Хто найбільший?

Один велетенський віл блукав міжгір’ям. Усю траву довкола себе поїв, усю воду випив та й став озиратися, потрави та питва шукаючи. А обабіч височіли гори: що одна висока, а друга ще вища. Запримітить віл на сьомій горі траву, потягнеться і дістане її. Потім захоче попити, повернеться, потягнеться через вісім гір і нап’ється водиці з річки.

Аж ось над міжгір’ям орел летить. Літав він, літав та й упав каменюкою на вола. Вхопив він вола кігтями, знявся вгору і зник за хмарами. Довго літав орел, усе видивлявся, куди б його сісти зі своєю здобиччю.

Аж побачив унизу великого цапа. Спустився він цапові на роги, з’їв вола, а хребет кинув убік. І влучив ним в око чабанові, що сидів неподалік. Але чабан тільки трохи очима покліпав.

Увечері, повертаючись із отарою додому, відчув чабан, що в око йому щось попало. Прийшов додому та й каже матері:

— Щось мені в око влетіло. Вийми, мамо, будь ласкава!

Побачила мати в оці волячий хребет. Схопилася за нього обома руками, тягла, тягла, а витягти — ніяк!

— Велика кістка, сама я її не витягну,— сказала мати і покликала на допомогу сусіда.

Прийшов сусід. Узялися вони тягти удвох, але й обом несила. Підійшли й ще люди, стали всі гуртом тягти — і знов без пуття…

Аул, де жив чабан, був великий. Збіглося до чабана багацько люду, навіть старі й малі. Прив’язали до хребта мотузки та й потягли! Тягли, тягли — й таки витягли хребет з ока! Зраділи мешканці аулу, що врятували чабана, а на волячому хребті надумали хати свої побудувати. Як намислили — так і зробили. Збудували нові хати та й живуть собі.

От живуть собі в нових хатах і радіють. Аж стали помічати, що їхні нові хати вночі мовби гойдаються. Джигіти, які з найсміливіших, замислилися: що за чудасія? Вийшли джигіти опівночі за аул, зачаїлися й чекають. Чекали, чекали, аж бачать: лиска біжить! Підбігла вона до волового хребта та й давай відривати рештки м’яса. Вчепиться зубами й тягне. І ото щоразу — як учепиться лисиця в кістку, то й трясе весь аул!

Наступної ночі зібралося сто двадцять п’ять джигітів; підстерегли вони лисицю та й убили. Зняли з одного її боку шкуру та й прикинули, що з того хутра геть усім односельцям — і старим, і малим! — можна пошити кожухи. Хотіли перевернути лисицю, щоб зняти й другий бік, але не змогли її зрушити з місця і розійшлися по домівках.

А вранці йшла одна бабця по воду: зирк, аж біля самої стежки лежить лисиця — один бік обідраний. Вона враз і здогадалася, що це й є та сама лиска, що її всі джигіти не змогли перевернути. Дуже здивувалася бабця й черпачком перевернула лисицю з одного боку на другий.

— Ой, яке гарне хутро в неї! З цієї половинки вийде пречудовий кожушок для мого трирічного онучка! — зраділа бабуся та й зняла з лисиці ту шкуру, що лишилася.

Прийшла додому та й нумо шити кожушок онучкові. Але на рукава й на комір хутра їй так і не вистачило.

От і скажіть тепер мені, хто з них найбільший: віл, орел, цап, чабан, лисиця, бабуся чи її трирічний онук?

Джерело: Чечено-інгуські народні казки: Збірка казок.— К.: Веселка, 1985.
Перекладач: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up