Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками жив собі бідний чоловік, що мав дев’ятеро дітей, а землі дуже мало — щось двадцять сотин. Посіяв він пшеницю. Пшениця виросла велика, дуже красна, але прийшла буря з вітром і дощем і прибила усе до землі.
Чоловік, як то побачив, то аж за голову схопився:
— Боже, боже! Як я тепер перезимую? Одинадцять душ у хаті…
Взяв сукувату палицю, пішов на полонину. Коли почав віяти вітер, палицею по корчеві: бух, бух, бух!
Б’є по одному корчеві, далі по другому! І почув крик:
— Ой, за що мене так б’єш?
— За що? А за що ти мою пшеницю знищив? Як я тепер визимую? Стільки челяді в хаті…
Із куща голос:
— Не бий мене! Я тебе нагороджу. Іди до третього корча, удар по ньому палицею — і вискочить стіл. Стукни по столові — і з’явиться тобі їсти, пити, що лиш душа забагне.
Чоловік послухав. Ударив він по третьому кущеві, а з нього одразу вискочив стіл. Стукнув по столові, а на столі з’явилося і їсти, і пити.
Чоловік наївся і напився, взяв стіл на плече і несе додому. По дорозі зустрівся з корчмарем:
— Що ти несеш, Іване?
— Що несу? Ой, якби ти знав!
— То прошу тебе, скажи.
— Це такий стіл, що як по ньому стукнеш — з’явиться їсти, пити, скільки душа забагне.
— Ану, покажи, хочу подивитися.
І позвав чоловіка до себе. Іван поставив стіл серед корчми і стукнув по ньому. З’явилося їсти, пити — що лиш загадати.
Сіли вони за стіл — гостяться, веселяться. Корчмар підсунув Іванові своєї паленки, той дуже сп’янів і заспав.
А коли заснув, корчмар швидко побіг за майстрами, привів їх до корчми, показав на стіл:
— Якщо до ранку зробите точно такий стіл, дістанете добру платню.
Майстри зробили, і корчмар поміняв столи.
Чоловік прокинувся, підхопив стіл на плече й поспішив додому, де жінка і діти чекали, голодні.
Приносить стіл додому, а жінка питає:
— Чи ти здурів, що на плечах тягаєш якийсь стіл?
— Зараз побачиш, чи я здурів. Ану, всі за стіл!
Як сіли, чоловік стукнув по столові, але там не з’явилося ні їсти, ні пити.
Засоромився і розсердився Іван. Взяв сукувату палицю— і бігом на полонину. Як почав молотити кущі: один, другий, третій! Із кущів почувся голос:
— За що мене так б’єш?
— За те, що ти мене обманув!
— Не я тебе обманув, а хитрий корчмар. Він обміняв столи. Ну, підійди до третього корча і там знайдеш інший стіл і бубен.
— Що за бубен?
— А бубен такий, що коли забубнуєш — все буде танцювати.
Чоловік ударив по третьому кущу — і вискочив стіл, а на ньому бубен. Поніс то все до корчмаря і поклав серед хати. Стукнув по столові — з’явилося одразу їсти, пити скільки душа забагне.
У корчму насходилося багато панів. Коли вони наїлися і напилися, Іван почав бити у свій бубен. Панство затанцювало. Так мусило підскакувати, що кров потекла і носом, і ротом.
— Йой, Іванку, перестань!..
Але Іван лиш лупить у бубен.
— Йой, Іванку, перестань!.. Перестань! Дамо тобі грошей скільки хочеш!
Корчмар мусив повернути крадене. І накидали Іванові повний стіл грошей.
Іван зібрав гроші в тайстру, столи — на плечі, йде додому.
Аж тоді була гостина!
Жінка і діти наїлися, що так не їли і не пили за все своє життя.
І побудували собі красну хату, купили поле та худобу.
І добре собі жили. Може, й тепер живуть, як не повмирали.
