Жив собі в тайзі заєць. На око він був собі як і всі зайці: довгі вуха, дві ноги короткі, щоб ними їжу тримати, дві ноги довгі, щоб від ворогів утікати. Тільки був той заєць хвалько. Таких хвальків заячий народ ще ніколи не бачив.
Ось одного разу той заєць маленький корінець лілії з’їв, а своїм родичам розповідає:
— Біг я по лісу, харчів шукав. Раптом як ударюсь об щось! Мало голови не розбив. Ось, дивіться — губу собі роздер!
Сміються зайці:
— Так, це правда, губа в тебе роздвоєна. У всіх зайців такі губи.
А зайченя не вгаває:
— Це у всіх зайців така губа, а в мене особлива… Хочете слухати — не перебивайте… Вдарився я, бачу — лілія стоїть, таких ще ніхто не бачив. Стебло у лілії заввишки як модрина! Квітка у лілії велика-превелика! Корінець у тієї лілії з ведмедя завтовшки! Почав я землю копати. Зуби у мене гострі. Лапи у мене сильні. Дві сопки землі я нагріб, доки корінь відкопав. Такий корінь відкопав, що десять днів підряд їв, а й половини не з’їв.
Ось дивіться, який я жирний став!
Подивились зайці.
— Та ти такий, як усі,— кажуть,— не товщий від інших зайців.
— Охляв я,— веде своєї хвалько,— дуже швидко біг, хотів вам той корінь показати. Щедрий я! Сам наївся на все життя, нехай, думаю, і браття мої поїдять солодкого кореня, якого ніколи ще не їли!
Хто із зайців від солодкого кореня відмовиться! Потекла у зайців слинка. Запитують вони:
— А як до того місця дорогу знайти?
— Та я покажу,— обіцяє заєць,— мені не жаль.
Побігли зайці за хвальком. Прибігли на рівне місце.
— Отут я лілію завбільшки з модрину бачив. Отут я лапами дві сопки землі нагріб.
— Де ті сопки? — запитують родичі у хвалька.
— Річка понесла.
— Де та річка?
— В море потекла.
— Де та лілія?
— Зів’яла. Таж я корінь підгриз.
— А де стебло лілії?
— Борсук з’їв.
— Де борсук?
— У тайгу пішов.
— Де тайга?
— Пожежа спалила.
— А попіл де?
— Вітер розніс.
— А пеньки де?
— Травою заросли.
Сидять зайці, розвісили вуха: розібрати не можуть, чи було так, як заєць розповідає.
А хвалько своєї править:
— Та таку лілію не важко знайти! Заіграшки таку лілію знайти. Треба тільки вперед бігти та на обидва боки дивитись. Не з одного — то з другого боку побачиш…
Кинулися зайці врозсип! Летять, очі в різні боки розвели так, що свій хвіст бачать, а що попереду — не знають. Розвели очі, бояться ту солодку лілію завбільшки з модрину проґавити… Бігали, бігали, доки з ніг попадали. Тут від голоду їм і звичайна трава солодшою від лілії здалася. Тільки очі вони до цього часу звести не можуть…
