Не рий іншому яму — сам туди впадеш

Вірменська казка

Жив-був на світі дуже багатий чоловік! Були у нього отари овець, табуни коней, вулики, млини, одне слово, такий він багатий був, що на нього пальцем показували. Ще було в того чоловіка двоє синів. Батько був уже старий, занепадав на силі і невдовзі помер.

Поховали його з великими почестями. І ось минає день, тиждень, нарешті й рік минув.

Якось і каже старший брат молодшому:

— Слухай-но, брате, годі вже мені тебе годувати! Іди своєю дорогою, будь сам собі голова.

— Як це так? — відповідає молодший.— Адже я твій рідний брат, від одного отця-неньки. Добра у нас доволі, тут і моя доля є.

— Немає тут твоєї долі! — заперечує старший.— Усе, що тут є, батько мені заповів. А ти хто такий?

— Послухай-но,— просить молодший,— благаю тебе, зглянься, адже і в мене жінка та діти.

Але старший і слухати не хоче, схопив молодшого за руку й вигнав із дому.

Пішов молодший брат, знайшов на краю села торню[1], привів туди своїх дітей та жінку, зажили там. Ходить брат по чужих обійстях, батракує, ніякої чорної роботи не цурається, здобуває щодень по кілька грошів на шматок хліба й годує свою сім’ю. І так, перебйваючися з хліба на воду, насилу зводять кінці з кінцями, але до старшого брата — ні ногою.

Та не подобається старшому братові, що у молодшого— чи мало, чи багато,— а є чим сім’ю прогодувати, що той день працює, день їсть; аж закипає від жовчі його серце, вже й не відає він, яку біду накликати на брата. І надумав:

«А пошлю-но я його на верхів’я он тієї гори, обдурю, що там скарб закопано, піде — не вернеться, стане здобиччю диких звірів».

І якось прийшов він у дім до свого брата.

— Здоров був, брате! Чи добре тобі живеться?

— Здоров, милості просимо до нас! — відповідає молодший.— Живу, як бачиш, не жаліюся.

— Послухай-но,— завів старший,— годі тобі в злиднях скніти, заради шматка хліба поневірятися. Пожалів би дітей своїх!

— А що ж мені робити?

— Порадив би я тобі, та боюся — не приймеш моєї ради.

— Чом би то я не прийняв? Говори.

— А коли так, слухай: візьми лантуха, піднімися на ту он гору. Там знайдеш печеру. Побачиш у ній повно золота, діамантів та іншого коштовного каміння. Забереш усе те з собою, розбагатієш, і поки житимеш — не матимеш клопоту.

— Коли така справа — завтра ж вирушаю в дорогу! — зрадів молодший брат.

Ледве зазоріло, каже молодший брат до жінки:

— Мерщій, жінко, тягни лантуха, збирай мені харчі на дорогу!

— Куди-то ти зібрався, чоловіче? — питає жінка.

— Брат сказав, на тій горі печера є, повна золота. Іду по нього.

— Нерозумна голово, брата послухався, того, хто тебе жебраком зробив!

— Не твого розуму діло! — розсердився чоловік.— Роби, що кажуть.

Зібрала жінка чоловіка, і чи скоро, чи не скоро, а прийшов він на ту гору, що брат казав.

— Хай западеться твій дім, брате! — сказав він.— Пропала моя голівонька: прийдуть дикі звірі—з’їдять мене нещасного!

Ходить він, шукає, де б його сховатися. Довго ходив і раптом побачив: печера, а побіля неї величезний камінь — тінь від нього затуляє вхід до печери. Сховався брат за той камінь, мішок на голову, стиснувся в грудочку. Минула година, минає друга, третя. Аж ось ідуть миша, вовк, лисиця та ще й ведмідь. Зайшли до печери, сіли одне побіля одного. Як побачив звірів молодший брат, душа його в п’яти пішла, і сидить він ні живий ні мертвий.

— Ох, ох, ох! — стогне миша.

— Чого зітхаєш? — питають її друзі.

— А як мені не зітхати? У моїй нірці порожньо, хоч камінь кинь, а поряд глек із золотом зарито, та від нього ніякої користі мені: ні з’їсти його, ні вжити на що, так і сиджу — зуби на полицю.

— Е,— каже ведмідь,— ви ще мого горя не знаєте. Є в одному місці дерево, а в його дуплі бджоли поселились. І стільки того меду наносили, стільки наносили, що подіти ніде! Не знаю, що й робити: підійдеш — бджоли покусають.

Сидять звірі, діляться своїм горем, а чоловік усе те чує й не відає вже, як свою радість приховати.

«Тож-то мій брат рідний послав мене сюди, знав, бач, що казав, не ворог він мені».

Рано, ні світ ні зоря, звірі розійшлися хто куди. Підвівся брат. Та й ну бігцем звідти. Пішов на те саме місце, що миша казала, довго шукав. Нарешті побачив нору. Копає аршин, другий, третій, аж і справді глек показався. Відтулив його, а там повно золота. Набрав він повний гаман того золота, а глек знову закопав і пішов собі. А недалеко від того місця село було. Найняв там чоловіків із двадцять батраків, мулярів, теслярів — словом, усіх тих майстрів, що потрібні для будівництва дому, домовився про ціну і привів їх на ту гору.

— Отут,— каже,— поставте для мене будинки.

Стараються майстри місяць, другий, третій, шостий місяць — і такі будинки зводять, такі доми, що ні їсти ні пити, тільки милуватися б ними — такі вони гарні! А поряд прибудували кілька хатинок для слуг, щоб наглядали за всім. Ще замовив, щоб зробили йому з двадцять вуликів, а сам зі слугами пішов до того дерева, про яке ведмідь казав, і знайшов дупло. Бачить— у ньому справді стільки меду, що його просто діти ніде. Слуги забрали весь мед у глеки, а бджіл загнали у вулики і принесли додому. Поставили вулики вряд у своєму дворі, а мед замкнули до комори.

Так минають дні за днями. Якось надумався він спуститися в своє село. І відразу до брата.

— Отак-то, мій брате, і отак…

Сів і переповів, що і як із ним трапилося, ну зовсім так, як я вам усе розказав. Старший брат отетерів.

«От тобі й маєш! Послав я брата, щоб його хижі птиці та дикі звірі з’їли, а він забагатів, різного добра собі нажив. Коли так, і я піду, може, й мені поталшить».

Устав старший брат ні світ ні зоря, таємно від дружини набрав харчів, узяв лантух і вирушив у дорогу. Іде він та йде і приходить на ту гору. Сховався за камінь, що про нього брат казав.

Як запала ніч, бачить: ті самі звірі,— й сідають рядком у печері.

— У кого що нового — розповідайте! — кажуть одне до одного.

— Нема чого розповідати! — каже миша.— Над моєю норою люди такенні домиська понабудовували, а золото все до цурочки вигребли. Мабуть, тієї ночі тут ховався хтось, підслуховував нашу мову.

— Те саме лихо й мені,— встряв ведмідь,— ні краплини меду не залишили — все вишкребли дочиста.

— Як таке діло,— озвалися лисиця і вовк,— нумо оглянемо довкола.

— Ходімо,— погодилися й інші.

Старший брат, настав твій час! Як почув він те, охопив його смертельний жах.

Ходять-бродять звірі навкруги своєї печери, зазирають під кожен камінчик і бачать: лежить під каменем чоловік, у грудочку стиснувся. Як схопили — від нього й сліду не лишилося.

Та киньмо, погляньмо, що з молодшим діється.

Бачить молодший брат, що старшого довго немає, здогадується, що потрапив він до лап хижих звірів і ті його не помилували. Дуже сумує він, на собі волосся рве, та вже пізно: сльозами горю не поможеш.

Пішов він у дім до брата і розповів його жінці, що сталося з її чоловіком.

— Так йому й треба. Не рий яму іншому — сам туди впадеш,— сказала вона.

— Е, та що там,— сказав молодший брат,— що було, те минуло. Збирай свій скарб. Побудував я на тій горі будинки добрі. Збирайся, там житимеш.

— Там то й там,— погодилася братова жінка.

Наступного дня найняли вони десять возів, навантажили з горою своїм добром і вирушили в дорогу, в гори.

Чи довго, чи недовго, швидко чи повільно їхали, нарешті прибули до володінь молодшого брата Вивантажили майно, розклали все на свої місця, поселилися та й зажили.

А люди з довколишніх сіл дізнаються про це і собі приходять, будують тут доми, обживають землю. Так поступово тут ціле село набирається.

Так молодший брат своїм благородством домагається великого багатства, а старший за злість і жорстокість стає здобиччю для звірів.

З неба впало троє яблук: одне — тому, хто розповідав, друге — тому, хто примусив мене розповісти, а третє — тому, хто мене слухав.

[1] Торня — пекарня.

Перекладач: О. Божко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up