Тут, знаєте, було так. Мав цар одну доньку. Він її так любив, що нікуди не пускав гуляти. Айбо прийшли сусідські дівчата до цариці й питаються:

— Чому ви свою доньку не пускаєте гуляти?

— Треба про це просити царя,— відповіла цариця. Дівчата зачекали на царя і, коли він прийшов, вони просять:

— Пресвітлий царю, пустіть вашу доньку трохи на прогулянку.

— Відпускаю,— сказав цар.

Дівчина гарно одяглася і вони, кажім, пішли у місто. Але у тих дівчат були хлопці, а вона сама. Ті дівчата йдуть з хлопцями під руки, а вона собі думає: «Якби я хоч з чортом повелася, якщо не маю хлопця!»

І на те з’явився чорт. Але таким легінем зробився, що більше такого немає. Дівчині то дуже сподобалося, і тоді чорт каже:

— Я тебе хочу щось питати.

— Питай,— відповіла вона.

— Скільки в тебе плать?

— У мене є десять пар свиток, ширінок, топанок,— перерахувала геть усе, що давно носили.

— Ну, то завтра увечері я прийду із цімборами[1] і поведу тебе на бал.

— Добре.

Дочекала вона того вечора, і о дванадцятій годині приїхали чорти на кочії і забрали її разом з платтям. Повезли на бал.

А то був такий бал, що все плаття дівчині порвали. Цар, коли побачив, що доньки немає, то поставив солдата на варту.

Ранком приходить цар, а солдат зник. Питає він доньку:

— Донько, що з тобою? Чому ти в порваному платті?

А вона йому нічого не каже, бо чорти змусили її заприсягтися.

Звернувся цар до одного цигана, що служив у війську, але дістав доволену[2] на дванадцять днів:

— Ну, циганине, йдеш додому?

— Так, іду,— каже циган.— Айбо я би вашу доньку устеріг, якби ви мені дали іще дванадцять днів доволени.

— Я тебе зовсім відпущу, якщо ти убережеш мою доньку!

— Ну, царю, діло буде, тільки відпустіть мене відкланятися від своїх дітей і від своєї жінки.

— Іди циганине!

Він не пішов додому, а пішов до одної старої циганки— такої старої, що шістдесят років їй було, й вона йому каже:

— Знаєш, циганине, якщо ти зі мною будеш жити, то встережеш царську доньку.

А циганин який? Легко собі подумав і навіть побожився, що буде з нею жити.

— Лише порадь мені, що робити.

— Ну, циганине,— каже баба,— візьми мого годинника і почепи собі на руку. Будеш на містку стояти вартовим, а як прийде одинадцята година, роздягнися догола, лише годинник залиши собі на руці. Рушницю і плаття положи під місток і лягай на нього. Коли чорти прийдуть на місток, то він загойдається. Дивись, коли буде їх кочія стояти, залізь під кочію і добре вчепися руками, щоб не впав.

Циганин так і зробив, твердо вчепився за кочію, що й чорти би звідти його не відірвали. Принесли вони царську доньку, поклали в кочію і, як рушили — то пішло по вітру. Коли пролітали між горами, а гори були срібні, циганнн витріщив очі й думає собі: «Треба брати знаки із цих гір, аби цар повірив». Потягнув рукою і взяв із гори срібла, а тим самим зупинив кочію. Чорти між собою почали говорити:

— Тут такого не було, скільки ми не їздили, щоб нам кочію зупиняло.

Ходять коло кочії, але цигана не бачать. А він так налякався, що й не дихає.

Рушили вони далі й приїхали до тої нори, де жили чорти. А стара циганка наказала циганинові, що коли зупиняться, аби він пішов перед чортами. Циганин так і зробив: як тільки приїхали, він пішов наперед, приповів: «Ні два, ні три»— і йому під ноги повернулася драбина. Чорти ного не бачать через той годинник, що має на руці.

Зайшли вони до хати і як почали там танцювати! Цигаиин збоку дивиться, а потім подумав: «Ба, що як я візьму її танцювати?»

Дівчина вже переодяглася в нове плаття, і циганин нею аакрутив раз, другий раз. А дівчина думала, що з чортом танцює. Вона скинула плаття, а воно не порване. Та циганин швидко взяв його під пахву як знак цареві, що він був на балу і устеріг царівну. Коли натанцювалися і збиралися їхати назад, циган знову побіг уперед, сховався під кочію, добре взявся руками й ногами. Чорти повезли царську доньку додому. На містку зупинилися і понесли її в палац. А він ліг під місток і переждав, поки вони сіли і поїхали геть. В годину по півночі, коли чорти поїхали, він вийшов з-під містка — і такий радий та щасливий, що не пропав!

Ранком цар питає:

— Ну, циганине, чи уберіг ти мою доньку?

— Я, царю, уберіг, але ви не будете вірити мені, тому ходім до вашої доньки.

Заходять до кімнати, а дівчина сумна.

— Ну, циганине, як ти її уберіг?

— Ось, пресвітлий царю, тут маєте знаки: перший — срібло із срібних гір, а другий — її плаття: не порване, ціле — знак того, що я був у чортівській хаті й один раз узяв дівку від чортів танцювати…

І циганин не договорив, бо дивляться вони з царем, а дівчина почала помалу чорніти, впала і померла.

Циганин налякався:

— Ну, царю, що зі мною тепер буде? Ви мене закриєте в темницю!

— Нічого, циганине, не журися. Йди собі додому, а як буде треба, я тебе покличу.

Цар дав зробити доньці велику скляну труну і поставили її в церкві у вівтарі — там, де піп читає. А ще коло неї поставив солдата — її сторожити. Ранком прийшов піп служити службу, а із солдата лиш кістки залишилися. Каже він цареві:

— Тут щось недобре робиться!

Цар знову дав закликати цигана. Приходить циганин:

— Що є, пресвітлий царю?

— Ти повинен її уберегти, бо і в церкві їй не дають спокою.

— Добре! Я її убережу і зроблю живою, якщо вона буде мені за жону! — мудрує циганин.

— Буде,— сказав цар,— якщо її убережеш.

І думає собі: «Якщо такий той циганин мудрий, то чого би не був зятем?»

Пішов циганин ввечері до церкви, а коли йшов, то стара циганка йому наказала: «Подивися, де ота труна відкривається, ляж з другого боку, аби ти міг сховатися під кришкою, коли дівчина встане».

Так він і зробив. Ліг собі коло труни й лежить — ні мертвий, ні живий.

А о дванадцятій годині вона встала із труни й бігає по церкві:

— Де ти, воячку, де?

Думала, що знову буде солдат, й вона його з’їсть.

А циганин тим часом ліг у труну голий і чекає. Як уже минула дванадцята година, дівчина повернулася до труни і дивиться — а там лежить циганин. Каже вона йому:

— Іди звідси геть, бо це моє місце!

Циганин з нею нічого не говорить, бо дуже перелякався. І дівчина почала від голови до п’ят біліти й стала такою, як колись була. Одразу засоромилася і закривається руками.

Тоді циганин встав, узяв її під руку і повів до попа:

— Повінчайте нас, бо ми хочемо разом жити.

Піп так і зробив. Прийшли до царя, і циганин каже: — Тут є ваша донька, а моя жона, бо ми вже й повінчалися.

Цар дав цигана до суду, і судяться вони й дотепер, якщо не померли.

А казці кінець.

[1] Цімбора — товариш

[2] Доволена — відпустка