Як пес став королем

Ось послухайте, що трапилося в королівстві Самаркандськім, де керівником віруючих був Гасан Справедливий.

Знайте, що він був славним королем, мав розкішний палац і чудові сади, мав без ліку пишного почоту. Знайте, що він був миролюбивим королем і, керуючи своїми підвладними, відбирав від ремісників, хліборобів та рибалок всього тільки три чверті заробітку з їхньої праці на свій королівський двір.

Мав він веселу доньку, про красу якої було відомо по всіх королівствах світа, аж від моря синього до моря чорного; аж від північних гір й до солоної південної пустині. Мав також і синочка єдиначка, пиху свого роду, який, звичайно, був найкращою людською дитиною того часу.

Отож якось королівський почот впорядив на річці велику дитячу гулянку. Короленко прийшов до річки в супроводі цілого гурту придворних. Прикрашені різними оздобами човни сновигали між хвилями, і згуками веселощів розлягався увесь край. Потривожені самотні крокодили ліниво відпливли на другий берег річки і здивовано видивлялися на ту метушнину.

Короленкові закортіло поїздити по річці. Двоє гайдуків зняли його з носилок, а тим часом до нього підплив човен, що нагадував собою золотого лебедя. Хлопчисько збіг до нього по мармурових сходах, а два юнаки взялися за весла. І син керуючого вірними плескав з радощів у долоні та так верещав, як дитина самого звичайного рибалки чи крамаря.

Але ж трапилась біда! Інший човен зачепив веслом човник королівський й перевернув його. Два крокодили, що вгляділи те з другого берега, прудко кинулись у воду, кожний з них вхопив по одному весляреві й пірнули з ними в глибінь. Всі хто був на березі, безпуття метушились, дивлячись, як серед річки плавають білі шати короленка. Кілька юнаків вже збиралися поплисти до них, коли це ціла зграя крокодилів зрушила з мокрого піску, і юнаки з жахом порачкували назад.

Голосно залунав крик короля:

— Хто врятує мою дитину, тому подарую тисячу динарів!

Однак ніхто на те не зважувався, а тим часом почвари вже націлялись на середину річки.

— Всякі високі відзнаки дістане той, хто спробує. Я одягну його в почесну одіж, я посаджу його за своїм столом! — гукав далі король, але ж люди мовчали й тремтіли. Чорні ж тіла почвар все наближалися. І справді, як його врятуєш? Адже ж ні стріла, ні спис не проткнуть панцира крокодилового!..

— Віддам половину свого королівства, віддам дочку мою за жінку спасителеві! — гукав король, але ж ніхто не зголошувався.

Тоді він зірвав з своєї голови корону, шпурнув її на землю й закричав з великим розпачем:

— Все своє королівство віддаю, нехай буде замість мене керувати!

Аж, гульк!.. Коли вже дитина зникла під водою, плигнув у річку великий пес, що належав одному різникові, вхопив хлопця за одежу й почав тягти його до берега. Увесь натовп кричав з радощів і галасом та рухами відганяв почвар, а вояки кидали на них списами, і крокодили, покинувши свою здобич, повернули назад.

Повний радості й захоплення, вхопив король свого сина й звелів вертати до дому. Народ гукав «Славу».

Тут підступив до короля сивий старий шейх; уклонився йому низенько й промовив:

— Ясновельможний королю, спокій з тобою! І небо, і земля чули твоє королівське слово, що тому, хто врятує тобі сина, ти віддаси владу.

Король страшенно здивувався й сказав:

— Мій старче! Та тож був пес, пес, що он тепер струшує воду з своєї шкури!

Але ж шейх промовив знову:

— О, королю Часу! Тисяча верблюдів не повернуть до уст того одного слова, що вже було сказано!

І далі почав вичитувати вірша:

«… Хочеш бути справедливий,

Сповняй слово твердо!..»

Всі люди захвилювались, загули, лаяли старого діда дурнем, а слуги вже кинулись гнати його геть з дороги. Однак господар вірних підвів руку:

— Не займайте старого! А пса заберіть і нехай буде так, як вирішать державні радці.

З тим король пішов до палацу, а люди розійшлися спати.

Вранці король вступив до урочистої залі свого палацу й сів на державний трон. Візирі, вельможі та придворне панство стало перед нього й усі цілували перед ним підлогу.

Король промовив:

— Мої вірні! Ви знаєте вчорашню пригоду; отож розсудіть, що нам чинити далі? Безперечно, увесь люд чув моє королівське слово, тож треба нині розміркувати: чи дійсно слід перед псом додержувати слова?!

Міністри радили й так і так.

Перший візир подав раду, щоб того клятого пса зашити у мішок і, прив'язавши йому на шию каменюку, шпурнути в річку. Інші на та не приставали, а радили пошукати іншого, хитрішого способу, щоб не було часом між людьми якогось незадоволення. І сказав один з панів:

— Ясновельможний королю! Така буде моя порада: звели ученим мудрецям, щоб вони пошукали по старих книгах, чи відповідає таке звичаям, щоби пес був керівником вірних?

— Твоя рада найкраща,— відповів король.

Так і зробили.

До великих зборів посходились старі шейхи з довгими бородами та з сувоями книг в руках, щоб привселюдно відшукати потрібні вказівки. І коли запитав у них король, чи ж знайшли вони в старих книгах такий вірш, з якого можна б дізнатись, що саме треба чинити, аби в такій пригоді не було порушено звичаїв держави,— то мудреці відповіли:

— Так, пане, знайшли. Знай, королю, що в старих літописах написано:

… «Не одна вже собака на трона сідала

І цілим народом вона керувала»…

Засмутився король, а з ним вкупі і всі його підданці. Та ж не дурно його величали «Справедливим»: ще того ж таки дня вибрався він за місто, до свого літнього хутора, щоб зостатись там на самоті. А до королівського палацу під час радісних вигуків всього народу з пишною учтою було приведено різникового пса. Слуги відвели його до купелі, намастили дорогими мастями, одягли в дорогоцінні шати. Покликали потім різника, щоб він оповістив, як він називав князя вірних, поки той ходив по землі у вигляді бідного собаки. Треба ж було подати до відома всьому людові, яке наймення нового короля!

І промовив різник:

— Тирас!

Отож і найменували нового короля так:

«Тирас Перший, з милості Пророка Король Королів, Керівник землі та вод, Володар над життям і смертю, Князь чотирьох країн».

І те наймення було записано до державного літопису.

 

* * *

 

Почалася дивовижна влада.

Увели нового короля до урочистої залі, посадовили його на королівський престол, надягли йому корону. Потім почали до нього підходити вельможа за вельможею, вітали його й цілували йому лапу. Коли ж підступив перший візир,— то король поглянув лихим оком на його лукаве обличчя, загарчав й висмикнув у нього з рук лапу. Всі присутні визнали те за відзнаку немилості.

Господар землі і вод посидів ще якусь хвилину спокійно, але потім на вдивовижу всіх почав шматувати на собі одіж. Державні мужі посхиляли голови, бо ж не велено дивитись на короля, коли він витворяє щось неслушне (тим більше про те не можна говорити!)

Тим часом керівник вірних зліз із трону, пішов поміж візирами, що покірно полягали на землю ниць, і почав їх обнюхувати. Біля великого візира він спинився, кілька разів докладно його обнюхав, а потім кинувся на нього та й ну його тягати за бороду. З того всі присутні зрозуміли, що того візира присуджено до смерті. Негайно перед палацом його було повішено, а вкупі з ним і всіх його дядьків, бо то вже був такий звичай, коли в немилість попадав якийсь міністр.

Коли ж побачив народ той перший вчинок короля,— то вихваляв і величав його,— бо й справді перший візир був великий негідник, зловживав довір’ям попереднього короля й немилосердно обдирав підданців. Тим то люди по тій пригоді страшенно полюбили Тираса Першого, молились за нього Аллахові по мечетях, співали про нього славні думи, а по всіх школах було вивішено його портрета.

Але ж слуги та прислужники королівські мали з ним чимало клопоту. Не хотів він одіжі й ніяк не давався, щоб на нього одягали шати. Були так само не задоволені з нього й візирі: жодного з них не кликав він до свого столу, мовчав на всі їхні запитання, не видавав ніяких наказів чи законів. Коли часом зоставалися одчинені двері з його упокоїв,— він прокрадався до пекарки і там, забувши всяку гідність, вештався поміж холопами й обгризав кістки. І мусили вони замикати його в палаці.

Не зацікавило його ні трохи, коли якось до його прийшов господар палацу й промовив:

— Королю королів, час тобі вже йти послухати музики!

Він нічого не відповів, а шугнув у куток, де углядів черевика, й почав його смачно жувати.

Коли ж міністри побачили, що король мало дбає про свою владу, намислили вони керувати країною замість нього по своїй власній волі. Спочатку їх утримувало побоювання того, що сталося з великим візиром, але згодом вони таки змовилися й виписали данину з народу на свою користь. Отже люди загули:

— А королів підпис? Де він?..

І ніхто нічого не платив.

Швидко все це набридло самому королеві. Не мав він волі, не смів ходити ні до кухні, ні до стайні. Слуги однімали у нього кожного черевика, на якому він міг насталити свої зуби. Так само не мав він рідного собі товариства: дуже за тим нудьгував й частенько з сумом поглядав на замкнені двері.

Все те помітив один хитрий козачок, пішов до смутного, самотнього старого короля та й каже:

— Мій пане! Міг би я тобі чимсь пособити. І ти мав би з того втіху, та й я, може, на тому щось зароблю й для себе.

— Гаразд,— відповідає король.

І розповів йому козачок все, що мав на мислі, а далі й говорить:

— О, мій пане! Коли ти згоден вчинити мені свою ласку, то я зоставлю одні двері в палаці не причиненими.

Король пообіцяв йому добру нагороду; і так воно й сталося, як той юнак казав.

Вранці другого дня в королівському замку була велика метушня. Шукали короля й у пекарні, і в стайні, а коли вже й по тих найулюбленіших ним місцях його ніде не було,— всі переконались, що він їх покинув. Був тоді плач та смуток по всій землі, але ж, позаяк ніхто собі й помислити не міг, щоб якось-то народ спромігся жити без короля,— то покликали знову Гасана Справедливого, щоб він панував над народом Пророковим.

 

Коротка була доба керування Тираса Першого, але ж люд заховав у своїй вдячній пам'яті й до сьогодні той час, бо ж тоді не було ні податків, не було й війн, не було гонитви за дичиною, під час якої витолочували лани хліборобські…

От таке моє оповідання. Коли приїдете до землі Самаркандської,— запитайтесь лишень, коли той народ був найщасливішим,— і вам скажуть:

— Горенько наше! — Тоді, як пес був у нас королем!..

І до сьогодні дуже там шанують всіх псів, бо ж ніхто напевне не знає, чи не походить той або інший собака з королівського роду…

Перекладач: Королів-Старий В.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up