Жив колись один імператор, і любив він понад усе на світі слухати казки. Він змушував усіх своїх наближених розповідати їх. Але завжди, тільки-но розповідь доходила до найцікавішого місця, — казка закінчувалася. Це сердило імператора, і він наказував стратити оповідача. Імператор уже не хотів слухати такі казки, він вимагав казку, яка ніколи б не скінчилася.
Щодня посилав він ловити людей, які мали розповідати йому казки. Люди, розповідаючи, вибирали найдовші казки, але ж і у довгих казок завжди буває кінець. Імператор страчував усіх оповідачів: жоден з них не повернувся додому.
Привели якось до імператора юнака, а той анітрошки не злякався і дійсно розповів казку без кінця:
— Дуже давно жив один імператор, та такий багатий, що не було ніякої можливості порахувати всього його багатства. А зерна у нього було так багато, що не знали, куди його подіти. Покликав він теслярів і звелів побудувати комору, таку велику, щоб кінця їй не було видно. Доверху засипали її зерном. Тільки коли будували, недогледіли: залишився один отвір, ані малий, ані великий, саме для одного горобця.
Тільки-но горобці побачили це, вони хмарою прилетіли до комори поласувати царським зерном. Але щілинка була така мала, що тільки один горобець міг крізь неї пролізти: залетить один горобець, схопить зернятко — вилетить, залетить інший, схопить зернятко — вилетить, залетить третій, схопить зернятко — вилетить, потім четвертий залетить, схопить зернятко — вилетить, потім ще один залетить, схопить зернятко — вилетить, потім ще один…
Імператор спочатку слухав дуже уважно, а тут чує одне й те саме: «Залетить горобець, схопить зернятко…»
Не витримав він, перервав юнака і запитав:
— Ну, склювали горобці все зерно, а потім що було?
— Вони ще не склювали все, не кваптеся! — відповів той.
Дуже кортіло імператору довідатися, що було далі, і він знову запитав:
— Ну, припустимо, що вони усе склювали, що ж далі?
— Щоб довідатися, що сталося потім, потрібно дочекатися, поки вони усе склюють, — відказав юнак.
Дуже вже кортіло імператору довідатися, що було потім, і він дозволив юнаку продовжувати.
З ранку до самого вечора юнак тільки і повторював : «Залетить горобець, схопить зернятко — вилетить…» І так багато днів поспіль він розповідав, не зупиняючись, то про одного горобця, то про іншого. Нарешті, імператор не витримав і знову запитав:
— Чи довго ще вони клюватимуть зерно?
— Так, довго, — відповів юнак.
Минув день, минула ніч, проминуло багато днів і ночей. А горобці все ніяк не склюють зерно в коморі.
Імператор розсердився:
— Чому дотепер вони не з’їли все зерно?
— Комора була такою великою, зерна так багато, що швидко його не з’їсти, — відповів юнак.
І знову вдень і вночі в кімнаті імператора чувся голос юнака: «Залетить горобець, схопить зернятко — вилетить, залетить інший…» — і так без кінця.
Не витримав імператор. Не захотів більше слухати казку і, розлютившись, вирішив стратити юнака.
Але юнак сказав йому:
— Я дійсно розповідаю казку без кінця, а ти не хочеш мене слухати. За що ж мене страчувати?
Що міг відповісти йому імператор? Він уже зрозумів, що казка з кінцем краща, ніж казка без кінця. Довелося імператору відпустити юнака додому.
