Побігли взимку нанайські хлоп’ята на лід ковзатися.
Спочатку гралися, ковзались. Потім побилися.
Один хлопчик, Намека, побив іншого, Курбу. Побив він Курбу і ну вихвалятись:
— Я тут найдужчий! Всі ви повинні мені вклонитись!
Тут підсковзнувся Намека, впав і розбив собі потилицю.
Каже йому Курбу:
— Ось, виходить, ти не найдужчий, коли тебе лід побив. Бачиш — кров іде. Вклонись льоду!
Спитав Намека в льоду:
— Гей, слухай, крижино, чи є хто-небудь дужчий від тебе?
— Є,— відповідає вона,— сонце дужче від мене. Як пригріє воно — я починаю танути. Вклонись сонцю!
Пішли хлопчики до сонця. Довго йшли. Нарешті прийшли. Каже Намека сонцю:
— Гей, батьку! Я побив Курбу, лід побив мене, ти розтопиш його — виходить, ти дужчий від нас. Ось прийшов я тобі вклонитись.
Подумало, подумало сонце.
— Хмара дужча від мене,— каже воно Намеці,— як закриє вона землю, стане холодно — і проміння моє крізь неї не пройде…
Пішли хлопчики до хмари. Піднялися на високу гору. Навколо туман, сирість, холод. Доки до хмари дістались, мокрі стали, крижаною кіркою вкрились.
Каже Намека хмарі:
— Слухай, мати! Я дужчий від Курби, лід дужчий від мене, сонце дужче від льоду, ти дужча за сонце — виходить, ти найдужча. От прийшов я тобі вклонитись!
Тільки хмара зібралась відповісти — подув вітер, засвистів довкола, зашумів і розігнав хмару.
Ось тільки-но було холодно, сиро, за два кроки нічого не видно. І раптом стало тепло, ясно, сонце засяяло, веселка заграла, і весь Амур — від верхів’я до лиману — видно стало як на долоні.
Закричав тоді Намека вітру:
— Слухай, вітре! Я побив Курбу, лід розбив мені потилицю, сонце розтопило лід, хмара закриває сонце, ти розігнав хмару — ти, виходить, найдужчий. Ось, вклоняюсь я тобі!
Вклонився Намека.
А Курбу питає у вітра:
— Ти гору зможеш з місця зрушити?
Заходився вітер дути. Але хоч скільки надував він щоки, гора стояла непорушно. Тільки піщинки полетіли з її вершини.
— Е-е,— сказав Намека,— багато ж тобі часу треба буде, щоб гору пересунути з місця на місце! Гора, виходить, дужча від тебе.
Вклонилися хлопчики горі.
— Горо, горо! — сказав тут Намека.— Ти, чи що, найдужча на світі?
Покректала гора, подумала.
— Ні,— каже,— дерево дужче від мене. Воно росте на моїй спині і своїм корінням роздирає мене. Воно і від вітру мене захищає.
Вклонився Намека дереву:
— Гей, слухай, дерево! Я набив Курбу, лід побив мене, сонце побило лід, хмара побила сонце, вітер побив хмару, гора побила вітер, ти побиваєш гору. Ти, чи що, найдужче?
Зашуміло листом дерево.
— Так, я найдужче! — говорить.
— Ну, це ти брешеш! — сказав у відповідь Намека.
Взяв у руки сокиру й зрубав дерево.
Тут усі вклонилися Намеці: і гора, і вітер, і хмара, і сонце, і лід.
З того часу і вважається, що людина — найдужча за всіх на світі.
