Жив раз де не жив молодий пастир, що пас сільські вівці. Сам був немаєтний і мав лиш козу. А то була дуже зла коза: завдавала більше баламути, як ціла отара. Коли хлопцеві дуже надокучила, розсердився й жбурнув за нею палицею. Коза аж підскочила, а палиця — фирк! — у чагарник і десь загубилася.
Шукає хлопець — не може знайти. Нараз помежи корчами втямив[1] глибоку яму.
«Чи не сюди впала моя палиця? — подумав пастир.— Буде що буде, я за нею спущуся, бо від няня маю лиш одну криваню[2]».
І почав спускатися у яму все глибше і глибше… Та раптом зірвався й упав у глибину. Коли зсунувся на спід, схопився й розглядається. Бачить — він не в ямі, а в якомусь підземному світі. Там — ліси, трава, лише людей не видно. Та й палиці нема.
Ходив-блудив, аж зголоднів. Дійшов до палацу. Через вікна чути музику і співи. Хтось ніби гуляє.
«Буде що буде,— думає пастир,— зайду до палацу».
Відчинив двері, дивиться: велика кімната, а в ній — русалки, дванадцять дівчат. Побралися за руки, стали собі в коло, танцюють і співають. А посередині — найкраща, розмахує палицею в такт.
Приглянувся хлопець — його палиця! В ту ж мить і дівчата увиділи хлопця. Нараз обступили й кожна його тягне до себе танцювати. Доки всі дванадцять з ним потанцювали, вже ледве стояв на ногах.
Тоді найкраща дала знак і перестали гратися.
— Чого ти, легеню, до нас завітав? — питає його.
— За палицею, що в тебе в руках. То моя, дай сюди…
— Заспокойся. З того нич не буде. Бо що раз з того горішнього світу до нас потрапляє, те ніколи туди не вертається.
— Айбо віддай,— просить русалку хлопець.— Ся палиця єдина пам'ятка від няня. Не можу лишити.
— Дарма, легеню! І не проси — не дам! Але знаєш що? Замість твоєї дерев'яної подарую тобі золоту. То чудесна паличка. Як нею щось удариш, нараз почне стягатися в'єдно. А вдариш живе — чоловіка, худобину, звірку — тої ж хвилини вмре.
Подякував хлопець за золоту паличку і збирається йти геть.
— Чекай,— каже русалка,— бо за твої танці ще не заплатили.
Нагодували, напоїли. Переночував і тільки рано його відпустили:
— Іди, куди хочеш, а сю паличку дуже бережи.
Йде хлопець і добрався до срібного палацу. У вікні така прекрасна дівчина, якої ще й не бачив за своє життя. Почала на нього махати рукою:
— Не йди сюди, легеню, бо загинеш!
Але хлопець її не послухав. Зайшов до палацу.
— Хто ти така?
— Я царська дочка. Мене сюди приніс семиголовий шаркань. Смутно мені тут, ніколи нікого не бачу, окрім змія. Тікай, бо зараз він прийде — і тобі кінець…
— То ми ще увидимо, хто кого поборе!
Тільки встиг сказати — із хмар спустився шаркань.
Як відчинив двері, почав вітрити:
— Хто тут є, у хижі? Я чую чужого…
Хлопець вискочив з-за скрині.
— Тут я! Твоя смерть! — і коли вдарив змія золотою паличкою, той одразу здох.
Дівчина зраділа.
— Визволив ти мене з біди. Як поведеш додому, мій няньо дасть тобі усе, що лиш захочеш.
Вона взяла плаття і вийшла надвір. А хлопець своєю чарівною паличкою постукав довкола срібного палацу, і той став срібним яблуком. Поклав те яблучко до тайстри, і рушили в путь. Дівчина розказує:
— Нас було три сестри, і всіх трьох покрали прокляті шаркані.
— Визволимо і твоїх сестер! — пообіцяв легінь.
Так і сталося. За десять миль стояв другий палац, уже золотий! Там бідувала сестра середуща, ще краща за старшу. І як їх побачила, зі страхом закричала:
— Не йдіть сюди, не йдіть! Бо кінець вам буде, як вас увидить шаркань.
Але хлопець не слухав і зайшов просто до палацу.
— Не бійся нич. Твоя сестра вільна, і тебе звільнимо.
Тільки встиг сказати ці слова, як прилетів змій — чотирнадцятиголовий.
Та недовго билися: хлопець ударив шарканя чарівною паличкою, і той одразу здох.
Дівчина радісно схопила своє плаття і вибігла назустріч сестрі. Хлопець постукав паличкою довкола палацу, і з того так само сталося мале яблучко, лише золоте. Він поклав яблучко до тайстри, і йдуть уже троє.
— Тепер треба визволити й найменшу сестру.
Знайшли третій палац. Він був найкращий, з діаманта. І молодша сестра була найкрасивіша.
Коли їх побачила, вибігла і не пускає:
— Якщо зайдете до палацу, мій чоловік, шаркань з двадцять однією головою, знищить вас одразу.
— Не бійся. Двох я вже поборов, поборю і третього…
Завела їх молодша сестра в діамантовий палац і хоче погостити. Та не встигли всістися до столу, коли загриміло…
— Йой, се він, ховайтеся!
— Не треба! — каже хлопець.
Вискочив надвір і, ставши на воротях, перегородив шарканеві дорогу.
— Ага, ти вже тут! Ти згубив моїх братів, тепер я тебе знищу! — закричав Змій.
Почалася страшна боротьба. Добру годину билися. Кінець кінцем хлопцеві вдалося вбити поганого змія.
То була радість! Всі сіли до столу і почали гостину.
— Та час нам у путь,— нагадав сестрам хлопець. Потім постукав паличкою по діамантовому палацу, і той зробився яблучком. Пастир і діамантове поклав до тайстрини. Тоді усі четверо зібралися до ями, що вела на верхній світ. Доки дійшли, втомилися. Сіли відпочити. Сушать собі голову, як вилізти вгору. Дівчата почали вже нарікати:
— Воліли б ми зі зміями лишитися. Хоч би не мали жури…
Нараз над ямою почули:
— Ме-е-е!
— Цитьте лиш! Десь тут моя коза…— сказав сестрам пастир і гукнув щосили:
— Де ти, моя кізочко?
— Я тут! — озвалася коза.
— Но, якщо се ти, то біжи в село, знайди якесь мотуззя і спусти сюди.
— Айбо не будеш мене бити?
— Не буду, кізочко моя, тільки поспішай, бо ми тут загинемо.
— А скільки вас?
— Четверо.
Коза побігла в село, і незабаром дивляться — зверху сунеться мотуз, а на кінці корзина.
Доки коза бігала в село, сестри обсіли хлопця й видурили в нього кожна своє яблуко, ще й золоту паличку. Він зостався з порожньою тайстрою.
Але то не біда! Головне, корзина уже тут. Посадив спочатку одну дівчину і дав знати нагору, аби коза тягнула. Ох, кректала вона, але витягла…
За першою другу і третю сестру підняла наверх.
Наостанку спустили корзину за хлопцем. А він думає собі: «Ой, недобре я зробив, що дав виманити в себе яблучка і палицю. Сі дівки, напевне, погане задумали. Ану перевірю…» І поклав у кошик важкий камінь.
Почали тягти. Тягнуть, тягнуть, а як був на половині ями, перетяли мотуз, і камінь гупнув, аж зарився в землю.
— Но, так би сталося зі мною… Що тепер робити? Можу собі йти в копачі гудучи[3]… Піду до тих дванадцятьох дівчат…
Так і зробив. Знайшов палац русалок. А вони вхопили його знову, мало з нього не витрясли душу, так обертали в танці.
Коли вже було досить, стала перед хлопцем найкраща русалка і звідає:
— Чому ти, легеню, до нас вернувся?
— Так і так…— розповів хлопець.
— Недобре ти вчинив,— пошкодувала пастиря русалка,— дав себе обманути. Але з нами не можеш лишатися. Подарую тобі нову паличку. У ній ще більша сила. Погостишся, спочинеш і рушай своєю дорогою.
На ранок відклонився і пішов.
Іде, йде… Спинився під великим дубом. Глянув угору й бачить — на вершку гніздо грифа. А в гнізді малі пташенята дуже пищать зі страху. Приглянувся ліпше — а вгору дубом тягнеться величезна гадина. Уже близько біля гнізда є. Хоче з'їсти потятка!
— Но, сього не буде! — говорить собі хлопець.
Скинув із себе верхнє плаття й почав лізти на дуба. Гадина якраз досягла гнізда. Вдарив її хлопець, і тої ж миті вона здохла, упала на землю.
Пастир сів на гілку. Бачить: старий гриф летить, несе малим їсти. Як увидів під гніздом людину, махнув крилом так, що Хлопець мало не полетів з дуба.
— Що ти тут шукаєш?
Хлопець не міг і проговорити. Але озвалися малята…
— Но, легеню, чую, що ти моїм дітям врятував життя. Чим тобі віддячити?
— Та коби ти мене виніс аж на верхній світ…
— Гей, се неабищо! Але спробую.
Прив'язав на себе з правого боку обдерту серну, а з лівого боку — сернячу шкіру з водою й каже хлопцеві:
— Сідай і ти та запам'ятай: коли поверну голову направо — подаси шматок м'яса, а коли наліво — горнятко води.
Сів хлопець на грифа і почав летіти з ями. Поверне гриф голову направо — хлопець відріже йому шматок м'яса, наліво — дасть горня води. Уже було недалеко од верхнього світу, а м'ясо скінчилося.
Повернув гриф голову і просить:
— Давай їсти, бо не долечу!
А що тут робити? Хлопець швидко відрізав шмат м’яса зі своєї литки й поклав грифові у рот.
Ще пару разів птах махнув крилом, і вже були на верхньому світі. Та хлопець не може ступити на ногу.
— Не журися, легеню, зараз допоможу у твоїй біді,— заспокоїв гриф і виплюнув останній шматок м’яса. Приклав до рани на нозі, дихнув — і приросло!
Розлучилися. Гриф назад до себе полетів, а хлопець рушив по новому світу. Думає собі: буду мандрувати, доки не знайду палаци сестер.
Іде лісом, іде. Раптом чує:
— Ме-е-е!
Повернув на голос і вийшов на галявину. А на ній палац. З вікна визирає красна дівчина, котру визволив од змія. Підійшов до палацу, вигнав звідти ту, що його обманула. Потім постукав у той палац чудесною паличкою, і знову зробилося срібне яблучко. Взяв його хлопець і поклав до тайстри.
Йде далі… Чує:
— Ме-е-е!
Почав іти на голос і дійшов до галявини. На ній стоїть золотий палац, а з вікна теж визирає дівчина. І її прогнав. А палац, як тільки повдаряв паличкою, почав меншати й перемінився на золоте яблуко, яке так само опинилося у тайстрі.
Іде далі. Знову:
— Ме-е-е!
За голосом дійшов до галявини й побачив діамантовий палац. У вікні стоїть дівчина. Висварив її, прогнав, як і сестер.
Потім постукав паличкою у діамантовий палац: той теж почав меншати й стався яблучком. Пастир кинув і його до тайстри.
«Но,— думає собі,— у мене всі гри: срібний, золотий і діамантовий. Тепер лиш місце підібрати, аби поставити палаци.
Вирішив поселитися коло одного міста. Вийняв із тайстри яблучко, постукав його паличкою, і тої ж миті з нього почав виростати діамантовий палац.
Зайшов до палацу. Що загадати, все тут є, лиш немає живої душі…
— Та що варте багатство, коли я самотній! — говорить сам до себе.— Гей, коби з'явилася ота дівчина, за котру я думаю: відразу життя стало б веселішим!
Не встиг договорити, як двері розчинилися і появилася знайома найкраща русалка.
— Кликав ти мене… І ось я вже тут! Скінчилося моє заворожіння! Перед сим ми мусили жити в підземнім світі. Тепер і я, і мої подружки — вільні! Глянь, онде вони!
Виглянув хлопець у вікно — справді, одинадцять красунь співаючи йдуть, наче на весілля.
І взяв собі за жінку найкращу русалку. Поклав на землю останні два яблучка — золоте і срібне, зробив з них палаци для відчарованих дівчат.
І всі жили щасливо.
[1] Втямити — помітити.
[2] Криваня — крива палиця.
[3] Гудучи — тут: спокійно, співаючи.
