Правда і Кривда

Якось жила собі бідна вдовиця. Мала двох синів. Один хлопець був дуже справедливий, другий — несправедливий, бо де тільки міг, всюди чинив кривду. Так мати синів і назвала: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не просила, не умовляла старшого: «Не чини людям зла, будь добрий, справедливий!» — нічого не допомагала А молодшому говорила: «Синку, стій за себе, не будь такий м'який та дурний!» Та молодший син іншим не міг бути.

Так брати й повиростали: кожен зі своєю натурою — старший з кривдою, молодший із правдою. Синам не хотілося бідувати при матері. Дорадилися, що підуть шукати собі щастя.

Мати не противилася, думає: «Гірше їм не буде, як є вдома».

З останньої жмені борошна спекла їм по коржеві, поклала й по цибулині до торбин синів, і вони рушили в світ.

Ідуть брати цілий день. Понадвечір прийшли до колодязя й зібралися переночувати. Розпалили вогонь, бо ліс був довкола. Хочуть повечеряти — кожний із свого. Та Кривда думає, як би йому обдурити брата. І каже:

— Знаєш що, Правдо! З'їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з'їмо мого!

— Добре, най буде так!

Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.

Переночували і — в дорогу.

Кривда знову каже:

— Правдо, я голодний!

— Та і я голоден, лиш мовчу!

— Будемо полуднувати.

Посідали. Правда і не розв'язував своєї торбини, бо порожня.

Кривда вийняв те, що залишилося від братового коржа. їсть, а Правді — ні крихітки.

— Дай мені мало! — просить Правда.

— Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорозі помру з голоду.

Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах — за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.

— Дай, брате, й мені! — просить Правда.

— Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.

Та що чинити? Правда уже зголоднів, що аж помирає.

— Довбай, коли так.

Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.

Рано встали. Кривда почав їсти. Правда просить:

— Дай мені!

— Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.

— Най буде по-твоєму!

І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.

Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:

— Дай і мені!

— Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око!

Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден.

Кривда виколов братові вже й друге око. За це дав йому кусник коржа.

Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало — геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.

Сів і їсть.

— Брате, дай і мені крихітку!

— Дам, але відрубаю тобі й другу руку!

— Рубай!

Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.

— Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.

— Но, ходи, буду тебе вести.

Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:

— Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.

І залишив його.

Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони — це були пропасники[1]. Посідали на шибеницю, говорять між собою:

— Чи знаєте, що нового в місті? — каже перший ворон.— Тут така новина: цариця захворіла, і не є ліків, лікарів, які б допомогли.

— Видите! — озвався другий ворон.— Цариця мусить помирати, а ліки є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.

Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.

— А знаєте ще новину? — озвався третій ворон.— Се і ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був — хромий, безрукий, сліпий,— від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.

Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:

— Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!

Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути[2] запіли й вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.

А там — великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.

Правда зголосився йти до царя.

— Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! — каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.

Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого лікарства, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали світлу царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом. дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.

Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.

Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходів він, мандруючи, біду спричиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:

— Правдо, як ти став таким багатим?

— Сказав би тобі, та шкодую — ти мій брат.

— Не шкодуй мене, скажи!

— Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.

— Та коли так, я тебе й не звідаю…

Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.

Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.

— Що нового? — питає один.

— Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.

— Ану перевіримо, чи тут когось не є! Може, хтось знову нас підслуховує! —каже другий ворон.

І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.

— Ага, ти тут, голубчику! — крикнули ворони.— Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!

Прив'язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»

Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.