Фетла-звитяжець

Кримськотатарська казка

А було ж це так давно, коли нас усіх ще й на світі не було; коли мінарети пригинались аж до річки, щоб напитися водички; так-от тоді на березі отієї річки, що звалася Баш-су, лежало село Харасан. А панував над тим селом один багатій на ймення Саран-бай. Усі його звали ще й грошолупом, бо він був-таки грошовитий, але скнара, якого світ не бачив. Так-от був у цього Саран-бая один-однісінький син на ймення Фетла. І працював цей Фетла в свого батька тяжче, ніж наймит. І вдень, і вночі той Фетла щось робить: то в степу худобу пасе, то на городі вовтузиться, то ниву оре.

Якось восени Фетла із Саран-баєм сіяли озимину. Коли роботу було скінчено, Саран-бай і каже:

— Слухай-но, синку! Жени волів до ставу, хай нап’ються, а потім — рушай додому та не барись.

— Гаразд,— каже Фетла.

Погнав він волів до ставу, напоїв їх добре та й зібрався вже йти додому, аж тут йому спати захотілося — та так, що Фетла тут же ліг на землю та й заснув. І сниться йому диво-сон. Ніби він, Фетла, не серед поля, а в султанських палатах. І наче біля нього султанівна, та така ж гарна, що очі болять, коли на неї дивитися, а коли не дивитися, то серце щемить. І буцімто він, Фетла, одружується з тією султанівною і стає султаном.

Прокинувся Фетла, а вже ніч, тільки зорі виблискують. Та ще воли лежать поряд, жуйку жують.

— Ну й дивний же сон,— подумки сказав сам собі Фетла, а далі встав, підняв волів та й подався додому.

Якусь там версту пройшов, коли Саран-бай іде назустріч. Та й заходився він свого сина сварити.

А Фетла йому й каже:

— Пробачте, тату, я заснув, а потім прокинувся і думав про те, що приснилося.

— Що ж то за сон такий, щоб ото ще й думати про нього? — здивувався батько.

— Дуже дивний сон,— відповідає Фетла та й чекає, що батько зараз йому скаже, як водиться: «Хай твій сон на добро буде!», а батько спересердя забув сказати ці слова, та й питає:

— Що ж то за сон? Розкажи!

А Фетла й думає собі: якщо батько не сказав, щоб сон на добро був, то я йому його й не розповідатиму, навіщо мені, щоб лихо було. Та й каже:

— Не можу я тобі свій сон розповісти.

Тут Саран-бай дуже розгнівався та й каже:

— Як не розкажеш, то зараз я тобі такої прочуханки дам — не матимеш на шо й сісти.

А Фетла йому:

— От не можу — й геть!

Тут батько і почав його бити. А Фетла навтьоки, та до матері. Мати сховала його, а тоді й питає:

— Чого-то батько б’ється?

— Я,— каже Фетла,— сон дуже дивний бачив, та не захотів йому розповісти.

Та й чекає, що мати скаже: «Хай твій сон на добро буде». А мати одразу:

— Розкажи та й розкажи мені твій сон.

— І тобі не скажу,— відповів Фетла.

Тоді й мати заповзялася лупцювати свого сина. А він мовчить, хоч падай.

— Ну,— каже мати,— то йди собі на всі чотири сторони. Як ти нас не слухаєш, як ти упертий, мов каменюка, то нащо ти нам іздався! Іди від нас!

Вибіг Фетла з хати та й не знає, куди податися. Довго стояв на шляху, не знаючи, що робити. Нарешті взяв гирлигу та й подався, куди ноги несуть…

Довго ходив Фетла. Уже й осінь минула, вже й зима відбіліла, аж ось перед ним устало, нарешті, величезне місто — таке велике, що його Фетла ще зроду не бачив. Йде Фетла з гирлигою вулицями, роздивляється на кам’яниці, а вони ж високі та гарні. Дивиться Фетла — великий водограй з високою колоною посередині. «Дай-но,— думає,— влізу сюди та добре роздивлюся, що воно таке». Виліз він на мармурову колону, візерунками та всіляким премудрим письмом помережану і давай роздивлятися навкруги. А тим часом до цього водограю привели напитися коней із царської стайні. Тільки-но стаєнний їх до води підвів, а вони як захропуть — і не п’ють, бо бояться чужого чоловіка. Тоді стаєнний побачив Фетлу та й каже:

— Агей, чужий чоловіче, злізь-но скоріше звідти, а то ж коні наполохалися!

А Фетла йому:

— Не злізу, от і все!

Розсердився стаєнний та й пішов до султана.

— Такі так-от, ваша величність, якийсь чоловік вліз у водограй, не дає коням напитися.

Султан розлютився, та як гримне:

— Хто сміє залазити в мій водограй?! А приведіть-но його сюди!

Побігли вояки з надвірної варти, тут же стягли Фетлу з колони і привели перед султанові ясні очі.

— Хто ти є? — запитав володар усього цього краю.— Звідки ти прийшов у мою державу?

Фетла йому розповів.

— А чого тебе батько-мати прогнали? — промовив султан.

— Такі так,— відповідає Фетла,— не розповів я їм, що за динний сон біля ставка побачив. Так вони за те мене й вигнали.

— Ну гаразд,— каже султан.— Ти їм не розповів, але ж султанові розкажеш?

— І султанові не розкажу,— відповів Фетла.

Затупотів ногами султан та як зарепетує:

— Гей, до мене, слуги мої вірні! А візьміть-но цього мерзотника та й укиньте його до темниці, що під моїми палатами. І їсти не давайте, хай з голоду здохне!

Тут же султанові служки вхопили Фетлу попідруки та й потягли до темниці. Вкинули його туди й зачинили двері.

Оглядається Фетла, а там темно — хоч в око стрель. Тоді він руками — лап, лап… Аж там — людські кістки! Та так їх багато — цілі купи. Це з тих людей, яких сюди раніше вкидали.

«Ну,— думає Фетла,— й зі мною таке ж буде, як не порятуюся». От він і взявся збирати кістки та зв’язувати їх, і вив’язав велику драбину. Поставив він її ставма, а вона аж до стелі дістає.

«А полізу-но я туди»,— думає сам собі Фетла. Поліз. Дістався до стелі. А далі ж що робити? От Фетла й заходився обмацувати тую стелю. «Може дірку яку налапаю»,— думає. Коли чує, а стеля в одному місці піддається. Натис Фетла дужче, а воно — ніби ляда! Тут Фетла гарненько відкрив тую ляду та й вибрався собі на волю.

Дивиться — аж він у кімнаті султанівни. Султанівна собі спить, а Фетла тихенько підійшов до великого мармурового столу, а там — повно їсти-пити, і все в золотих тарелях. От Фетла сів до столу та добре наївся, з порцелянової карафи налив собі кисло-солодкого напою — шербету — та напився, скільки хотів. А вже потім він підійшов до золотого ліжка, на якому спала султанівна, переставив підсвічники і поцілував її в щічку. А тоді Фетла повернувся до своєї темниці — і закрив за собою ляду.

От уранці прокинулася Гуль-султан — так звали султанівну — аж зирк: хтось переставив підсвічники. Тут вона — лясь в долоні. Прибігли служниці.

— Це ви,— каже султанівна,— підсвічники переставили?

— Що ви,— присягаються служниці,— ми тут анічогісінько не чіпали.

— Ну, то дайте мені напитися,— каже султанівна.

Тут служниці — до карафи, аж там хтось уже попив увесь шербет.

— Еге,— каже собі султанівна,— та тут хтось таки був.

А служницям про це — ні слова.

Наступної ночі Фетла знову заліз у кімнату до султанівни, знов наївся-напився, потім переставив підсвічники, поцілував Гуль-султан і заховався у своїй темниці.

Вранці Гуль-султан дивиться — аж знов хтось у неї був. Що за диво?

«Ні,— думає султанівна,— я таки випильную, хто до мене ходить». А для того, щоб не заснути, вона взяла та й порізала собі пальця. Сидить на ліжку, плаче, заснути не може, аж дивиться: посеред кімнати килим заворушився, далі піднявся паркет, і от бачить вона, вилазить гарний-прегарний парубок. Вона тут же тихесенько лягла — і ніби спить. А Фетла підійшов до столу, напився-наївся, а далі переставив підсвічники, наблизився до султанівни і нахилився, щоб поцілувати. Тут дівчина розплющила очі та як схопить Фетлу за руки!

— Ти хто такий? — питає.

— Та я, та я,— злякався Фетла і слова вимовити не може.

— Ану, сідай сюди,— звеліла султанівна,— та й розказуй, хто ти і звідки ти, і за які гріхи тебе вкинули до темниці.

— Так і так,— каже Фетла,— привидівся мені сон, якого я не схотів розповідати ні батьку-матері, ні навіть султанові.

А султанівна йому й каже:

— Хай твій сон на добро буде!

А Фетла зрадів та й мовить:

— От тобі я свій сон і розповім.

Та й розказав їй усе.

Слухає султанівна, а сама на Фетлу дивиться, і такий він їй гарний!

— Будь,— каже,— біля мене аж до ранку, а вже вранці йди назад.

Так вони зустрічалися кілька місяців.

От якось приходить ввечері Фетла до султанівни, аж вона сумна-сумна.

— Що з тобою? — питає Фетла.— Чи досада яка? Може, я, бідолашний невольник, якось тобі допоможу?

— Нічим ти допомогти не зможеш,— заплакала Гуль-султан.— Але я тобі просто розкажу про своє горе, бо для мене ти найдорожчий у світі. Так-от, чурський султан, наймогутніший з наймогутніших володар, надіслав моєму батькові таке писання, що за кілька день привезуть у нашу землю лук із стрілою, що важить аж тисячу пудів. І хай,— пише чурський султан,— у нашій землі знайдеться такий чоловік, який би зумів стрелити з цього лука, та не просто стрелити, а аж до Чурської землі дострелити. Як за сорок день мій батько не знайде такого стрільця, то тоді чурський султан прийде на нашу землю, всіх людей повоює, а мене забере до свого гарему, щоб я йому за дружину була.

Фетла послухав усе оце та й мовить:

— Не бійся, моя квіточко, якщо батько не знайде собі стрільця, то тоді я тим стрільцем буду. Хай лишень випустить мене з темниці.

Тут султанівна зраділа, що не кажи.

Коли другого дня привозять од чурського володаря великий-превеликий лук із здоровецькою стрілою. Та й поставили усе навпроти султанових палат. Султан тут же розіслав гінців у всі кінці: «Гей, хто зможе з диво-лука стрелити, щоб аж до Чурської землі дострелити? Як стрільця не знайдемо за сорок день, нас чурський султан порубає впень! А тому стрільцю-молодцю, що гарно вцілить, та до Чурського царства дострелить і відведе од нашого люду напасть — султан тому султанівну заміж оддасть!» їздять гінці по царству, читають султанів указ, тільки щось не видно таких стрільців-молодців, щоб навіть тятиву натягти в тому луці могли. Що робити султанові? Скубе свою бороду, ледь не ридає, відчай душу огортає. От уже і тридцять днів минуло.

Цар за голову хапається, нічого придумати не може.

Тоді султанівна до нього прийшла, сіла біля нього, руку поцілувала та й каже:

— Тату, я чула, що в нашій землі не знайшлося такого стрільця-молодця, який міг би стрелити з чурського лука.

— Ой, не знайшлося, доню,— заплакав султан.

— Не плач,— каже султанівна,— сьогодні лише тридцять перший день. Треба ще пошукати… Може б, хтось у темницю, що під палатами, заглянув?

— Що там дивитися? — зітхнув султан.— Хіба там може бути хоч хтось живий? Всі, хто туди потрапляв, страшною смертю вмирали.

— А ти накажи, щоб подивилися, а раптом там хто й є? /

— Ах, доню,— зітхнув султан,— тільки тому, що це ти прохаєш, я накажу, щоб відкрили темницю, сама побачиш, що даремно.

От відімкнули темницю, тоді султан підійшов до дверей і гукає:

— А чи є тут хто живий?

Аж у відповідь чує:

— Тільки я один, султане!

Тут султан кинувся назустріч невольникові й повів його у палати. Тут Фетлу добре помили, одягли, нагодували. Тоді султан і розповів йому про свою біду.

— Ось він, цей проклятущий лук,— сказав султан.— Спробуй-но з нього стрелити, щоб аж до Чурської землі дострелити. Чи зможеш?

Нічого не сказав Фетла, тільки підійшов до стріли, а її ледь-ледь сто вояків перетягували. Підняв її юнак двома пальцями та й завертів над головою. А потім і каже:

— Можу. Тільки покажіть мені, куди ж стріляти.

Султан так зрадів, що тут же повів Фетлу до себе в палати і став частувати, найліпшими наїдками годувати, напоями напувати, аби Фетла-стрілець умів влучно стріляти.

— Тільки,— каже Фетла,— скажи всім людям, що коли летітиме стріла, то земля двигатиме, хай не лякаються.

— Гаразд,— каже султан.

Нарешті, настав сороковий день. Вийшов Фетла на майдан, а навколо повно люду. Узяв Фетла лук, легенько поклав на нього стрілу, натяг тятиву, прицілився та як стрелить! Загуло, заревіло, наче блискавиця все небо проштрикнула. Полетіла стріла за обрій!

— Слава стрільцеві-молодцеві! — загукали всі люди. А султан собі й думає: «Ану, як стріла тая та не долетіла до Чурської землі? Що тоді?»

Всі радіють, співають, а султанові сумно. Коли дивиться, два гінці од чурського султана мчать.

— Наш володар, — кричать,— тобі дяку передає, бо дуже гарних стрільців маєш — у ціль влучаєш!

Тут уже султан зрадів.

— Бери, Фетло,— каже він,— мою доню-квітку, та починаймо весілля справляти. І щоб сорок днів і сорок ночей усі пили й гуляли, мене й мого зятя прославляли!

От відгуляли весілля, аж тут Фетла приходить до султана та й каже:

— Дозволь мені, султане, поїхати в гості до володаря Чурської землі.

— Гай-гай,— каже йому султан,— навіщо тобі тая Чурська земля, там люди хитрі й підступні. Чурський султан тебе згубити може, а тоді ж як я свою землю віл нього обороню?

— Та не бійся ти цього, султане,— каже Фетла,— я ворогам віри не йму.

— Ну що ж, як ти так хочеш,— зітхнув султан,— хай тобі стелиться щаслива дорога.

От Фетла взяв собі найкращого коня, попрощався з усіма та й подався туди, куди він стрілу направляв.

Іде день, їде другий — нікого й нічого. Аж на третій день дивиться — йде собі дорогою мулла, а на голові несе мечеть.

— Оце так сила!— мовив Фетла і, під’їхавши ближче, гукнув:

— Хай славиться твоє мистецтво. Такого ніхто в світі не може!

— Пхе! — відповів йому мулла.— Хіба оце дивина? От якби я вмів стріляти, як отой стрілець-молодець, що аж до Чурської землі дострелив!

— А якби ти стрівся з отим стрільцем-молодцем,— запитав Фетла,— то чи став би йому побратимом?

— Я про таке щастя й думати не смію,— одповів мулла.

— Ну, так я отой стрілець і є!

От вони побраталися, мулла зняв з голови мечеть, поставив на землю, і вони пішли уже вдвох.

Ідуть собі й ідуть, аж бачать: біжать зайці, а за ними чолов’яга, а в того чолов’яги на кожній нозі по жорну од млина, а він усе одно біжить та ще й зайців руками хапає. *

— Хай славиться твоє мистецтво,— каже йому Фетла.— Бо такого ніхто в світі не може!

— Пхе! — каже чолов’яга.— Хіба це дивина? От є на світі стрілець-молодець, так він аж до Чурської землі дострелює.

— Так оце ж я той стрілець! — сміється Фетла.

— Візьми мене з собою.

От вони побраталися та ідуть уже втрьох.

Ідуть, аж дивляться: на дереві спить гава, а до неї підкрався чоловік та так тихо, до вона й не почула. Та ще й у крила ‘їй тонку дротинку вплітає.

— Ну й ловкач же ти,— каже Фетла.

— Пхе,— каже йому чоловік,— онде є стрілець-молодець, що аж до Чурської землі дострелює. А що я?

Тут Фетла йому сказав, хто він такий, і вони пішли вчотирьох.

Не так багато й пройшли, аж бачать: лежить чоловік, вухо до землі приклав і при- :лухається.

— Що то ти робиш? — питає його Фетла.

— Тс-с-с! — відповідає йому чоловік.— Я слухаю, як комарі за горою б’ються.

Взяли молодці й цього чоловіка в товариство. Уже вп’ятьох ідуть.

Ось і вечір настає, коли бачать: стоїть чоловік, підняв рушницю-гаківницю, у щось цілиться, а в що саме — не видко.

— У що то ти цілишся? — питає Фетла.

— Та онде, за тисячу верстов, їде козацький загін, а на чолі хоробрий сотник, так я його хочу з коня зсадити.

— Оце так стрілець! — мовив Фетла.— Ходімо з нами.

Фетла розповів йому про себе й своїх побратимів, побратався з стрільцем, та й поїхали вони вже вшістьох.

Отак, ушістьох, вони, нарешті, прибули до столиці Чурської землі. Фетла та його друзі-побратими прийшли в найкращу кав’ярню, сіли собі їсти-пити, а до султана посланця послали, що от, мовляв, приїхав до твоєї столиці стрілець-молодець Фетла й хоче тобі поклонитися. Посланець побіг, а Фетла каже тому молодцю, що слухав, як комарі билися:

— Ану, брате Доброслуху, що там каже султан посланцеві?

— Султан каже,— мовив Доброслух,— що прийме нас з найбільшою шаною. Два дні нас шануватиме, а на третій — отруїть за столом.

— Ти ба, який хитрий,— каже той ловкач, що гаві дротинки вплітав у крила,— побачимо ще, хто кого отруїть.

Наступного дня прийшов Фетла зі своїми друзями до чурського султана, поклонився йому, своїх побратимів показав.

— Живіть у мене в палаці,— каже султан.

— Дякуємо,— відповідає Фетла.

А султан веде далі:

— Гостю мій дорогий, хочу я тебе розважити. Є у мене мурин, він так швидко бігає, як ніхто. Якщо в тебе є бігун, то нехай він позмагається з моїм.

— А чого ж, є,— відповів Фетла та й підвів до султана того молодця, що з жорнами полем бігав.

От побігли бігуни. В один кінець треба десять верстов пробігти й назад повернутися. Сидять Фетла й султан, чекають: хто переможе.

А тим часом стрілець-молодець схопив рушницю-гаківницю та й вистрелив.

— Що там таке? — запитує Фетла.

— Та нічого,— відповів хлопець.— Той мурин та кілки був нашому бігунові на дорозі понаставляв, а я стрелив і вибив їх.

— Ну, то як? — питає Фетла в султана, що дивився в підзорну трубу.— Хто там перший?

— Щось нічого не бачу,— султан одповідає.

Аж тут прибігає Фетлів побратим! Аж позеленів чурський султан од досади, але стримався й каже Фетлі:

— Спасибі тобі, друже мій, за добру забаву.

— Що ви? — каже Фетла.— Це вам спасибі.

От настав третій день. Посилає султан свого візира до Фетли з запрошенням на обід. Фетла подякував і сказав:

— Зараз підемо.

Тільки-но візир вийшов, а Фетла й каже:

— Ану, брате Доброслуху, що каже султан?

— Султан наказав,— відповідає Доброслух,— щоб накрили два столи поряд. На тому столі, за яким ми сидітимемо, буде отруєна страва. А на султанському— не отруєна.

— Ти ба,— каже молодець, що його й гава не чула,— який хитрий чурський султан. А ми зробимо ось так: хай наш мулла почне читати молитву, аж я всі страви з нашого стола попереставляю на султанський, а султанські страви — до нас. Та так зроблю спритно, що ніхто не почує й не побачить!

З тим вони й пішли до султана. Тільки-но сіли за столи, аж тут мулла почав молитву читати. Понахилялися всі поклони бити, стали лобом землі діставати, аж тут Фетлів побратим-ловкач усі страви й попереставляв.

Посідали всі за столи. Фетла та його хлопці їдять собі, уминають за обидві щоки. Дивиться султан на хлопців. Коли ж вони попадають і повмирають? А сам їсть, та своїм візирам підкладає.

Аж тут як запече його в животі. Ледве підвівся з-за столу — впав і помер. А з ним — усі його візири.

Після цього Фетла й каже своєму побратимові-муллі:

— Слухай-но, друже, візьми цей палац на плечі та віднеси в нашу землю, а я скажу всім людям, що їхнього султана вже немає і що Чурська земля тепер наша.

Так і зробили.

І стали всі жити-поживати та добра наживати.

А відтоді всі люди стали звати стрільця-молодця Фетлою-звитяжцем. Такі досі називають, і досі його пам’ятають, і кожен хлопчина мріє вирости дужим і спритним, як Фетла-звитяжець, щоб рідну землю од будь-якого ворога оборонити.

Джерело: Мудра Джиранча: Кримськотатарські народні казки.— К.: Веселка, 1991.
Перекладач: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up