Давно колись був собі добрий чоловік, якого звали Чахух. Мав він єдиного сина, на ім’я Хвартиж. Але не тішився батько своїм сином: цілими днями Хвартиж сидів і нічого не робив.
Довго страждав Чахух, дивлячись на ледаря-сина, і поклав собі нарешті провчити його.
В ті часи на їхній край раз у раз нападали вороги, і Чахух пустив чутку про те, що його син надзвичайно відважний парубок.
Дізналися про це й мешканці сусіднього села та їхній князь. Прийшли вони до Чахуха й просять його відпустити свого сина, щоб він допоміг їм подолати ворогів.
Чахух спочатку вдав, ніби йому дуже тяжко розлучатися зі своїм єдиним сином, та після наполегливих умовлянь погодився відпустити з ними сина. Покликав Чахух Хвартижа, і той мовчки став перед батьком. Подивилися-подивилися селяни на Хвартижа, і закрався їм сумнів, бо несхожий був Хвартиж на сміливця. Та що вдієш? Узяли Хвартижа з собою.
Наступного дня мешканці села із Хвартижем на чолі вирушили у похід. Підійшли близенько до ворожого села й стали чекати там ранку. Вночі Хвартиж дуже змерз, бо лисиця вкрала в нього один кожанець. Хвартиж прокинувся перший і заходився шукати свого кожанця.
— Хто бачив мого кожанця? — питав усіх.
Воїни подумали, що Хвартиж сам збирається виступати проти ворогів, і вирішили, що він справді хоробрий воїн. З тією думкою всі дружно напали на ворогів й оволоділи їхнім селом. Радісні й веселі, повернулися селяни разом з Хвартижем додому, наділили його великою кількістю худоби і відіслали до батька.
Чахух страх здивувався, що його ледачий син повернувся додому цілий і неушкоджений та ще з великим багатством. «Мабуть, він усе-таки до чогось здатний»,— подумав батько.
Та коли Чахух довідався, за що хвалять його сина, він не прийняв дарунків: хіба можна їх прийняти, коли слава дісталася синові даремно? Хіба такий має бути справжній герой?!
І надумав батько ще раз випробувати свого сина. Невдовзі прийшли до Чахуха селяни з іншого села та й кажуть:
— Якщо ти не пустиш до нас свого хороброго Хвартижа, ми загинемо! Щоденно до нашої отари прибігає вовк і ріже то овечку, то барана. А наші пастухи ніяк не можуть порішити його. Розбишака вельми зухвалий.
Чахух спочатку відмовлявся, а тоді звелів синові йти допомогти селянам. Привели селяни Хвартижа на галявину, де ховався вовк-розбійник.
— Оце звідси приходить вовк. Сідай і чатуй на нього,— сказали селяни та й пішли геть.
Залишився Хвартиж сам і не знає, що чинити. З переляку він виліз на високе дерево й сховався там між гіллям. Опівдні під це дерево збилась і вся отара овець.
Тільки-но отара вляглася на спочинок, як прибіг вовк і накинувся на овець. Хвартиж, побачивши вовка, так злякався, що не втримався на гілці й полетів сторчака вниз. Упав просто на спину величезного вовка й, не тямлячи себе від ляку, щосили вчепився за вуха й несамовито заволав. На той крик прибігли пастухи і вбили переляканого звіра.
Хвартиж розгнівався:
— Що це ви накоїли? Я упіймав вовка, бо хотів живим відвести його князеві. А тепер що я йому покажу?
Князь, коли про це розповіли йому, похвалив Хвартижа. Та батько, як і колись, був невдоволений сином — адже й на цей раз його хоробрість була несправжня.
Одного разу цей самий князь посварився з сусідою за межі й оголосив йому війну. Скликав князь своїх радників,— хай обдумають, як краще перемогти ворога. Хвартижа він також запросив. Поки радники обговорювали все, що стосувалося майбутньої війни, Хвартиж зі страхом подумав: «Тільки-но почнеться війна, князь призначить мене ватажком, і мене першим можуть убити…»
Коли всі радники поговорили, Хвартиж сказав:
— Якщо з обох боків виступить велике військо й почнеться бій, то загине багато людей. Чи не краще буде, якщо кожен князь вибере із своїх воїнів найхоробрішого й найвідважнішого, і нехай вони поб’ються між собою. Той князь, чий воїн подолає супротивника, вважатиметься переможцем.
Усі визнали слова Хвартижа мудрими, погодилися з ним і почали вибирати гідного для двобою воїна. Та князь ось що сказав:
— Навіщо нам шукати хороброго воїна, коли від нас може виступити такий славний герой, як Хвартиж? Виберімо його!
Боягуз Хвартиж хотів відмовитись од такої честі, та що він міг удіяти, коли всі назвали тільки його ім’я…
І ворожий князь вислав до бою хороброго воїна. Війська стояли одне проти одного, щоб бачити той двобій.
Хвартиж вирішив, що настав йому кінець, і заплющив очі, щоб не бачити свого ворога. Супротивник його помітив, що Хвартиж наступає на нього із заплющеними очима, й запідозрив у цьому якісь хитрощі. Отож він і собі заплющив очі й посунув на Хвартижа. Так воїни й підходили один до одного.
«Ще мить — і він зітне мені голову»,— подумав Хвартиж, умліваючи од жаху. Він мимоволі розплющив очі й побачив, що ворог іде на нього з заплющеними очима. Хвартиж одразу підбадьорився і зрозумів, що йому слід робити: замахнувся щосили й зітнув супротивникові шаблею голову.
Все військо привітало Хвартижа радісними вигуками. Його підняли на руки й понесли до князя, який на честь перемоги влаштував велике частування й щедро нагородив звитяжця.
Та старий Чахух знову не прийняв подарунків, які приніс йому син:
— Той, кого нерозумні й довірливі люди мають за героя й сміливця, насправді не герой і не сміливець,— сказав він,— а, як і колись, такий же ледар і боягуз!
