймолодшої красуні Малик-Мамед стрибнув на спину білого барана. Білий баран відтрутив Малик-Мамеда на спину чорного, а той кинув його в царство темряви.

Помандрував Малик-Мамед царством темряви, стомившись, сів перепочити біля дерева. Раптом бачить, що по стовбуру цього дерева повзе дракон.

Коли дракон подерся вище, згори долинули жалібні голоси пташенят: на дереві було гніздо птахи Зумруд1.

Ця птаха виводила тут пташенят, та коли вони підростали, дракон підкрадався до гнізда й пожирав їх.

Малик-Мамед вийняв із піхов меча й розрубав дракона навпіл. Потім ліг під деревом спати.

Хай поки що Малик-Мамед собі спить, а ми розповімо вам про птаху Зумруд[1].

Птаха Зумруд полетіла добувати їжу для своїх пташенят. Коли вона побачила під деревом Малик-Мамеда, то подумала, що це той, хто пожирає її пташенят. Вона вернулась, принесла в пазурах величезну скелю, щоб кинути її на Малик-Мамеда.

Пташенята побачили це й закричали в один голос:

— То дракон хотів нас поїсти, цей юнак убив його й врятував нас від загибелі.

Птаха Зумруд відкинула скелю вбік і своїм крилом затулила обличчя Малик-Мамеда від палючих променів сонця.

Прокинувся Малик-Мамед, побачив величезну птаху й злякався.

— Прекрасний юначе,— сказала йому птаха, — я не знаю, звідки ти прийшов і хто ти, але не бійся мене. Ось уже кілька років, як я через цього дракона не можу виростити своїх пташенят. Ти врятував їм життя. За твоє добро я віддячу тобі добром.

Малик-Мамед розповів птасі Зумруд, що з ним сталося.

— Я нічого не хочу від тебе,— сказав він,— прошу тільки одне — перенеси мене в царство світла.

— Щоб я перенесла тебе в царство світла, — відповіла птаха Зумруд, — ти повинен роздобути мені сорок волячих туш і сорок бурдюків води.

Малик-Мамед задумався. Де і як він роздобуде стільки м’яса і стільки бурдюків води?

Помітила це птаха й сказала Малик-Мамедові:

— Малик-Мамеде, слухай уважно, що я тобі зараз скажу. Недалеко звідси починаються володіння одного падишаха. Там поселився дракон, який перегородив річку, що тече у володіння падишаха. Люди помирають від спраги. Багато сміливців ходило, щоб убити дракона, але ніхто з них не повертався назад. Ось уже сім років, як дракон катує людей спрагою. Щодня вони приносять у жертву драконові дівчину й кидають йому її в пащу, і поки він їсть її, вони набирають води. Я бачу, ти могутній хлопець і зможеш побороти його. Піди убий злого дракона. Ти виручиш людей з біди, і в нагороду тобі падишах дасть сорок волових туш і сорок бурдюків води. Вискуби в мене одне перо. Тільки-но ти його піднесеш до вогню, я прилечу й перенесу тебе в царство світла.

Малик-Мамед вискуб перо в птахи Зумруд, поплював собі на п’яти й вирушив у дорогу. Мало він ішов чи багато, але нарешті дістався до царства того падишаха і підійшов до хатини, біля якої стояла стара баба.

— Бабо, чи можна бути твоїм гостем?

— Хай буду я твоєю жертвою! — відповіла баба.— Заходь!

Малик-Мамед зайшов у хатину, перепочив. Потім виглянув на вулицю й помітив, що всі люди тут одягнені в чорне.

— Бабо,— спитав Малик-Мамед,— кого це оплакують ці люди?

— Хай тобі світить сонце, сину мій,— сказала стара.— Щоб ти знав, у нас поселився дракон. Він перегородив воду, і ми змушені приносити йому жертву. Щодня у пащу драконові ми кидаємо по одній дівчині. Поки він пожирає її, ми можемо набрати води. Тепер настала черга єдиної дочки падишаха, яку завтра кинуть йому в пащу.

Уранці Малик-Мамед довідався, де живе той дракон, і пішов до нього.

Він дійшов до його житла й побачив, що люди, від малого до великого, одягнені в чорну одіж, несуть на руках дочку падишаха.

Люди вже хотіли кидати дівчину в пащу дракона, але Малик-Мамед вийшов наперед, вийняв із піхов меч і за одним махом розрубав дракона навпіл.

Тільки-но люди побачили це, вони побігли до падишаха з радісною звісткою й урочисто привели до нього Малик-Мамеда.

Падишах звернувся до нього з такими словами:

— О юначе, цей дракон знищив найкращих і найдужчих моїх богатирів. Ти врятував мою країну від великої біди, тепер я віддаю тобі свою корону й руку моєї дочки. Сідай на престол і будь нашим падишахом.

Малик-Мамед шанобливо вклонився падишахові й сказав:

— Хай буде довговічне життя падишаха! Нічого мені не треба. Дай лише сорок волових туш і сорок бурдюків води, щоб я повернувся в царство світла.

Падишах наказав приготувати для Малик-Мамеда стільки м’яса і води, скільки він просив.

Після цього Малик-Мамед побажав падишахові довгих років життя й слави і попрощався з ним.

Коли Малик-Мамед вийшов із палацу, він підніс перо птахи Зумруд до вогню, і вона відразу ж прилетіла. Він склав їй на одне крило волячі туші, а на друге бурдюки з водою. Сам заліз їй на спину, і птаха Зумруд піднялася вгору.

Малик-Мамед подивився вниз і побачив землю такою, наче дивився на неї крізь сито. Птаха піднялася ще вище, і Малик-Мамед знову подивився вниз, але землі вже не було видно.

Коли птаха Зумруд кричала «га», він давав їй м’ясо, коли кричала «гу», він давав їй води.

Нарешті вони дісталися до царства світла. Птаха Зумруд опустила Малик-Мамеда на землю, залишила йому кілька своїх пір’їн і сказала:

— Коли тобі буде скрутно або ти попадеш у біду, запали пір’їну, і я ту ж мить прилечу й виручу тебе.

Птаха Зумруд полетіла, а Малик-Мамед вирушив у дорогу до рідного міста.

Коли він дістався нарешті до рідного міста, то зайшов у майстерню кравця.

— Майстре, візьми мене до себе в учні,— попросив його Малик-Мамед.

Кравцеві дуже сподобався Малик-Мамед, і він вдовольнив його бажання. Так Малик-Мамед почав працювати у кравця, який доручав йому латати й церувати стару одіж.

Якось до кравця прийшов посланець від падишаха і наказав йому йти в палац. Падишах хотів замовити йому вбрання для весілля найстаршого свого сина. Кравець одразу зрозумів, що одержить чимало грошей і подарунків, схопив ножиці й побіг у палац.

Тільки-но кравець пішов до падишаха, Малик-Мамед зачинив майстерню, вийшов на вулицю й підніс до вогню пір’їну птахи Зумруд. Птаха тієї ж миті прилетіла.

— Скажи, що сталося? — запитала вона.

— Дай мені мерщій жовту одіж, збрую, бистрого буланого коня,— попросив її Малик-Мамед.

Птаха Зумруд полетіла, і в одну мить біля Малика-Мамеда з’явилося все, що він просив.

Переодягнувся Малик-Мамед, сів на коня і вихором помчав до палацу.

Він побачив на майдані багато війська і великий натовп людей, а найстарший падишахів син гарцював на прекрасному коні. Малик-Мамед, як блискавка, підскочив до найстаршого брата, вийняв із піхов меча й одним ударом зітнув йому голову.

Захвилювалися лави воїнів, і на Малик-Мамеда посипалися стріли, але він так само раптово щез із очей.

Потім Малик-Мамед відпустив коня, перевдягнувся й повернувся в майстерню.

Невдовзі прийшов кравець. Він плакав і рвав на собі волосся.

Малик-Мамед спитав у нього:

— Учителю, хай буду я твоєю жертвою, скажи, що сталося, чого ти так зажурився?

Кравець розповів, що до палацу прискакав на буланому коні якийсь вершник у жовтому одязі, зітнув найстаршому синові падишаха голову на очах у людей. Воїни кинулися за ним у погоню, але .не змогли наздогнати вбивцю, і він нічого не заробить, бо тепер йому доручили пошити саван для найстаршого падишахового сина.

Малик-Мамед вдав, що йому жаль того сина, сів він на своє місце й почав зашивати стару одіж.

Через деякий час знову прийшов посланець падишаха й наказав, щоб кравець ішов у палац, бо падишах хоче замовити йому вбрання на весілля свого середульшого сина.

Кравець зрадів, що йому випала нагода добре заробити, схопив аршин і побіг у палац.

Малик-Мамед підождав трохи, зачинив майстерню й вийшов на вулицю. Він підніс пір’їну до вогню, і птаха Зумруд тієї ж миті прилетіла.

— Чим тобі допомогти? — спитала вона.

— Принеси мені меч, збрую, червону одіж і бистрого коня такого ж кольору.

В одну мить кінь, одіж, збруя появилися біля нього.

Малик-Мамед перевдягнувся, сів на коня й поскакав до палацу.

На майдані в присутності падишаха, народу й війська гарцював на коні середульший син.

Малик-Мамед підскочив до брата, вийняв із піхов меча і вмить зітнув йому голову. Воїни кинулися в погоню, але тільки його й бачили.

Малик-Мамед відпустив коня, перевдягнувся, зайшов у майстерню й заходився латати стару одіж.

Через деякий час прибіг, плачучи, кравець. Малик-Мамед запитав його:

— Вчителю, що сталося з тобою? Коли йшов до падишаха — радів, а повернувся з сльозами.

І кравець розповів йому:

— Де не взявся на майдані якийсь вершник у червоному одязі й на червоному коні. І коли другий падишахів син об’їжджав військо, невідомий вершник підскакав до нього й на очах у всього народу зітнув йому голову. Це був єдиний падишахів син, який залишився живий. Воїни кинулися в погоню за лиходієм, але повернулися ні з чим. І тепер я нічого не зароблю в падишаха, бо, замість весільного одягу, повинен шити саван його другому синові.

Минув певний час. Якось кравець і Малик-Мамед сиділи в майстерні. Раптом Малик-Мамед звернувся до кравця:

— Майстре, піди до падишаха й скажи йому, що ти знайшов його найменшого сина Малик-Мамеда.

— Та ти що, сповна розуму? — злякався кравець.— Ти хочеш, щоб я накликав гнів падишаха і щоб він відрубав мені голову? А коли падишах спитає, де Малик-Мамед, що я йому скажу?

Тоді Малик-Мамед розповів майстрові про свої пригоди.

Кравець зрадів і чимдуж побіг до падишаха.

Біля брами, що вела до палацу, він перечепився й упав.

Падишаху цей час виглядав із вікна і наказав слугам негайно привести до нього кравця, що, мабуть, приніс якусь новину.

Слуги схопили кравця й привели його до падишаха. Той упав до ніг падишахові й сказав:

— Хай умру я тут перед тобою, о пристанище світу! Дай мені гарний подарунок, і я скажу, де твій найменший син Малик-Мамед!

Падишах мало не знепритомнів, коли почув це.

— Малик-Мамед загинув у колодязі,— простогнав він.

— О пристанище світу,— відповів кравець,— поки не даси мені подарунка, я нічого не скажу.

Падишах пообіцяв кравцеві стільки золота, скільки він сам важить, і кравець розповів падишахові про все, що сталося з Малик-Мамедом.

— Він зараз сидить у моїй майстерні,— наприкінці сказав кравець.

На радощах падишах наказав:

— Хто щиро любить мене, хай нагородить подарунками кравця.

Кравцю поназносили стільки подарунків, що він насилу перевіз їх додому.

Візир і падишахова свита пішли одразу ж по Малик-Мамеда.

Спочатку Малик-Мамеда повели в лазню, потім одягнули в чистий одяг і привели в палац.

Як побачив падишах свого найменшого сина, то заплакав од радості.

Малик-Мамед розповів батькові, які жорстокі були брати, як перерізали мотузку й кинули його на дно колодязя, щоб заволодіти красунею-нареченою.

Падишах поцілував сина в чоло й одразу ж наказав готуватися до його весілля.

Найстаршу сестру віддали за сина візира, середульшу — за сина векіла, а найменшу, найвродливішу — за Малик-Мамеда.

Весілля гуляли сорок днів і сорок ночей. І почалось у Малик-Мамеда з жінкою щасливе життя.

 


[1] Зумруд — міфічний птах великих розмірів і великої сили.

Джерело: Азербайджанські народні казки : збірник казок.— К., «Веселка», 1991.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up