Ак’ял-батир

Це було дуже давно.

На відрогах старої гори Урал був один башкирський аул. Жив у цьому аулі чоловік з жінкою; бідне було їхнє життя — ні худоби, ні птиці в них не було, а хліб тоді сіяли тільки багаті, і то дуже рідко. Важко жилось біднякам, жили тим, що крадькома ловили рибу і збирали ягоди.

Одного разу, коли настала холодна зима, в них не було дров. Рівно о півночі чоловік з жінкою пішли в ліс і нарубали собі дров. Вранці баї дізналися про це і покарали чоловіка батогом, а потім зв’язали його з жінкою і відправили далеко-далеко, в глушину Уралу. На новому місці життя було ще важче, та ось прийшла радість: у них народився син, хлопчик з Довгим русявим волоссям. Дали вони синові своєму ім’я Ак’ял-батйр. Росла дитина як з води. Минуло кілька років, і Ак’ял-батир став високим молодцем, полював на птахів і звірів. Зажила сім’я ситно. Батько з матір’ю не натішаться сином.

Коли Ак’ял-батирові сповнилося п’ятнадцять років, батьки його померли. Дуже горював батир, але нічого не вдієш, треба піти подивитись, як люди живуть (адже в лісі людей зовсім не було),— можливо, вони дадуть йому добру пораду і навчать жити.

І от узяв Ак’ял-батир лук і стріли, прив’язав до пояса гострий булатний ніж і вирушив у путь. Довго йшов Ак’ял-батир, багато пересік він гір, лісів і рік і зупинився на відпочинок біля підніжжя високої гори.

Лежить Ак’ял-батир і бачить чоловіка, який знемагає і робить щось, збиваючи клуби пилу.

Встав Ак’ял-батир, підійшов до нього та й питає:

— Гей, чоловіче! Хто ти і що робиш?

А чоловік відповідає:

— Бачиш, гори переставляю, а звуть мене Тау-батир[1]. Протягом довгих років живу в цих горах і не бачив жодної людини. А хто ти сам будеш?

— Я Ак’ял-Батир. Покинув рідний дім, хочу подивитись, що робиться на білому світі.

— Візьми й мене з собою,— сказав Тау-батир.

— Що ж ходімо! Вдвох веселіше йти.

Довго-довго йшли вони по горах і не зустріли нікого, крім звірів.

Ідуть вони дрімучим лісом і чують шум і тріск. Недовго довелось їм іти: бачать чоловіка, який викопує дерева з одного місця і пересаджує на інше.

Підійшли богатирі до чоловіка та й питають його:

— Єгете, що ти робиш?

А той у відповідь і каже:

— Я Урман-батир[2]. Бачите, пересаджую дерева. Дуже вже тут ліс густий. А ви самі хто такі?

— Я пішов подивитись на білий світ і зустрів Тау-батира,— відповів Ак’ял-батир.

— Візьміть і мене з собою,— відповів їм Урман-батир.

І ось три богатирі разом вирушили в дорогу. Дні змінялись ночами, за ночами наставали дні.

Одного разу, коли три богатирі пройшли вже багато гір, лісів і рік, побачили вони хатинку. Але ні в хатинці, ні біля неї нікого не було. Поблизу паслись великі табуни диких коней. Недалеко було село, в якому теж — жодної людини.

Тоді Ак’ял-батир і каже:

— Довго думати нічого. Ти, Урман-батир, піймай одну коняку, заріж її і звари м’ясо, а ми з Тау-батирем підемо подивитись, що є в околицях.

Коли друзі пішли, Урман-батир нагострив ніж і пішов до табуна; там він вибрав жирну коняку, зарізав її і почав варити м’ясо у величезному казані.

Раптом чує — хтось стукає в двері.

— Хто там? — питає Урман-батир.

— Я, гість,— чути голос з-за дверей.

— Якщо гість, то заходь,— сказав Урман-батир і відчинив двері.

Перед ним стояв старик-карлик, сам на зріст в одну четверть, а борода в тисячу четвертей.

— Внеси мене в хатинку,— говорить старик.

Урман-батир вніс старика на руках у хатинку.

— Посади мене на почесне місце,— говорить старик.

Урман-батир посадив його на почесне місце.

— У тебе вариться повний казан м’яса, дай-но мені поїсти,— каже старик.

Урман-батир дістає з казана величезний кусень м’яса і дає старикові.

Старик-карлик зразу з’їв м’ясо і каже:

— Дай ще!

— У мене є товариші, вони пішли в ліс, це м’ясо вариться до їхнього приходу.

— Не хочу я нічого знати, давай мені швидше м’яса! — сердито крикнув старий.

Бачить старик, що Урман-батир не слухає його, зіскочив з місця, вчепився батиреві в палець, затиснув його між колодами хатинки, а сам швидше з’їв усе м’ясо і зник.

Урман-батир висмикнув палець із щілинки, зідрав собі шкіру до крові, замислився.

«Що тепер робити? Що я відповім товаришам? Ні, самою пустою відповіддю їх не нагодуєш, а вони повернуться голодні…»

Недовго думаючи, піймав він другу коняку, заколов її і знову заходився варити м’ясо.

Незабаром повернулись і його товариші.

— М’ясо зварилося? — спитав Ак’ял-батир.

— Зварилось,— відповів Урман-батир.

Посідали богатирі, почали їсти. Тут побачив Ак’ял-батир перев’язаний палець Урман-батира і питає:

— Що це з твоєю рукою?

Прикро було Урман-батирові признатися; він подумав і каже:

— Зачепив ножем, коли різав м’ясо.

Вволю наїлись вони жирного м’яса і полягали спати.

Ранком говорить Ак’ял-батир Тау-батирові:

— Ми з Урман-батиром підемо в ліс, а ти сьогодні залишайся вдома і приготуй нам що-небудь поїсти.

Пішли товариші в ліс. Тау-батир піймав із табуна коня, заколов його і почав варити м’ясо.

Раптом чує він — хтось сильно стукає в двері.

— Хто там? — питає Тау-батир.

— Я, гість. Відчини! — почувся голос з-за дверей.

Відчинив Тау-батир двері і бачить старика: сам на зріст в четверть, а борода на тисячу четвертей.

— Заходь, бабаю[3], будеш гостем,— каже Тау-батир.

— Сам не можу ввійти, занеси мене на руках,— сказав старик.

Тау-батир вносить старика на руках і садовить на почесне місце.

— Дай мені їсти,— каже старик.

Тау-батир дає старикові великий кусень м’яса, і старик тут же з’їдає м’ясо і вимагає ще.

— Не можу я дати тобі ще: в мене є товариші, скоро вони голодні повернуться додому,— відповів Тау-батир.

При цих словах старик зіскочив з місця, кинувся на Тау-батира, трохи підняв його і повісив за вухо, на гачок, а сам жадібно проковтнув усе м’ясо і зник.

Тоді у Тау-батира розірвалось вухо, і він упав з гачка.

Потім він згадав про товаришів і почав варити м’ясо вдруге.

Повернулись Ак’ял-батир і Урман-батир, м’ясо вже зварилось, і всі сіли їсти.

Коли поїли, Ак’ял-батир розповів про ті місця, де вони були, про те, що бачили, а потім і питає Тау-батира:

— Що сталося з твоїм вухом?

— Коли ловив коня, він брикнув і зачепив мені вухо копитом,—сказав Тау-батир.

— Що це з вами? Один палець собі обідрав, а другий вухо обірвав. Гаразд, завтра я сам залишуся вдома і все взнаю. Подивимось, що станеться зі мною,— сказав Ак’ял-батир.

Ранком товариші пішли в ліс, а Ак’ял-батир залишився вдома. Він зловив коня, зідрав з нього шкуру і почав варити м’ясо.

В цей час почувся сильний стукіт у двері.

— Хто там? — спитав Ак’ял-батир.

— Я, гість,— пролунав голос.

Відчинив Ак’ял-батир двері і бачить: стоїть старик, сам з четверть ростом, а борода в нього на тисячу четвертей. Довго стояли вони і дивились один на одного.

— Внеси мене в хату,— сказав нарешті старик.

— йшов же сюди сам, заходь сам і сідай,— відповів Ак’ял-батир.

Увійшов старик сам у хату і сів на почесне місце.

— Дай мені м’яса! — крикнув старик, як тільки сів.

— У нас гості не вимагають їжі. Руки е в тебе, діставай сам і їж,— спокійно відповів Ак’ял-батир.

— А, ти ще надумав зі мною сваритись! — грізно крикнув старик і кинувся було на Ак’ял-батира, але той швидко схопив його і прив’язав за бороду.

Старик став рватися і метатись, нарешті, обірвав бороду і втік.

У цей час повернулись Урман-батир з Тау-батирем. Ак’ял-батир здогадався, що це старик розідрав одному з товаришів палець, а другому вухо. Він показав їм на бороду і питає:

— Вірно, що він вас поборов?

— Вірно, так це, батир, і було.

— Коли так, то нам треба розшукати цього старика і покарати. Мабуть, він багатьом завдає шкоди,— сказав Ак’ял-батир.

Батирі наїлися, напилися, взяли зброю, сунули в мішок бороду старика і вирушили в дорогу. Довго йшли батирі, пройшли багато рік і лісів. Коли піднялись на високу гору, то побачили, що попереду хтось швидко тікає від них.

Тоді Ак’ял-батир закричав:

— Друзі, он той старик-карлик! Він тікає від нас — швидше за ним!

І всі три богатирі побігли за стариком. Але на самій вершині гори старик зник, ніби крізь землю провалився.

Прибігли вони до того місця, де зник старик, і побачили велику дірку:

— Ну, от що,— сказав Ак’ял-батир,— ви стережіть вхід у це провалля, а я спущуся вниз і розшукаю цього старика.

Скрутили вони з дідової бороди довгий мотузок, ухопився Ак’ял-батир за один кінець — а другий у руках богатирів залишився — і почав спускатися вниз.

Спустився батир на саме дно, озирнувся і бачить дорогу, йшов-ішов по дорозі, дійшов до якогось міста. На самому краю міста стоїть стара-стара хатинка. Зайшов він у хату, а там сидять старик із старухою, худі, страшні. Став батир розпитувати їх про життя-буття.

Старик глибоко зітхнув і каже:

— Синку, сходи по воду! Не дають нам тут води. В нас навіть нема води, щоб приготувати тобі страву. Ти — гість, тому тобі дозволять взяти відро води.

Ак’ял-батир узяв відро і пішов по воду на другий кінець міста, де холодний струмок впадав у великий став.

Тільки зібрався батир зачерпнути води, як почув гучний голос:

— Ти чого прийшов сюди? Хто ти?

— Я, гість,— відповів Ак’ял-батир.

— А коли гість, можеш узяти відро води…

Зачерпнув Ак’ял-батир повне відро і пішов додому.

А перехожі заздрять йому, дивуються, як це він ухитрився в такий час води дістати.

Приніс батир води. Не встиг поставити відро, як старик з старухою кинулись до води та так і випили всю до дна.

І тут зрозумів Ак’ял-батир, що народ у цих місцях день і ніч знемагає без води.

Взяв він свій гострий меч, узяв відро і вийшов з хати.

— Куди ти, синку? Він тобі не дасть більше й краплі! — закричали старики.

Але Ак’ял-батир сказав:

— Я дістану людям воду! Я прожену злого хазяїна води!

Прийшов він до річки, опустив відро у воду, а сам тримає меч напоготові. Тільки хотів було витягти відро, як на нього накинувся безбородий старик.

— Ось де ти! — сказав Ак’ял-батир.— Тебе-то мені й потрібно.

І він своїм гострим мечем відрубав дідові голову по самі плечі.

Іде Ак’ял-батир по дорозі, несе воду і всім стрічним говорить:

— Ідіть по воду без страху! Я переміг старика — жадібного хазяїна води.

Народ зрадів, побіг по воду. Всі напились, наварили їсти, затопили лазні. І слава про хороброго Ак’ял-батира пішла по всьому підземному царстві. А хоробрий Ак’ял-батир попрощався з стариками і пішов далі.

Іде він по місту і бачить — зібралось багато народу на міському майдані. Ходять по вулицях глашатаї і кричать:

— Хто вистрілить з лука і влучить у царський перстень, тому цар обіцяє все своє багатство, а хто промахнеться — того покарають ударами батога.

— Дай спробую щастя,— сказав Ак’ял-батир і пішов на майдан.

Візири й інші знатні люди почали глузувати з батира, бо одежа на ньому була стара. Але він не слухав, що говорили про нього, а взяв свій богатирський лук, натягнув тятиву і вистрілив. Стріла із свистом пройшла крізь перстень і встромилась у стіну царського палацу.

Всі зашуміли, закричали, затупали ногами, а цар сказав:

— Цей єгет одержить все моє багатство.

І він привів Ак’ял-батира в свій палац.

Чи багато, чи мало минуло часу, а почув Ак’ял-батир, що в сусідньому царстві теж готуються змагання, і пішов туди.

Прийшов Ак’ял-батир у найголовніше місто і чує, як глашатаї оголошують:

— Хто зуміє вистрілити з лука так, що влучить у вушко голки, тому цар віддасть усі свої володіння, а хто не влучить, тому відсічуть руки по самі плечі!

— Дай спробую щастя,— сказав Ак’ял-батир і прийшов на царський двір.

Прийшов він на царський двір, а візири й інші знатні люди сміються з нього.

Ак’ял-батир був у своїй старенькій одежі: багатство своє він роздав бідним.

Але батир не став навіть слухати, що говорять баї, натягнув тятиву, вистрілив і влучив у вушко голки.

Весь народ зашумів, закричав, затупотів ногами, а цар сказав:

— Цей єгет одержить усі мої володіння.

І він віддав йому свої володіння.

Минув якийсь час, і Ак’ял-батир почув про нове змагання в сусідньому царстві.

Зібрався він і пішов туди.

Прийшов у місто, а там глашатаї ходить по вулицях і кричать:

— Наш цар викликає богатирів на боротьбу! Хто його переможе, тому царство; кого він переможе — тому голову з плечей!

Пішов Ак’ял-батир утрете спробувати щастя і потрапив на міський майдан. Там знову візири й знатні люди почали з нього глузувати, але він їх не слухає, йде до царя і каже:

— Викликаєш ти богатирів на боротьбу — хочу і я поборотися з тобою!

— Дивись, єгете,— каже цар,— погано тобі буде: в багатьох уже голова з плечей злетіла.

— Я не боюсь,— відповів Ак’ял-батир.

Вони зійшлись і стали боротись. Обхопив цар молодого батира обома руками і хотів ударити його об землю. Але Ак’ял-батир вивернувся, трохи підняв царя, підкинув його догори високо-високо, а потім підхопив на льоту і поставив на землю. Тут цар крикнув гучним голосом:

— Не одежею сильний батир, а відвагою! Віднині я переможений! Віднині спадкоємцем мого багатства буде Ак’ял-батир.

І Ак’ял-батир знову одержав величезне багатство.

Минув деякий час. Полював Ак’ял-батир у лісі і згадав про своїх товаришів, які залишились чекати його при вході в провалля. Не довго думаючи, взяв він, скільки міг, золота і всякого добра і вирушив в путь-дорогу.

Йшов він, ішов і прийшов до того місця, де спустився в провалля. Бачить — мотузок цілий. Прив’язав він до мотузка багато золота і коштовного каміння і звелів богатирям тягнути все це нагору. Вони потягнули, а як побачили стільки добра, очі в них розгорілись, серця почорніли від заздрості, руки затрусилися.

— Нащо ділити на трьох те, що можна поділити на двох!— сказав Урман-батир.

— І то правда,— сказав Тау-батир.

Вони обрізали мотузок, на якому Ак’ял-батир піднявся майже до самого верху, і він каменем полетів униз.

Сидить батир на дні провалля і думає: «Що ж тепер я робитиму?» Але нічого не вдієш, треба придумати вихід. Посидів, посидів, погорював і пішов світ за очі.

Йшов-ішов і прийшов у густий темний ліс. Іде він цим лісом і раптом чує над собою жалісні крики і шум крил. Дивиться — в’ється над деревом птах Самруг-кош[4], гучно кричить, ніби плаче.

— Що таке тут діється? — спитав батир і поліз на дерево.

Доліз до вершини, дивиться, а там аждаха[5] до пташенят Самруг-коша підкрався і ось-ось їх проковтне. Витяг Ак’ял-батир свій гострий меч, розмахнувся і розрубав аждаху на малі куски.

— Хоробрий і добрий єгете,— сказав птах Самруг-кош,— скажи, чим я можу відплатити тобі за те, що ти врятував моїх дітей?

— Винеси мене на білий світ,— сказав батир.

— Це я можу, тільки мені на дорогу потрібно багато харчів. Ти налови мішок шпаків і мішок горобців.

Ак’ял-батир наловив мішок шпаків, мішок горобців, сів на спину Самруг-коша, і вони полетіли. Летять вони, летять… Самруг-кош повертає голову направо — батир суне йому в дзьоб шпака, наліво поверне голову — суне йому горобця.

Чим вище вони піднімались, тим важче було летіти. А зате вслід за ними обрушувалися скелі і в підземне царство пробивалось світло.

Ось нарешті вони вилетіли з провалля, і птах спустився на вершину гори.

Ак’ял-батир подякував Самруг-кошеві, і вони розстались: він пішов своєю дорогою, а Самруг-кош полетів своєю.

Йде богатир по дорозі, бачить: сидять його товариші під деревом і ділять здобич.

— Гей, зрадники! — крикнув Ак’ял-батир.— Від мене нікуди не втечете!

Тау-батир і Урман-батир спочатку перелякались, а потім поцілували кінець меча в Ак’ял-батира і сказали так:

— Ти кажеш правду! Покарай нас!

Але Ак’ял-батир відповів:

— Ви самі себе покарали заздрістю і злістю. Багатство, яке ви забрали в мене, я не для себе добував. Я хотів роздати його бідним. Віддайте його мені!

Віддали вони Ак’ял-батирові все добро і сказали:

— Ми не залишимося в боргу перед людьми. Тау-батир буде добувати і віддавати людям усі багатства гір, Урман-батир не пошкодує своїх сил і буде вирощувати ліси, розводити сади.

=====================================================

[1] Тау-батир — герой гір.

[2] Урман-батир — лісовий герой.

[3] Бабай — дідусь.

[4] Самруг-кош — великий чарівний птах.

[5] Аждаха — дракон.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up