Абзаліл

Жили собі в давнину в одному аулі дід та баба, і був у них єдиний син Абзаліл. Дід та баба жили дуже бідно. Не було в них ні худоби, ні іншого достатку. Скоро старі повмирали. Маленький Абзаліл залишився один. Від батька зостався йому лише жмуток лика.

Якось Абзаліл узяв жмуток лика і пішов до великого озера. Занурив жмуток лика в озеро, намочив його, зробив мочало і почав його сукати: він хотів зсукати довгого мотузка. Поки він сукав, з води вийшов господар озера і запитує:

— Що ти робиш, єгете?

Абзаліл відповів:

— А от закінчу сукати мотузка і потягну озеро до себе додому.

Злякався господар озера та й каже:

— Залиш, єгете! Не чіпай озера. Дам тобі все, чого захочеш.

Замислився Абзаліл. Чого ж просити йому в могутнього господаря води? І вирішив попросити те, чого йому давно хотілося. А хотілося йому добути доброго коня. А те місце уславилось добрими кіньми[1].

— Дай мені найкращого коня, тоді я залишу озеро на місці,— сказав Абзаліл.

— Ні, єгете! Не можу дати коня. Піде кінь — не буде в мене слави,— мовив господар озера.

— Як хочеш, справа твоя. А озеро я потягну,— сказав Абзаліл і почав знову сукати мотузка.

Господар озера замислився. Подумав трохи і каже Абзалілові:

— Ех, єгете, коли вже ти такий богатир і можеш потягнути озеро, давай будемо змагатися! Коли ти переможеш, я виконаю твоє бажання. Будемо бігати навколо озера. Випередиш мене — твоя й перемога!

— Добре,— сказав Абзаліл.— Тільки у мене є молодший брат у колисці: коли ти випередиш його, тоді я буду змагатися з тобою.

— Де ж твій молодший брат? — запитав господар озера.

— Мій молодший брат спить у кущах, піди туди, зашелести хмизом — він одразу й побіжить,— сказав Абзаліл.

Господар озера пішов у кущі, пошелестів хмизом, і звідтіля вибіг заєць. Господар озера кинувся бігти за ним, але догнати не зміг ніяк.

Підійшов господар озера до Абзаліла і сказав:

— Ну, єгете, давай змагатися до трьох разів! Тепер будемо боротися.

Абзаліл погодився. Він сказав:

— У мене є дідусь вісімдесяти років. Коли ти зіб’єш його з ніг, то озеро залишиться за тобою. Мій дідусь лежить у шелюгах. Піди та вдар Його кийком, тоді він буде боротися з тобою.

Пішов господар озера в шелюги і вдарив кийком сплячого дідуся. А то був ведмідь. Скочив розлючений ведмідь схопив у могутні лапи господаря озера і одразу ж повалив його.

Господар озера ледве вирвався з ведмежих лап. Він прибіг до Абзаліла й говорить:

— Дужий же у тебе дідусь! А я з тобою й боротися не буду!

По тому господар озера сказав Абзалілові:

— У мене е шістдесятиаршинна ряба кобила. Давай обнесемо її навколо озера на своїх плечах.

— Обнось ти першим, а потім я спробую,— відповів Абзаліл.

Господар озера підняв на плечі шістдесятиаршинну рябу кобилу і обніс її навколо озера. Потім він сказав Абзалілові:

— Ну, єгете, обнеси тепер ти!

Абзаліл кинув сукати мотузка, підійшов до величезної кобили і сказав господареві озера:

— Я бачу, що ти не такий уже й дужий. Ти її на плечі підіймаєш, а я от пронесу поміж ногами.

Сів Абзаліл на кобилу і помчав навколо озера.

Господар озера бачить, шо тепер йому доведеться виконати свою обіцянку.

Він привів найкращого коня і віддав Абзалілові. Гарний був кінь: буланий, жвавий, норовистий, з твердими копитами, кошлатою чолкою і короткою гривою. Бабки у нього були високі, стегна — як у зайця, груди — як у коршака, круп вузький, холка висока, хребет — як у щуки, вуха гострі, очі мідні, шоки запалі, підборіддя загострене.

Сів Абзаліл на буланого коня-красеня і помчав додому. З того часу, кажуть, в Абзалілові[2] водяться гарні коні, а всі єгети там хоробрі молодці.

Жадібні багачі і Зіннят-Агай

В давні часи був один багач. Звали його Саран-бай. Був Саран-бай жадібним і скупим.

От якось зібрався він їхати на ярмарок. Устав з самого ранку і почав думати, що б узяти на дорогу поїсти.

А чого тільки не було в нього: і овець, і кіз, і гусей, і курей — усього було рівно по тисячі голів. Борошна в нього теж було рівно тисяча пудів.

І от думає жадібний багач Саран-бай:

«Якщо заріжу одного гусака на їжу в дорогу, то залишиться тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять гусей; якщо заріжу одну курку, то теж залишиться тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять курей; якщо напечу хліба з одного пуда борошна, то залишиться теж тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять пудів; якщо заріжу одну вівцю, то залишиться теж тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять овець. Адже так втратиться рівний рахунок добру!»

І не знає жадібний багач, як йому бути. Пішов він за порадою до сусіда Давлет-бая, такого ж жадібного, як він сам. Сусід теж збирався їхати на ярмарок. Саран-бай спитав:

— Що робити, сусіде? Що взяти на дорогу?

— Знайшов над чим сушити собі голову! Накажи Зіннятові зарізати свого гусака — він теж їде на ярмарок.

Зрадів пораді жадібний багач і поспішив до бідного Зіннята:

— Сусідоньку, Зіннят! Відвези-но нас з Давлет-баєм на ярмарок і заріж свого гусака на дорогу.

Не хотілось їхати Зіннят-агаю, та перечити багачеві не насмілився. Повіз він жадібного Саран-бая з його сусідом Давлет-баєм на ярмарок, а на дорогу зарізав свого гусака.

От зупинилися вони ночувати в одному селі.

Жадібний багач і жадібний сусід його думали про одне: як би ухитритися з’їсти всього гусака і не ділитися з своїми супутниками.

Жадібний багач Саран-бай придумав таку хитрість: кому присниться уночі гарний сон, той і з’їсть цілого гусака.

Полягали спати. Всю ніч жадібний багач Саран-бай і жадібний сусід його Давлет-бай думали, як би краще обдурити інших і самим з’їсти цілого гусака.

Ранком жадібний Саран-бай почав розказувати:

— Ну, супутники мої, ось який гарний сон я бачив: сиджу я в себе вдома, раптом підкочує до мого ганку один чоловік на парі рисаків і; питає: «Чи вдома хазяїн?» Я виходжу йому назустріч: «Ходімо, Саран-бай-агай,— каже він.— Я приїхав за тобою!» Я сів і поїхав. І от привіз він мене в таке місце, що ні в казці сказать, ці пером описать. Навкруги квіти, фруктові дерева, всюди співають пташки. Виявляється, ми приїхали в рай. От підходить до мене один ангел і говорить: «Ти, Саран-байагай, будеш жити тут». От який сон я бачив! Просто чудо!

Потім почав розказувати його сусід Давлет-бай:

— А мені снилося, що я на красивому білому коні піднісся до самого Аллаха. Прилетів я на небо і бачу — там зібралися всі багаті і знатні люди. Вони ласкаво прийняли мене і вгостили добре,— закінчив він свою розповідь.

Настала черга Зіннятові розповісти свій сон — Що й казати, обидва ви бачили дуже гарні сни, — почав Зіннят спокійним голосом,— а мене ви залишили самого. Один з вас поїхав у рай, другий піднісся на небо. А я не знав, шо ви там залишитесь недовго. Захотів я їсти, та й з’їв усього гусака, а вам нічого не залишив.

Жадібний багач Саран-бай і жадібний сусід його Давлетбай тільки роти пороззявляли від подиву. Вони не знайшли що сказати, і довелось їм повернутися додому голодними.

=====================================================

[1] За легендами, в старовину в Башкирі! водились дикі коні, які паслися біля великих озер. Про цих коней збереглося багато казок.

[2] Абзалілово — назва одного з районів Башкирі!, який уславився гарними кіньми.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up