Малий Ристу

Алтайська казка

Далеко-далеко, там, де небо з землею сходиться, біля підніжжя синьої гори, на березі молочного озера жив хлопчик. Завбільшки він був, як козенятко. З двох білячих шкурок хлопчик пошив собі шапку, з козиного хутра — м’якенькі чобітки. Обличчя в нього було кругле, мов місяць, і ніколи він не плакав.

Мову птахів і звірів хлопчик добре розумів, бджіл і коників уважно слухав. Він і сам то задзижчить, то застрекоче, то, ніби пташка, защебече, то засміється, мов джерельце. Дмухне хлопчик у суху стеблинку — стеблинка співає, доторкнеться до павутинки — вона дзвенить.

Одного разу їхав повз молочне озеро хан Ак-каан верхи на рудому коні. Почув Ак-каан ніжний дзвін. «Це не пташка співає, не струмок біжить», — подумав хан.

Нахилився через сідло, розсунув кущі й побачив кругловидого хлопчика. Малюк сидів навпочіпки, дув у суху стеблину, й стеблина співала, як золота сопілка.

— Як тебе звати, дитино?

— Моє ім’я Ристу — щасливий.

— Хто твій батько? Де мати? Хто тебе годує?

— Батько мій — синя гора, мати моя — молочне озеро.

— Хочеш бути моєю улюбленою дитиною, Ристу? Я пошию тобі соболину шубу, вкрию її чистим шовком, дам тобі прудкого інохідця, подарую срібну сопілку. Сідай, малюче, на круп мого коня, обійми мене міцніше, й ми полетимо швидше, ніж вітер, до мого білого шатра.

Ристу виплигнув на коня, обійняв хана Ак-каана, і кінь помчав швидше, ніж вітер.

Було в хана двоє дітей: син Кез-кичинек і донька Кара-чач.

Почули вони, що кінь ірже, вибігли назустріч батькові, стремено підтримали, коня розсідлати помогли.

— Що ти нам привіз, батьку?

Хан Ак-каан схопив Ристу за коміра, поставив його перед своїми дітьми:

— Ось який подарунок привіз вам! Дайте йому срібну сопілку, й він гратиме вам пісеньки вдень і вночі.

Але Ристу грати на срібній сопілці не схотів. Від образи він слова не міг вимовити.

— Не хочеш моїх діток потішити, — розгнівався хан, — будеш, непокірний хлопчисько, мою білу худобу пасти!

І ось удень без відпочинку, вночі без сну переганяв Ристу ханські отари з пасовиська на пасовисько, туди, де трава солодша, де вода чистіша. Влітку сонце нещадно пекло малюка, взимку мороз проймав до кісток. М’які його чобітки покоробились, легенький кожушок присохнув до плечей. Очі навчилися сльози лити. Та ніхто йому сліз не витер, ніхто разом з ним не заплакав.

Одного разу влітку зачепився малюк чобітком за сухий корінь, спіткнувся, упав обличчям у траву, а підвестися не може, знесилів… Так лежав він у траві й раптом чує — мурашки размовляють між собою:

— Коли цей Ристу на синій горі біля молочного озера жив, то не вмів плакати.

— Чого ж він так гірко зараз плаче?

— Ноги в нього стерті болять, руки його натруджені стомилися.

— Так, важко йому вдень і вночі за отарою ходити.

— Та нехай би він сказав так, як перепел своїм дітям каже: «Пип!» — і корови, наче перепелята, не зрушили б з місця.

— Нехай би він крикнув, як деркач кричить: «Тап-тажлан!» — і корови побавилися б з ним на луці.

— Пип! — промовив Ристу по-перепелиному.

Корови відразу полягали.

— Тап-тажлан!

Корови попідводилися з трави й стали танцювати.

Тепер малюк повеселішав. Він сидів на березі річки й щебетав, бавлячись з береговими ластівками. А корови співали пісень і танцювали на луці.

Дізнався про ці розваги хан Ак-каан, посинів, наче хмара, й загримів, як грім.

— Корів пасти не хочеш? Будеш масло збивати.

Приставили малюка до великого чана з молоком, дали в руку довгу палицю-збивачку й примусили крутити нею день і ніч. Хлопчикові руки не знали відпочинку, очі — сну.

Ханська родина, гості, навіть слуги їли коржі з маслом, а малому Ристу й сухого коржа не перепало.

— Хочеш, почастую? — сміялась Кара-чач.— Заграй на срібній сопілці! Ось корж, ось сопілка.

— Це я приніс сопілку! — закричав Кез-кичинек.

— Ні, я! — крикнула дівчинка і вчепилася братові ь чуба.

Той розмахнувся, хотів ударити її, але Ристу сказав:

— Пип!

І рука дівчинки прилипла до братового волосся, рука хлопчика — до сестриного плеча.

— Що з вами, діти мої? — заплакала ханша, обнімаючи сина й дочку.— Чого це з вами така біда скоїлася? Краще б цей хлопчисько прилип до своєї палиці-збивачки.

— Пип! — тихенько прошепотів Ристу, й ханша прилипла до своїх дітей.

— Що сталося? Чого всі плачуть, а тільки ти смієшся, непокірний Ристу? — розгнівався хан.— Відповідай, що з моєю ханшею? Що з моїми дітьми? Не відповіси — голову твою зрубаю, серце твоє проколю.

— Пип!

І хан лишився стояти поруч зі своєю ханшею: в одній руці спис, у другій ніж.

А малий Ристу кинув палицю-збивачку, штовхнув ногою великий чан, зрізав суху стеблинку, дмухнув у неї і заспівав.

Слухаючи цю пісеньку, хан тремтів, мов миша, ханша стогнала, наче велика жаба, діти тихо плакали.

Пожалів їх малюк, праву руку вгору підняв, кругле обличчя його зачервонілося.

— Тап-тажлан! — вигукнув він.

Хан, ханша, Кез-кичинек, Кара-чач — усі четверо в долоні заплескали, ногами затупотіли, пританцьовуючи, з аїлу[1] вискочили.

А щасливий Ристу вискочив через золотий поріг, на золотий ханський поміст зійшов. Один раз посковзнувсь, другий перевернувся, розсердився на себе, самому собі «Пип!» вказав і відразу ж до помосту прилип.

Посидів, посидів, подивився довкола — біла чиста повсть ханського шатра туго напнута на міцні жердині:.

Небо тільки через димохідний отвір можна побачити — маленький синій шматочок завбільшки з долоню.

Душно зробилося малюкові в ханському шатрі на золотому помості.

— Тап-тажлан!

Поміст підплигнув, малюк вгору до отвору підскочив, надвір вискочив, на землю впав, підвівся й побіг до молочного озера, до синьої гори. З озера молока пригоршнею зачерпнув, напився. На синій горі шатро собі поставив. Там він і досі живе. Співає щасливі пісні, грає на стеблинках квітів, наче на сопілці, павутинки пальцями перебирає, і вони у відповідь тихим дзвоном дзвенять.

Ці пісні, посвист, дзвін кожний може почути, хто до того місця, до тієї риски, де небо з землею сходиться, підійде.

[1] Аїл — шатро, зроблене з кори модрини чи берези. Долівка в аїлі земляна, посередині над багаттям отвір для диму.

Переклад: Ольга Лєнік

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up