Щасливий принц

Над містом на високій колоні стояла статуя Щасливого Принца. Він увесь сяяв, покритий тонкими листами щирого золота; замість очей у нього були два блискучі сапфіри, а на рукав’ї шпаги палав великий червоний рубін.

Усі були в захопленні від чудової статуї.

— Вона прекрасна, як флюгер-півень,— сказав міський радник, котрий прославився своїм художнім смаком. — Хоча, звичайно, користі з неї менше,— додав він, побоюючись, щоб його не запідозрили в непрактичності.

— Чому ти не такий, як Щасливий Принц? — скрушно зітхнула розсудлива мати над своїм маленьким синком, який плакав, просячи, щоб йому зняли місяць із неба.— Щасливий Принц ніколи не вередує.

— Як добре, що на світі є хоч хтось щасливий,— прошепотів, дивлячись на прекрасну статую, бідак, якому не повелося в житті.

— Він точнісінько як ангел,— сказали діти з сирітського притулку, виходячи з собору в ясно-червоних накидках і біленьких фартушках.

— Звідкіля ви це знаєте? — запитав їх учитель математики.— Ви ж ніколи не бачили ангелів.

— Ні, бачили,— хором відповіли діти.— Ми бачили їх уві сні.

Учитель математики насупився і суворо глянув на них. Йому не подобалося, що дітям сняться сни.

Якось увечері над містом пролітала Ластівка. її подруги відлетіли в Єгипет ще півтора місяці тому, але вона затрималася, бо була закохана у гнучкий Очерет. Побачила вона його ще навесні, коли ганялася над річкою за жовтим метеликом. її так привабив стрункий стан Очерету, що вона зупинилася.

— Ти дозволиш мені любити тебе? — запитала Ластівка, бо любила з’ясовувати все відразу. Очерет їй низько вклонився.

Отож Ластівка закружляла навколо Очерету, ледь черкаючи крилами воду, так що по ній розходилися сріблясті жмури. Так вона виявляла свою любов, і так тривало ціле літо.

— Знайшла кого любити,— щебетали інші ластівки.— Він же бідний, а родичів у нього сила-силенна.

І справді: очерет понад річкою ріс густо-рясно.’

Потім настала осінь, і всі ластівки полетіли у вирій.

Коли вони відлетіли, Ластівка відчула себе самотньою, і їй почала набридати мовчазна любов.

— Він не вміє підтримати розмови,— казала Ластівка,— до того ж, здається, він дуже любить кокетувати, бо завжди бавиться з кожним вітерцем.

І справді, тільки-но подував вітер, Очерет щоразу зустрічав його, граційно вклоняючись.

— Треба віддати йому належне,— провадила далі Ластівка,— він завжди сидить удома. Але ж я люблю мандрувати, і йому належало б теж любити мандри.

— Ти згоден полетіти зі мною? — спитала вона в Очерету.

Очерет похитав головою: він нізащо не хотів розлучатися з своєю домівкою.

— Ти мене дурив! — вигукнула Ластівка.— Я полечу до пірамід. Бувай здоровий!

Вона летіла увесь день, а ввечері побачила місто.

— Де ж мені переночувати? — сказала вона.— Сподіваюся, городяни підготували для мене добру квартиру.

Раптом вона побачила статую на високій колоні.

— Отут я й переночую. Місце хороше, і скільки хочеш свіжого повітря.

І Ластівка сіла біля ніг Щасливого Принца.

— У мене золота спочивальня! — сказала вона, озирнувшися довкола, і вже хотіла засунути голівку під крило; аж раптом згори на неї впала важка краплина.

— Що воно таке? — здивувалася Ластівка.— На небі ані хмаринки, яскраво сяють зорі, звідкіля ж дощ? Ну й клімат же тут, на півночі Європи! Моєму Очеретові дощ подобався, але тільки тому, що він був егоїст.

Згори впала ще одна краплина.

— Яка користь із статуї, коли вона навіть не може захистити від дощу? — сказала Ластівка.— Треба мені пошукати затишного димаря.

І Ластівка вирішила полетіти далі. Та не встигла вона розпростати крила, як згори впала третя краплина. Ластівка поглянула вгору і побачила… Що ж вона побачила?

Очі Щасливого Принца налилися слізьми, і сльози збігали по його золотих щоках. Його обличчя було таке гарне в місячному сяйві, що серце Ластівки сповнилося жалю.

— Хто ти? — запитала вона.

— Я Щасливий Принц.

— То чому ж ти плачеш? Ти промочив мене своїми сльозами.

— Коли я був живий і мав людське серце,— відповів Принц,— я не знав, що таке сльози, бо жив у палаці Сан-Сусі[1], куди заборонено заходити журбі. Удень я розважався з своїми друзями в саду, а ввечері танцював на балу у великій залі. Сад був обгороджений височезною стіною, але я ніколи не питав, що там за нею, адже навколо мене була така краса. Мої придворні називали мене Щасливим Прийдем, і я справді був щасливим, коли вважати, що щастя в насолоді. Так я жив, так і помер. І от тепер, коли я неживий, мене поставили на цій колоні так високо, що мені стало видно лихо і злидні, які панують у моєму місті, і хоч моє серце із свинцю, проте я не можу стримати сліз.

«То він не весь із золота!» — подумала Ластівка, але, звичайно, вголос не сказала нічого, бо знала правила ввічливості.

— Он там, далеко, — мовив Принц тихим, мелодійним голосом,— на маленькій вуличці стоїть бідний будиночок. Одне вікно в ньому відчинене, і крізь нього я бачу жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї виснажене, руки шорсткі й червоні, поколоті голкою, бо ця жінка швачка. Вона вишиває квітами шовкову сукню для найвродливішої з королівських фрейлін. Сукня має бути готова до придворного балу. В кутку на ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів. А у матері нема чого йому дати, окрім річкової води, і хлопчик плаче. Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко! Прошу тебе, віднеси їй рубін із руків’я моєї шпаги! Мої ноги прикуті до п’єдесталу, і я не можу зрушити з місця.

— Мене чекають у Єгипті,— сказала Ластівка.— Мої подруги літають над Нілом і розмовляють із великими квітами лотоса. Незабаром вони полетять ночувати в гробницю стародавнього царя. Він лежить у пофарбованому саркофазі. Тіло його сповите жовтим полотном і набальзамоване духмяними травами. На шиї в нього ланцюжок з блідо-зеленого нефриту, а руки схожі на пожовкле листя.

— Ластівко, Ластівко, маленька Ластівко! — сказав Принц.— Може, ти залишишся тут на одну ніч і будеш моїм посланцем? Спрага сушить хлопчика, а його матір сушить горе.

— Не дуже я полюбляю хлопців,— відповіла Ластівка.— Влітку, коли я жила біля річки, там було двоє хлопчаків-розбишак, синів мірошника. Вони завжди шпурляли в мене каміння. Звичайно, їм ні разу не вдалося влучити: ми, ластівки, літаємо так швидко, що в нас не влучиш; до того ж весь мій рід дуже меткий. Але я образилась за те, що хлопчаки поставилися до мене без ніякої поваги.

Проте Щасливий Принц був такий засмучений, що Ластівці стало його жаль.

— Тут у вас дуже холодно,— сказала вона.— Але я залишуся з тобою на одну ніч і виконаю твоє доручення.

— Спасибі тобі, Ластівочко,— сказав Принц.

Отож Ластівка вийняла великий рубін із шпаги Принца і, гримаючи його в дзьобі, полетіла над містом.

Вона пролетіла повз палац, звідки линула весела музика. На балкон палацу вийшла дуже гарна дівчина і з нею її коханий.

— Яке диво — ці гарні зорі,— сказав він.— І яка дивовижна сила кохання!

— Сподіваюся, моя сукня буде готова до балу,— відповіла дівчина.— Я звеліла, щоб на ній вигаптували квіти, але швачки такі ліниві.

Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щоглах кораблів. Нарешті вона підлетіла до бідного будиночка і зазирнула у вікно. Змучений гарячкою хлопчик метався у ліжку, а мати так втомилася, що міцно заснула. Ластівка поклала великий рубін на стіл біля наперстка жінки. Потім вона тихенько закружляла навколо ліжка, обмахуючи своїми крилами чоло хлопчика.

— Як добре! Прохолодно! — мовив хлопчик.— Мабуть, я вже видужую.

І він поринув у приємний сон.

А Ластівка повернулася до Щасливого Принца і розповіла про все.

— Дивно,— сказала вона,— хоч надворі стоїть холоднеча, але я зовсім не змерзла.

— Це тому, що ти зробила добре діло,— сказав Принц.

І Ластівка задумалася, але швидко заснула. Від думок її завжди кидало в сон.

Вранці вона полетіла до річки купатися.

— Справжнє тобі диво,— сказав професор-орнітолог[2], проходячи мостом.— Ластівка взимку!

І він написав у міську газету довгого листа. Всі цитували його, в ньому було повно слів, яких ніхто не міг зрозуміти.

— Увечері я відлітаю в Єгипет,— сказала Ластівка. Настрій у неї був пречудовий. Вона оглянула всі пам’ятки міста, посиділа на шпилі церкви. Скрізь, де вона бувала, горобці цвірінькали: «Яка знатна гостя!» І Ластівка пишалася цим.

Коли зійшов місяць, вона повернулася до Щасливого Принца.

— Я вже лечу в Єгипет! — вигукнула вона.— Може, у тебе є якісь доручення.

— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Чи не залишишся ти зі мною ще на одну ніч?

— Мене чекають у Єгипті,— відмовила Ластівка.— Завтра мої подруги полетять до другого порога Нілу. В густих очеретах там причаївся бегемот, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Усю ніч він дивиться на зірки, а коли сходить ранкова зоря, він вітає її радісним вигуком І знову поринає в мовчання. Опівдні жовті леви ідуть до річки на водопій. Очі в них, як зелені смарагди, а їхній рик гучніший за ревіння річкового порога.

— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Он там далеко, на околиці міста, на горищі я бачу юнака. Він схилився над письмовим столом, де повно паперів, а біля нього у склянці зів’ялі фіалки. У нього каштанові кучері, вуста червоні, як гранат, а очі великі й мрійні. Йому треба закінчити п’єсу, але він так змерз, що не може писати. В холодному каміні немає вогню, і юнак, змучений голодом, от-от знепритомніє.

— Заради тебе я залишуся ще на одну ніч,— сказала Ластівка, бо в неї було добре серце.— Ти даси мені для нього ще один рубін?

— У мене вже немає рубінів,— сказав Принц.— Лишилися тільки очі. Вони зроблені з коштовних сапфірів, привезених з Індії тисячу років тому. Вийми один із них і віднеси юнакові. Він продасть його ювелірові, купить дров і допише п’єсу.

— Любий Принце,— сказала Ластівка,—я не можу цього зробити.

І вона заплакала.

— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Роби так, як я тобі велю.

І Ластівка вийняла в Принца око і полетіла до горища, де жив юнак. Залетіти всередину було дуже легко, бо в даху зяяла велика діра. Юнак сидів, затуливши обличчя долонями, і не чув, як повз нього пурхнули пташині крила, а подивившись, побачив на зів’ялих фіалках прегарний сапфір.

— Нарешті мене визнали! — вигукнув юнак.— Це дарунок якогось багатого шанувальника. Тепер я зможу дописати п’єсу.

І він засяяв від щастя.

Наступного дня Ластівка полетіла в гавань. Вона сіла на щоглі великого корабля і стежила, як матроси піднімали з трюму канатами великі скрині.

— Ну ж бо, разом! — гукали вони.

— Я лечу в Єгипет! — кричала Ластівка, але ніхто її не чув, і коли зійшов місяць, вона повернулася до Щасливого Принца.

— Я прилетіла попрощатися з тобою! — вигукнула вона.

— Ластівко, Ластівко, моя маленька Ластівко,— сказав Принц.— Чи не залишишся ти зі мною ще на одну ніч?

— Уже настала зима,— відмовила Ластівка,— і скоро замете холодна віхола. А в Єгипті гаряче сонце осяває зелене пальмове листя, і крокодили лежать у мулі, ліниво роздивляючися довкола. Мої товаришки будують гнізда по карнизах Баальбекського храму, а рожево-білі голуби стежать за ними, воркують одне до одного. Любий Принце, я мушу залишити тебе, але я ніколи тебе не забуду і навесні принесу тобі два найкращих самоцвіти замість тих, що ти віддав. Рубін буде червоніший за червону троянду, а сапфір блакитний, як неозоре море.

— На майдані, внизу,— сказав Щасливий Принц,— стоїть дівчинка, яка продає сірники. Вона впустила їх у риштак, і вони всі намокли й не годяться для продажу. Якщо вона не принесе додому грошей, батько її битиме. Бідолашна плаче. У неї нема ані черевиків, ані панчіх, і голівка нічим не покрита. Вийми моє друге око та віддай їй, і тоді батько не битиме її.

— Я залишуся з тобою ще на одну ніч,— сказала Ластівка,— але я не можу вийняти в тебе око. Тоді ти зовсім осліпнеш.

— Ластівко, Ластівко, маленька моя Ластівко, — сказав Принц.— Зроби так, як я велю тобі!

Отож Ластівка вийняла в Принца друге око й полетіла на майдан. Вона шугнула повз дівчинку і впустила самоцвіт їй у долоньку.

— Яка гарненька скляна скалочка! — вигукнула дівчинка й побігла, сміючись, додому.

А Ластівка повернулася до Принца.

— Тепер ти сліпий,— сказала вона,— і я залишуся з тобою назавжди.

— Ні, Ластівонько,— сказав бідолашний Принц.— Тобі треба летіти в Єгипет.

— Я залишуся з тобою назавжди,— повторила Ластівка і заснула біля ніг Принца.

Назавтра вона цілий день просиділа у нього на плечі, розповідаючи йому про те, що бачила в чужих землях. Вона розповіла про червоних птахів ібісів, які стоять довгими рядами на березі Нілу й ловлять своїм довгим дзьобом золотих рибок; розповіла про сфінкса[3], старого, як світ, що живе в пустелі й знає геть усе; про купців, що неквапно простують поряд із своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про царя Місячних Гір, чорного як ебенове дерево; про велику зелену змію, яка спить на пальмі і якій прислуговують двадцятеро жерців, годуючи її медяниками; про пігмеїв[4], які плавають по озеру на великому пласкому листі й постійно воюють із метеликами.

— Люба Ластівко,— сказав Принц,— ти розповідаєш мені дивовижні речі, але страждання людей — найдивовижніше з усього на світі. Політай над моїм містом, Ластівонько, і розкажи мені про все, що побачиш.

Ластівка полетіла над великим містом і побачила, що багаті веселяться в своїх розкішних будинках, а вбогі просять милостині біля міських воріт. Вона політала по темних задвірках і побачила бліді личка голодних дітей, що сумно дивилися на чорні вулиці. Під мостом два маленькі хлопчаки лежали обнявшися, щоб зігрітись.

— Ой, як хочеться їсти! — шепотіли вони.

— Лежати тут заборонено! — крикнув їм сторож.

І вони пішли під дощ.

Ластівка вернулася до Принца і розповіла все, що бачила.

— Я вкритий листками щирого золота,— сказав Принц.— Зніми ці листки і віддай біднякам. Люди вважають, що золото дає щастя.

Листок за листком щирого золота знімала Ластівка, аж доки Щасливий Принц став зовсім сірий і негарний. Листок за листком щирого золота відносила вона біднякам, і личка їхніх дітей рожевіли, вони сміялися й гралися на вулицях.

— Тепер у нас є хліб! — вигукували вони.

Пішов сніг, а потім ударив мороз. Вулиці заіскрилися, заблищали сріблом: з дахів звисали довгі льодяні бурульки, схожі на кришталеві кинджали; люди повдягали шуби, а хлопчаки в червоних шапочках ковзалися на ковзанах.

Холод дедалі дужче проймав бідолашну Ластівку, але вона не хотіла кидати Принца, бо щиро його полюбила. Вона підбирала крихти біля дверей булочної, ховаючись од хазяїна, махала крильцями, щоб зігрітися.

Та ось вона відчула, що вмирає. У неї стало сили злетіти на плече Принца.

— Прощавай, любий Принце! — шепотіла вона.

— Я радий, що нарешті ти полетиш у Єгипет, маленька Ластівко,— сказав Принц.— Занадто довго ти лишалася в наших краях. Поцілуй мене в уста, бо я люблю тебе.

— Ні, я лечу не в Єгипет,— відмовила Ластівка.— Я лечу в дім Смерті.

І вона поцілувала Щасливого Принца в уста і впала мертва до його ніг.

Цієї ж миті всередині статуї пролунав дивний звук,— наче щось луснуло. А сталося ось що: її свинцеве серце тріснуло і розкололося надвоє. Адже мороз був страх який лютий.

Другого дня зранку майданом ішов мер міста, а з ним міські радники. Проминаючи колону, мер подивився на статую і вигукнув:

— О боже! Ви бачите, як убого виглядає Щасливий Принц!

— Ай справді вбого! — скрикнули радники, які завжди погоджувалися з мером. Вони підійшли ближче, щоб оглянути статую.

— Рубін випав з його шпаги, очі десь поділися, і він уже не золотий,— зауважив мер.— Сказати правду — він мало чим відрізняється від голодранця.

— Еге ж — гірше голодранця,— підтвердили міські радники.

— А біля його ніг лежить мертва пташка! — провадив далі мер.— Треба буде негайно прийняти постанову, що пташкам умирати тут забороняється.

Один з радників тут же занотував цю пропозицію.

І статую Щасливого Принца скинули з колони.

— Раз він позбувся своєї краси, то, значить, із нього немає ніякої користі,— сказав, промовляючи в університеті, професор мистецтвознавства.

Статую розплавили, і мер скликав засідання, аби вирішити, що зробити з металу.

— Звичайно, треба відлити іншу статую,— сказав він.— І ця статуя нехай зображає мене.

— Ні, мене,— сказав кожен із радників.

І всі вони пересварилися. Наскільки мені відомо, вони сваряться й досі.

— Дивовижний випадок! — сказав майстер своїм горновим.— Це розколоте свинцеве серце не плавиться у горні. Треба його викинути.

І вони викинули серце Принца на смітник, де лежала мертва Ластівка.

 


[1] Сан-Сусі — без турбот (франц.).

[2] Орнітолог — учений, який вивчає птахів.

[3] Сфінкс — У Стародавньому Єгипті — кам’яна фігура лежачого лева з головою людини.

[4] Пігмеї — за уявленням давніх греків, це карлики, що жили в якійсь далекій південній країні.

Джерело: Казки.— К., «Веселка», 1978

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up