Про Сученка-богатиря

Українська казка

Жив собі цар і не мав собі од роду дітей, і коло того царя — великий бакал (озеро) такий, що ні його перепливти, ні його переїхати.

Говорить цар так:

— Хто б міг десь почути, од чого б у мене діти були — половину царства тому оддам.

А цар та вистроїв міст через бакал. От один чоловік пішов під мостом, сів і сидить: аж ідуть три ченці, і говорить один:

— Спасибі тому цареві, що цей міст вибудував, як ми довгополії люди, то позабейкувались[1] би тут.

А другий каже:

— Е, пане брате, коли в його од роду дітей нема.

Третій каже:

— А я, отче брате, знаю, од чого б у його цариці діти були.

— Ходім же. отче-брате, на край мосту посідаєм і оддихнемо — та скажеш, отче брате, і нам. Посідали вони напроти того чоловіка і стали говорити.

— Він цар на всю імперію, він повинен це зробити, якби привезли шовку і виплели з шовку невід, і поїхали до моря і вловили золотоперую щуку, привезли до цариці і дали їй з' їсти, у неї б діти були.

Встає той чоловік з-під мосту і йде прямо до царя, і розказує йому.

— Привезіть шовку, виплетіть невід, піймайте у морі тим неводом золотоперую щуку, цариця з'їсть — у неї діти будуть.

— Добре, поштенний мужичок! Як тому правда — половину царства оддаю! Як ні — то мій меч — твоя голова з плеч!

Цар взяв позасилав листи. Навезли йому шовку, виплели невід і поїхали до моря. Закинули той невід зараз у море, натягали силу риби, перекидали — нема золотоперої щуки; закинули другий раз — ще більшу силу риби витягли. Перекидали її — нема золотоперої щуки.

Закинули третій раз — порожній невід іде, коли дивляться — нема нічого, тільки золотопера щука. Привозять ту щуку до царя. Стала кухарка варить її — попробувала юшки… Наїлась цариця… Собачка під столом попробувала кісточки.

Привела сина кухарка, привела сина цариця, привела сина й собака… А вони ростуть не по літах, а по годинах — так ростуть, як з води йдуть. Виросли за вісімнадцять годин, як за вісімнадцять літ. Цар їх пооддавав у школу і вони вчаться грамоті ще краще за того, котрий їх учить.

Приходять вони до батька свого.

— Батьку наш любий! Дай нам по коню, по лучку і по стрілочці — ми поїдемо на полювання. (Вони вже його батьком усі втрьох називають.)

Батько їм каже:

— Ви, молоді хлопці, позабігаєте з витівок своїх.

А цариця говорить:

— Дай їм по коню, нехай вони проїздяться, бо вони молоді позанужувались.

Дав їм цар по коню, по лучку і по стрілочці. Поїхали вони; їдуть в інеє панство, десяте царство.

Сученко говорить:

— Що ж, браття, ми їдем, між нами нема отамана; будь ти, царевичу, отаманом!

— Не хочу, браття!

— Будь ти, Куховаричу!

— Не хочу і я!

— Будь ти, Сученку!

— Е, брати, ви з більшого покоління, та не хочете, а я з найменшого покоління, та буду над вами отаманом! Не хочу!

— Ставаймо, братці, вряд і пускаймо стрілочки: чия далі упаде, той буде отаманом.

Поставали, попускали стрілочки.

Зараз же царевича застряла в дубові, в розсохах, Куховаричева далі застряла у маковинні, а Сученкова застряла у змія в будинку, у вікні.

Їдуть в інеє панство, в десяте государство.

— Ось твоя, Куховаричу, стрілочка в маковинні стримить.

Їдуть в інеє панство, десяте царство, не видно стрілочки Сученкової.

— Вернімось, брати, не видно стрілочки.

— Е, брати, ви до батька із стрілочками прийдете, а я з чим приїду? Соромно мені буде.

Їдуть знову в інеє панство, десяте царство.

— От твоя, Сученку, стрілочка стирчить у змія у будинку, у вікні.

Приїжджають вони туди — стрілочка стирчить у вікні, а зміїв жодного нема — всіх порозганяла.

Позаводили вони усіх трьох коней на конюшню і остались собі там ночувати.

— Котрому, брати, іти до коней ночувати?

— Ти, Царенку, найменший, іди ти до коней ночувати, а я піду під міст,— каже Сученко.

Пішов той на сторожу, а той пішов під міст…

Дивиться Сученко — летить змій, за три милі пекельним огнем пашить. Прибігає змій — на мосту кінь спіткнувся.

— Стій, коню, не спотикайся ти, борсукова шерсть, не надимайся ти, соколе, не гуди, а ти. хорте, не вий, бо твоєї тут рівні нема! Десь-не-десь є Сученко-молодець, його ворон кості сюди не занесе.

А Сученко з-під мосту:

— Брешеш!.. Добрий молодець сам з-під мосту вийде.

— А що, чи будем битись, чи миритись?

— Щоб я з поганою тваррю та мирився! Я не того сюди забився, щоб з тобою мирився!

— Ходім на тічок!

Як узяли биться, Сученко всі три голови і зрубав. Після взяв язики повиймав і в кишеню поховав, тоді взяв рукою підняв скалу, підкотив тулуб і скалою навернув.

На ранок посходились вони докупи, а Сученко і питає:

— Що кому, брати, снилось?

— Нічого не снилось…

Діждали вечора.

— Тепер іди ти, брате Куховаричу, на сторожу до коней, а я піду під міст…

Дивиться: летить змій, на шість миль огнем пашить, прибігає на міст — кінь спіткнувся.

— Стій, коню, не спотикайся ти, борсукова шерсть, не надимайся ти, соколе, не тхіли ти, хорте, не вий — тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сученко-молодець, але його ворон і кості сюди не занесе.

А Сученко каже:

— Брешеш, він сам добрий молодець з-під мосту вийде.

— Чи будем биться, чи будем мириться?

— Щоб я з поганою тваррю та мирився? Будем биться!

— Ну, ходім на тічок!

Пішли на тічок, почали биться. Як почали биться, Сученко — черк, три голови зняв. Почали биться, знов він три голови зняв; взяв язики повиймав і в кишеню поховав. А тулуб взяв під скалу підкотив і скалою навернув.

На ранок посходились вони.

— А що, брати, як кому снилось?

Куховарич каже:

— Нічого не снилось…

На третю ніч відвів Сученко свого коня і прив'язав у покоях до стовпа.

— Тепер,— каже,— дивіться, братці, не спіть.

Повісив свої рукавички на ключці і каже:

— Як буде з моїх рукавичок піна текти — радійте, а як буде кров текти, то хоч самі біжіть, хоч коня пускайте мені на поміч.

Він пішов під міст, дивиться: летить змій з дванадцятьма головами, за дванадцять миль пекельним огнем палить. Прибігає змій на міст — кінь спіткнувся.

— Стій, коню, не спотикайся ти, борсукова шерсть, не надимайся ти, соколе, не тхіли ти, хорте, не вий! Тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сученко-молодець, але його ворон кості сюди не донесе.

— Брешеш! — говорить.— Добрий молодець сам з-під мосту вийде!

— Чи будем биться, чи мириться?

— Щоб я з поганою тваррю та мирився? Будем биться!

— Ходім на тічок!

Як почали биться — ні той того не подужає, ні той того. До того вже добилися, що з Сученка уже криваві ріки біжать. А ті поснули. Крові вже по черево коневі набігло з тих рукавичок, а брати сплять — плавають у крові. А той вибився уже із сил, взяв шапку з голови і кинув угору.

— Ей,— говорить,— проклятий, ти не дивишся, он два брати моїх біжать до мене на поміч!

Той гульк угору, а Сученко чирк — і втяв три голови. Б'ються вони б'ються — ні той того, ні той того.

— Давай оддихать!

— Давай!

Стали відпочивати, а змій каже:

— Дми на тічок!

— Дми ти, нечиста сило!

— Ні, дми ти, Сученку!

Подув той — став тічок мідний, подув змій — став тічок срібний (ще сили більше у змія.)

Почали вони биться. Погано приходиться Сученкові він узяв чобіт скинув і кинув угору.

— Ей, проклята сила, от пропадеш! От ще до мене два брат на поміч біжать!

Змій гульк угору, а той — черк! Іще йому три голови одрубав. Як почали биться — ні той того, ні той того не подужає. Бачить Сученко, що погано. Скинув другий чобіт з ноги, кинув угору і каже:

— От коли, вража сило, пропадеш! Он моїх ще два брати біжать до мене на поміч.

Той глянув угору, а він йому останніх три голови одрубав, повиймав язики, поховав їх у кишеню, а тулуб скалою навернув.

Приходить він до братів своїх, дивиться — вони у крові плавають, а кінь по черево у помості вибив яму, і з рукавичок кров біжить. Розбудив він їх.

— Нуте, братці, що ви наробили? Сідлаймо коні, будемо втікати, бо пропадем!

Поїхали вони. Ідуть в інеє панство, десяте царство.

— Ах, братці, забув я на ключечці на печі свої рукавички!

— Байдуже,— кажуть,— брате, обійдешся і без них!

— Е ні,— каже,— брате, вернусь! З чим до батька приїду?

Перекинувся він котиком, побіг. Прибігає туди, дивиться три зміївни хустки гаптують, а стара змія на печі лежить.

Він під вікном:

— Няв, няв!

— Мамо,— каже одна зміївна,— ось наш котик!

— А дивіться, діти, — мовить змія,— може, то проклятий Сученко!

— Та ні! Наш, бо такий і рябенький, як наш був!

Упустили його в хату. Він повертівся коло одної, повертівся коло другої — дали йому булки. Він під стіл підгорнув, а сам скочив на піч і витирається коло старої, а та не пізнала його гладить, пестить.

— Проклятий,— каже,— Сученко, синів моїх повбивав, котів моїх порозганяв.

А він скочив на комин і сів коло рукавичок. А стара каже:

— Ідіть, дочки, у таке-то поле, одна стань криницею срібного і золотою. Вони там коло криниці стануть одпочивать, то я їх дожену і поїм. (А той сидить і все слухає.) А друга стань в такім-то полі яблунею, щоб срібне яблучко було і золоте. Вони туди приїдуть на гостинець яблучка рвать, я їх і там дожену та поїм. А третяя полети в дальшеє поле і стань же ожиною, щоб срібна і золота квітки були, от там же я їх дожену і вс іх поїм.

Вислухав котик це все, ухопив ті рукавички — та у вікно.

— А я ж вам казала, що то проклятий Сученко,— каже змія.

Прибіг він до братів.

— Ріжте, брати, ожину і терен і в пучки в'яжіть, до мого коня чіпляйте, та будем тікать, та ще й добре, бо всі пропадем.

Нарізали, начіпляли коло його коня — ледве кінь іде. їдуть попереду, а Сученко ззаду. Так женуть коней, так женуть, що аж мило з них летить.

— Станьмо, брати,— каже один з братів,— та віддихаємось, та хоч води нап'ємося!

— Не ставайте, брати,— мовить Сученко,— станем там — он дивіться — вода блищить проти сонця, там нап'ємось, там погожа вода

Як припустили брати коней, а він остався ззаду, а після як припустив свого коня, як розженеться, як ударить ту криницю шаблею — вона так кров'ю й окипіла.

— Нема вже одної! Нуте, братці, тікать!

Біжать вони, а він і каже:

— Дивіться, братці, он яблуня — срібне яблучко і золоте. Там наберемо батькові на гостинець! Ото радий буде!

Брати так поспішають, щоб Сученко не побіг попереду. А він як припустив свого коня, як підскочив до яблуні, як ударив шаблею — вона так кров'ю й окипіла.

— Нуте, братці, тікать! Дивіться, братці, он то ожина стоїть — срібна і золота квітки — аж там батькові на гостинець наберем!

Брати так поспішають, а Сученко припустив свого коня, ударив шаблею і третьої зміївни уже не стало.

— Нуте, братці, тікать, бо лихо буде!

Стали вони тікать, оглянуться назад — аж стара змія летить: одна губа попід хмарами, а друга по землі волочиться.

Як догнала, так Царенка із конем зовсім і проковтнула.

Вернулася до моря пити.

Після як погналася у погоню — знов догнала і з конем зовсім Куховарича проковтнула.

Знов вернулася до моря пити.

Тепер за Сученком пішла у погоню. Дожене його, то він пучок терну укине їй в зуби, то поки вона проковтне, він утече трохи, вона проковтне та й знов у погоню за ним. Як дожене, роззявить рот, то він туди пучок терну, а тут коня припускає. Поки давав, поки давав терен їсти, поки видавав — немає чого давати. Став бігти, дивиться — кузня, а в тій кузні Кузьма і Дем’ян.

— Ей,— каже, — Кузьма і Дем'ян, одчиніть, сховайте мене у кузні, бо нечистий дух з’їсть.

Упустили вони його у кузню з конем і двері зачинили. Прилітає змія до кузні і кричить:

— Кузьма й Дем'ян, одчиніть, оддайте злочинця, бо як стою, то так і з кузнею проглину!

— Підожди, нечистий дух! Не глотай з кузнею, лижи залізні двері язиком, ми тобі його з конем на язик посадим.

Вона двері лиже, а вони кліщі печуть.

Пролизала залізні двері, утаскала язик по саму горлянку;

— Тепер його садови!

— Ні,— каже сам Сученко,— лижи більше, бо ще не пролізе він з конем.

Вона лиже, а вони кліщі печуть. Потягла вона язик, а вони кліщами за язик…

— На, держи Сученка!

А самі забрали молоти по сім пудів і пішли її бить. Як почали вони її бити — виплюнула вона Царенка з конем зовсім. Як почали вони її гнітити тими молотами, виплюнула вона і Куховарича, тільки неживі обидва…

— Обмотай,— кажуть Кузьма й Дем’ян Сученкові,— коневі хвіст, та оббіжи тричі кругом з кузні.

Сученко обмотав хвіст, оббіг тричі кругом кузні — обгоріли коноплі.

— Е, ну ж, брате, ще бить, ще багато сили має нечиста!

Били вони змію били, поки силу не вибили. Як вибили силу, запрягли змію в плуг і давай світ переорювать. Приїхали до моря, допустили її до моря — вона випила половину моря і сама лопнула.

Приходять вони до кузні, похоронили тих обох. І дають Кузьма й Дем’ян Сученкові дві шпилечки і коржа шматок.

— їдь,— говорять,— і буде тобі перше поле — так тобі буде спать хотіться. Як ти будеш тими шпилечками в віки торкати, то переїдеш; друге поле буде таке, що тобі буде хотітись співати — так тобі буде весело. Як будеш цього коржа кусать, то воно перехочеться, бо як тільки заспіваєш, то пропадеш. Третє буде тобі поле — щипатиме тебе ззаду, кусатиме тебе — не оглядайся і не одмахуйся, бо пропадеш.

Поїхав Сученко. Виїхав на те перше поле — так його сон клонить, так його сон клонить, що не можна на коні усидіть. Він усе тими шпилечками торкне у віка, то йому й перехочеться. Переїхав поле.

Виїхав на друге — так йому весело стало, так йому хочеться заспівати, так хочеться співати, що й сказати не можна. Він усе того коржа укусить кусочок, то йому й перехочеться. Переїхав він і те поле.

Виїхав на третє — так його кусає ззаду — а він іде, а він іде і не оглядається, і не одмахується. Осталось уже до межі так, як палицею кинуть. Як укусить його ззаду — він не витерпів; вийняв шаблю, як махнув назад, оглянувся — і нема нічого. Доїжджає він до границі — тут його і підхопили. Приводять до царя.

— А що ти зробив, нащо ти мені носа одрубав? Я тебе зі світа згублю! — мовить цар.

— Воля ваша,— говорить Сученко.— Що хочете, те й робіть. Я вже дотерпів!

— Як зробиш те, що я тобі скажу, то я тобі прощу. Як підеш од Цароноса до Царолоса, та висватаєш за мене дочку, то я тобі прощу все.

Сученко одяг білу сорочку і пішов. Іде дорогою і зустрічає його чоловік.

— Здоров!

— Здоров!

— Куди ти йдеш?

— Іду,— говорить Сученко,— од Цароноса до Царолоса дочку сватать.

— Візьми і мене з собою.

— А який же ти майстер?

— Я,— говорить чоловік,— Музика!

— Ну, добре, іди. Мені Музики треба.

Ідуть уже вдвох. Ідуть та й ідуть. Іде чоловік.

— Здорові, люди!

— Доброго здоров'я!

— Куди вас бог несе?

— Ідемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать.

— Візьміть і мене з собою!

— Що ж ти за майстер?

— Я Хилька, як ступну, то й милька, як поправлюсь, то і дві, і три заразом.

— Ну, добре, ходім. Нам такого й треба!

Ідуть уже втрьох. Зустрічає їх чоловік.

— Куди вас, люди добрі, бог несе?

— Ідемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать!

— Піду і я з вами!

— Який же ти майстер?

— Я той, що далеко бачить!

— Іди, нам такого треба!

Ідуть вони — іде чоловік.

— Куди ви?

Вони йому розказали.

— Возьміть і мене з собою!

— Який же ти чоловік?

— Я — Холод — снігом закидаю.

Ідуть вони далі, іде чоловік.

— Здорові, люди!

— Доброго здоров'я, чоловіче добрий!

— Куди вас бог несе? Візьміть і мене з собою!

— Що ж ти за чоловік?

— Я чоловік Ряднинка, хоч які вогні, то не боюсь, ряднинкою накриюсь і будемо сидіти.

Взяли вони і того чоловіка і пішли далі.

По дорозі зустріли і того чоловіка, що їсть, їсть і ніколи не наїсться.

Взяли і його і пішли далі.

Аж іде той чоловік, що раз у раз п’є, і ніколи не нап'ється.

— Ходімо,— кажуть,— з нами, нам і такого чоловіка треба. Пішли вони — аж іде стрілець.

— Здорові були, люди добрі!

— Доброго здоров'я!

— Куди вас бог несе? Візьміть, люди добрі, і мене з собою.

— Що ж ти за чоловік?

— Я той, що з коромисла стріляє, хоч за п'ять миль, то влучу.

Взяли вони і того і пішли далі.

Ідуть та й ідуть, коли дивляться — аж над дорогою стоїть чоловік Вернигора і пересовує гору то сюди, то туди.

Вони підійшли до нього та й кажуть:

— Здоров, дядьку!

А він оглянувся та й каже:

— А! От таких єретичних синів б'ють і ламають, що спішки вітаються!

— Куди ви?

— Од Цароноса до Царолоса дочку сватать!

— Піду і я з вами!

— Ходім, нам такого, як ти, треба!

Ідуть. Вернидуб з дубами грається — то на сей бік поставить, то на той бік.

— Здоров,— кажуть,— брате!

— Здорові,— каже,— трохи дуб не вбив. Куди ви йдете?

— Ідемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать.

— Піду і я з вами.

— Іди!

Ідуть вони. Вернивода з водою грається — на той бік усом поверне — там сухо робиться, то на той — там сухо робиться.

— Ой! Таких ледачих синів, як ви, що спішки помагайбі кажуть, трохи водою не залив. Куди вас бог несе?

— Підемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать.

— Піду і я з вами.

— Іди!

Приходять вони до царя.

— Здорові були, ваше царсько-імператорське височество!

— Здрастуйте! Куди йдете?

— Ідем од Цароноса до Царолоса дочку сватать.

— Добре,— каже,— я таким людям рад! Зробите мені одне дільце, я за вас дочку оддам: переночуйте у моїй лазні.

Завів цар людей у лазню, обклав ту лазню соломою і запалив. Лазня загорілась — вони в крик.

— Ряднинко, де ти?

— Ось, ось я!

— Накривай скоріше!

— Зараз, зараз!

Взяв він ряднинку та й накрив: кругом них горить, головешки падають, а вони всередині сидять і пісні співають Ранком кажуть:

— А де той, що снігом сипле?

Іде він наперед і стежка снігу за ним вогонь заливає.

Прийшли вони до царя.

— Давай,— кажуть,— дочку!

— Добре, люди добрі! Ще одне дільце зробите та й оддам. Переночуйте з моїм левом.

Приходять вони додому, а там уже лев лежить. От вони сіли, Музика вийняв скрипку і — брень! Дрень! А лев тільки поглядає.

Як заграв Музика гарної пісні, лев і каже:

— Як би ти мене, братику, вивчив?

— Чому, можна! Тільки треба тобі шерсть обрізати і нігті.

— То ти й острижи мені!

Взяв шнурок, зв'язав ніжки, взяв ножа, обрізав шерсть і нігті й дав йому в лапи смичок да своєю рукою як урізав пісню, то аж волосся дибом стає.

— Будеш,— каже,— грати добре, ще й краще од мене!

— Дай же,— каже,— брате, я відпочину — трохи уморився!

На другий день цар посилає слуг.

— Ідіть,— каже,— виметіть там кості з людей, що лев поїв!

Коли приходять, а вони сидять, і лев лежить обстрижений, голий!

Тепер ідуть вони до царя.

— Давай же,— кажуть,— дочку!

— Почекайте, люди добрі, зроблю обід; як поїсте все, то тоді дочку оддам!

Влаштував їм цар обід: зарізав сто ялівок, зарізав сто каплунів[2], зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто кухов меду.

— Де Той, котрий їсть дуже?

— Ось я, брате!

— Сідай.

— Де Той, котрий п'є дуже?

— Ось я, брате!

— Сідай і ти!

Ті посідали, а ті носилками носять — той їсть, а той п'є, той їсть, а той п’є! До такого доносилися, що вже не стало, чого їсти й пити.

— Давай, царю, їсти, а ні — давай дочку!

— Підождіть,— каже цар,— людці добрі, ще зробіть мені одне дільце, то вже й оддам. Ще переночуйте у моїй залізній лазні

Замкнули їх у тій лазні і почали під помостом паровики гріти. Розпекли лазню так, як вогонь,— не мусять уже вони ніяк видержати.

— А де ти, брате, Той, що снігом сипле?

— Ось я, брате!

— Рятуй, бо пропадем!

Той як розправивсь — два вершки морозу стало на стінах.

Уранці посилає цар слуг своїх у лазню.

— Ідіть,— каже,— виметете кості із лазні!

Приходять, одмикають, а ті і кажуть посланцям:

— Ось трохи не померзли.

Приходять до царя.

— Давай, царю, дочку!

— Зараз, людці добрі, ще одне дільце зробите, та вже й оддам тоді: котрий піде принесе з моєю дочкою води — три милі до криниці, як моя дочка швидше прийде — так не візьмете, а як разом прийдете, так уже й оддам.

— Ступай, Хилько, з царівною по воду!

Пішов Хилька. Набрали води, увійшли половину дороги чи, може, ще й не ввійшли половини, сіли під могилкою спочивать. Вона йому й говорить:

— Ти подорожній чоловік, дай лише мені голову, я подивлюсь, чи чиста?

Поклав він голову, вона й впустила йому сну в голову, а сама взяла відро з водою та й пішла додому. Той, що далеко бачить, глянув — царівна сама воду несе, а Хилько спить під могилкою.

— Ей, браття,— говорить,— сама царівна воду несе.

— А Хилько де?

— Під могилкою спить.

— Де ти, брате, Котрий стріляєш із коромисла?

— Ось я, брате!

— Розбуди Хилька!

Він як ухопить цеглину, як ухопить коромисло — стрельнув, попав його під бік і розбудив. Глянув Хилько — аж царівна вже далеко з відром. Як поправиться Хилька-Милька, як поправиться — і дві і три заразом. Догнав царівну, одняв відро і приходять удвох.

Прийшли.

— Давай, пане, дочку!

— Беріть, люди добрі, тепер уже ваша.

Запрягли коні в повозку, беруть царівну — повезли. Ідуть вони понад водою, а царівна перекинулась щукою — та в воду.

— А де Вернивода?

— Ось я, братці!

— Царівна вскочила у воду.

Вернивода як ускочить у воду, як поверне вусом на один бік — стало сухо, як поверне вусом на другий бік — стало сухо. Він піймав царівну — та в повозку.

Ідуть далі. Перекинулась царівна білкою — та на дуб.

— А де ти, брате, Вернидубе?

— Ось я, брате!

— Царівна втекла.

Вернидуб як узяв одного дуба — так і вивернув, як узяв другого — так і вивернув-викорчував усю діброву, піймав царівну — ідуть знову.

Перекинулась царівна мишею — та в нору.

— А де ти, брате Вернигоро?

— Ось я, брате!

— Царівна перекинулась мишею та в нору втекла.

Вернигора прибіг до гори — сюди-туди перекидав гору, знайшов її — та в повозку!

— Аж тепер я буду ваша!

Ідуть вони — розійшлися браття, остався один Сученко та вона.

Приїжджають до царя, глянула вона на нього, аж він дуже поганий і безносий.

Звеліла вона яму викопати і половину жару напалити і перемостила дрючок через яму, щоб цар із Сученком переходив.

Сученко надів білу сорочку і пішов. Перейшов. Надів білу сорочку і цар, попрощався з усім народом і собі пішов. Дійшов на середину — царівна стоїть коло дрючка, торкнула ногою — дрючок повернувся, а цар у вогонь упав. Згорів цар, а царівна за Сученка заміж пішла. Обвінчались вони і тепер живуть, хліб жують і постолом добро возять.

[1] Позабейкувались — позабруднювались.

[2] Каплун — гусак.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up