Одного разу, коли королівська чапля завела свої голосні співи, раптом загуркотів грім, ніби кепкуючи з птаха-сурмача.
— Слухай, громе,— звернувся той до неба.— Всі тремтять від твого могутнього голосу. Але й мене можуть почути дуже далеко.
У відповідь Бог джунглів ще більше розгуркотівся, перекочуючи по небу дзвінкі переливи свого голосу і кепкуючи:
— Ти смієш рівнятися до мене?
— Аякже, я маю на це повне право!
— Добре, ось що ми зробимо: хай кожен з нас крикне своїй дружині, щоб приготувала просяного пива, а завтра підемо й перевіримо, чи вони почули.
— Хай буде по-твоєму,— погодився птах-сурмач.
Бог джунглів тоді загуркотів, загримів так, що здригнулася небесна широчінь, а тварини й люди аж поніміли від жаху.
— Чи чуєш, дружино? Я хочу, щоб назавтра ти приготувала калебас доброго пива! Я хочу пригостити ним свого зухвалого суперника.
Птах-сурмач і собі крикнув якнайголосніше, а тоді, очевидно задоволений, розправив крила і пішов у танок.
Наступного дня подалися вони вдвох до села, де на них чекали їхні дружини.
Тим часом, якщо дружина Бога джунглів наготувала пива, дружина зухвалого птаха тільки й змогла, що принести порожній калебас.
— Ти не загадував мені приготувати пива,— пояснила вона здивованому і обуреному птахові-сурмачу.
Присоромлений сурмач більше не наполягав на тому, що має дужий голос. Він зрозумів, правда, трохи запізно, що ніхто не годен змагатися з могутнім Богом джунглів.
А щедрий Бог джунглів пригостив пивом свого жалюгідного суперника.
Через пиху іноді забувають про повагу, але пам’ятай, що для змагання з іншими самої зухвалості мало.
