Син Алтин-Кана

Алтайська казка

Було це багато-багато років тому, — коли крізь хмари золота гора виростала, коли молочне море до золотих берегів розливалося, коли на старій модрині золота зозуля кувала.

Посеред широкого степу золотий палац стояв. Крізь три неба вгору він здіймався, крізь три шари землі вниз опускався.

В золотому палаці жив Алтин-Кан, онук богатиря, сам могутній, як алтайська тайга.

Одружився Алтин-Кан з красунею Алтин-Кок. Пожив деякий час з нею в палаці, а потім і говорить:

— Поїду-но я, жінко, на полювання. Хочу соболів постріляти, за водяними птахами поганятися.

Сів Алтин-Кан на білорудого коня і вирушив у золоту тайгу.

Їхав підніжжями білих гір, їхав берегом синього моря. Звіра на бігу, птицю на льоту стріляв могутній Алтин-Кан.

Тимчасом у красуні Алтин-Кок у золотому палаці маленький син народився. Такий він з самого народження міцний був, що назвали його Берген, а означало це: богатир.

Повертається Алтин-Кан додому, бачить гуляє по палацу хлопчик, за три місяці як трилітній виріс. Зрадів батько синові, подарував йому шапку з чорної лисиці і золотий лук.

Жив недалечко від них другий богатир, Кара-Мок. Здавна вони ворогували.

От одного разу проїжджає Кара-Мок мимо золотого палацу і сміється.

— Живе тут Алтин-Кан. Думає, що він від усіх богатирів на світі сильніший. А я його однією рукою перемогти можу. Та й у всьому його краю таких богатирів, як я, немає, не було і бути не може.

Почув ці слова Алтин-Кан, вийшов з палацу і кричить:

— Гей ти, чого своєю силою вихваляєшся, чого наших богатирів ображаєш? Давай-но краще поборемося. Тоді побачимо, хто за кого сильніший.

— Давай, — відповідає Кара-Мок.

Сидів Кара-Мок на темносірому коні, а був цей кінь на зріст в дев’ять сажнів. Сів і Алтин-Кан на свого білорудого коня. І кинулись богатирі один на одного.

Затремтіла земля, синє море схвилювалось, білі гори з місць зрушили. Дев’ять років богатирі боролися — один одного подолати не могли.

А Берген за цей час зовсім дорослим силачем став. Подивився він на дев’ятий рік з вікна і каже матері:

— Мабуть, батько мій втомлюється від боротьби з Кара-Моком. Піду лишень я йому на допомогу.

Вийшов він на галявину, підійшов до Кара-Мока і схопив його за комір.

— Ти чого мого батька ображаєш? — питає він. Та й відшпурнув його разом з конем убік. — Упав Кара-Мок на землю, себе не тямить він люті.

Ти ще пригадаєш мене, молодче! — кричить. Сів на свого темносірого коня і помчав.

А Берген у золотий покій повернувся, плечі розправив, потягнувся і думає:

«Чимало сили у мені назбиралося. Куди її дівати?»

І не встиг він цих слів вголос сказати, як наплив на золотий палац білий туман з степу, а як розсіявся він, бачить богатир — стоїть перед ним незнайомий юнак і говорить:

— Бережи, Берген, свою силу богатирську, на забавки її не витрачай. В трьох великих битвах тобі битися судилося. Тут тобі твоя сила і знадобиться.

Наплив знову білий туман, а як розсіявся він— зник юнак, немає перед Бергеном нікого.

Здивувався богатир. Пішов він до батьків і просить:

— Батеньку, матінко, хочеться мені по білому світу поблукати, силу свою спробувати. Відпустіть мене. Мине час — я до вас знову повернуся.

Жаль було батькам з сином розлучатися, та не могли вони держати молодого богатиря вдома. Розпрощалися з ним, і вирушив Берген у невідому путь.

Їде Берген степом. Кінь під ним дванадцятисажневий, шапка на ньому з чорної лисиці, за спиною лук золотий, чоботи бісером і золотом гаптовані.

Довго їхав молодий богатир. Проїхав землі сімдесяти ханів, проїхав границі вісімдесяти земель.

Піднімався на гірські хребти, тайгою порослі, спускався в лісові долини. І приїхав, нарешті, в золотий степ.

В степу тому ніколи трава не в’янула, ніколи на деревах листя не блякло, по краях степу море білим молоком розливалось, а посеред степу стояла золота гора.

— Ось тут добре б пожити, — каже Берген.

І тільки він ці слова вимовив, як дивиться — спускається з хмар на трьох ланцюгах золотий палац. Плавно опустився він до підніжжя гори і відчинив бірюзові двері.

Прив’язав богатир коня біля воріт і ввійшов у кімнату.

У кутку на вішалці свою шапку і лук золотий повісив, сів за стіл, поїв, а потім на золоте ліжко відпочивати ліг.

Сім днів спав богатир.

А до золотого степу тимчасом погоня за ним наближалась. Сімдесяти семи ханів військо богатир Кара-Мок зібрав і прискакав з Бергеном битись.

Прокидається Берген, чує — ніби вулик дзижчить за порогом його палацу.

Подивився він з вікна, — а навкруги весь степ ворожого війська повний. А попереду воїнів сам Кара-Мок на темносірому коні наступає.

Взяв богатир Берген свій лук золотий, одягнув шапку з чорної лисиці і вийшов на бірюзовий ганок.

Закричали вороги, загомоніли. Полетіли в Бергена гострі стріли.

«Ось вона, моя перша битва», думає богатир. Крикнув він Кара-Моку:

— Не я хотів війни, — це ти, Кара-Мок, всіх оцих воїнів сюди на загибель привів. Ти за їхню кров і’ відповідатимеш! А оборонятися від вас — моє право.

Підняв він свій лук золотий. Задзвеніла туга тятива, заспівала перша стріла — і стали вороги один за одним на землю падати, мов підкошені. Перебив славний богатир усе військо вороже.

— Якщо ти сам, кривднику, зі мною боротися хочеш, — виходь! — гукнув Берген Кара-Моку.

І зітнулися вони з Кара-Моком у жорстокій битві.

Захиталася тайга, старі модрини надвоє розколюватися стали, земля в степу на куски розпалась, чорний туман над травою поплив, білі гори верхів’ями в море перекинулись…

Дванадцять літ богатирі билися.

Нарешті звалив Берген свого ворога на землю. Перекотився Кара-Мок через шість гір, через дев’ять рік, через одинадцять ям, — в дванадцятій ямі смерть свою знайшов і чорний дух спустив.

Помстився син Алтин-Кана кривдникові свого батька, кривдникові свого народу. Виїхав він за ворота свого палацу і далі золотим степом поїхав.

Іде богатир степом, їде горами, широкими долинами, дрімучою тайгою. По берегах синіх озер скаче.

І раптом бачить він — назустріч йому цілий натовп людей іде. Руки людям зв’язані, одяг подертий. А за ними велику отару худоби женуть. А позаду всіх їде богатир на чорному коні.

Очі у нього злі, в руці канчук, а до стремен двоє дітей прив’язано: до правого — хлопчик, до лівого — дівчинка. Іде богатир, а діти поряд біжать, плачуть.

Спинився Берген.

— Хто ти, богатирю, і чому ти цих дітей мучиш? — питає.

Відповідає йому незнайомий богатир:

— Хто я, тобі до того діла нема. А дітей цих, і рабів, і худобу, забрав я у мого ворога, якого переміг. Худобу і рабів я у себе залишу, а з дітей його прислужників собі зроблю.

Піднявся на стременах Берген:

— Хто ж тобі дозволить беззахисних людей мучити?

І кинувся він на злого богатиря. Закипів між ними кривавий бій.

Трави у степу засохли, пташенята з гнізд повипадали, риби в озерах як мертві нагору спливли, — так страшно бились богатирі. Важко було Бергену боротися.

Приловчився він нарешті і подолав богатиря, відв’язав дітей від стремен, розв’язав руки рабам і каже:

— Ідіть собі назад у рідну землю. Коли хто вас дорогою зупинить, скажіть, що вас богатир Берген визврлив. Ніхто вас більше зачепити не посміє.

Радісно побігли додому брат з сестрою, за ними худобу погнали, а богатир, син Алтин-Кана, далі поїхав.

«От і друга битва скінчилась, — думає, — з ким же мені втретє битися доведеться?»

Їхав він, їхав — йому їхати швидко, розповідати про це довго. В’їхав він у землю, залізним парканом обгороджену.

За залізним парканом залізний ліс почався.

Іде богатир лісом і бачить — стоїть на перехресті лісових доріг Залізний богатир. З голови до ніг він у залізо закутий, сам на вогненно-червоному коні, важкий меч у руках тримає.

І кричить Залізний богатир Бергену:

— Спинись, повз мене ніхто даром не проїде. Плати мені данину!

— За що? — говорить Берген. — Земля не твоя, шлях через ліс для всіх прокладений.

— А я від усіх сильніший, — відповідає Залізний богатир, — тому я з усіх прохожих і проїжджих данину й збираю, А хто не платить, ті свої голови у мене на залізному паркані залишають. Здається мені, що і твоя тут скоро висітиме.

Подивився Берген — дійсно: весь залізний паркан людськими головами увішаний.

— Нічого тобі тут стояти, бідних людей грабувати, — говорить Берген, — а коли хочеш, будемо битись.

І налетів він, як буря, на Залізного богатиря.

Дванадцять літ вони бились. Земля під ними вгинатися почала, хмари в страху по небу вправо і вліво розсіялись, — так страшно було на цю битву дивитись.

Через дванадцять літ упав на землю знесилений Залізний богатир, упав і не підвівся більше.

Очистив Берген дорогу через ліс для всіх прохожих і проїжджих. Сів на коня.

«От і третя битва кінчилась, — думає, — чи не час уже й додому повернутися, як батькам обіцяв?»

І поїхав богатир рідними степами, по волохатій тайзі.

Приїжджає додому, а там його ждуть не діждуться. Батьки йому вже й наречену приготували, красуню-дівчину Суу-Чу.

Влаштував Алтин-Кан весільний бенкет для сина. На трьох золотих ланцюгах із хмар угощення спустилося, на шести золотих ланцюгах із хмар бочки з вином позвішувались. Дванадцять років гості за столом сиділи — і то всього з’їсти і випити не змогли.

На цьому бенкеті і казку склали про славного богатиря Бергена, сина Алтин-Кана.

Джерело: Казки народів СРСР. Радянська школа, 1954.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up