Жив у роду Самарів один нанаєць Ла. Була в нього дочка, на ім’я Айога. Красива була дівчинка Айога. Всі її дуже любили. І сказав хтось, що такої красивої, як дочка Ла, більше нема — ні в цьому і ні в якому іншому стійбищі. Запишалася Айога, стала роздивлятися на своє обличчя. Сподобалася сама собі, дивиться — і не може відірватись, дивиться — не надивиться. То в мідний таз начищений втупиться, то на своє віддзеркалення у воді.
Нічого не стала Айога робити. Все милується собою. Ледача стала Айога.
Якось каже їй мати:
— Піди води принеси, Айого! Відказує Айога:
— Я у воду впаду.
— А ти за кущ тримайся.
— Кущ обламається,— каже Айога.
— А ти за міцний кущ держись.
— Руки подряпаю.
Каже Айозі мати:
— Рукавиці надінь.
— Порвуться,— відказує Айога. А сама все в мідний таз дивиться: ой, яка вона красива!
— То заший рукавиці голкою.
— Голка зламається.
— Товсту голку візьми,— каже батько.
— Палець уколю,— відповідає дочка.
— Наперсток з товстої шкури — родуги — надінь.
— Наперсток порветься,— відповідає Айога, а сама — ні з місця.
Тут дівчинка сусідова каже:
— Я піду по воду, мамо.
Пішла дівчинка до річки і принесла води скільки треба. Замісила мати тісто. Зробила коржа з черемхою. На жару спекла.
Побачила Айога коржа, кричить:
— Дай мені коржа, мамо!
— Гарячий він, руки обпечеш,— відповідає мати.
— А я рукавиці надіну,— каже Айога.
— Рукавиці мокрі.
— Я їх на сонці висушу.
— Зашкарубнуть вони.
— Я їх розімну.
— Руки заболять,— каже мати.— Навіщо тобі трудитись, красу свою нівечити? Краще я коржа тій дівчинці віддам, яка своїх рук не шкодує.
І віддала мати коржа сусідській дівчинці.
Розсердилась Айога. Пішла до річки. Дивиться на своє відображення у воді. А сусідська дівчинка сидить на березі, коржа жує. Почала Айога на ту дівчинку оглядатись, і витяглась у неї шия: довга-довга стала.
Каже дівчинка Айозі:
— Візьми коржа, Айого. Мені не жаль.
Зовсім розсердилась Айога. Замахала на дівчинку руками, пальці розчепірила, побіліла вся від злості — як це вона, красуня, надкушеного коржа з’їсть! Так замахала руками, що руки в неї крилами стали.
— Не треба мені нічого-го-го! — кричить Айога.
Не втрималась на березі, шубовснула у воду Айога і перекинулася в гуску. Плаває і кричить:
— Ой, яка я гарна! Го-го-го! Ох, яка я гарна! Га-га-га!..
Плавала, плавала, доки по-нанайському й говорити розучилась. Усі слова забула.
Тільки імені свого не забула, щоб з ким-небудь її, красуню, не сплутали, і кричить, як тільки людей побачить:
— Ай-ога-га-га! Ай-ога-га-га!
