Жив на Амурі нівх Солодо Хоінга. Багатий був чоловік. Двадцять запряжок собачих мав. Десять ангаза — бідняків — для нього рибу в річці ловили. Десять невільників — маньчжу — його господарство доглядали, із лози мотузки плели, із кропиви сіті плели. Десять ніканських дівчат-невільниць килими для Солодо ткали, халати шили, харчі готували, ягоди збирали. Десять комор його добро берегли.
Ненажерливий був Солодо! Багато добра у нього було, а йому хотілося ще більше. Зажерливість — що річка: чим далі, тим ширша. Ходить Солодо, довкола роздивляється: що б іще до рук прибрати? Речі свої з місця на місце перекладає, перебирає — тішиться, радіє.
Був у Солодо син — Алюмка. Хлопець — не можна сказати красивий: вся краса його була в батьковому багатстві. Хлопець — не можна сказати розумний: увесь його розум у батьковому добрі був. Але Солодо твердив: «Нічого, що в Алюмки чогось бракує, зате комори повні, проживе якось!»
Настав час Алюмці женитись.
Мати з собачого волосу та кропиви обручку сплела, щоб на руку нареченій надіти. Стали Алюмці наречену шукати. Викуп добрий приготували. А Алюмка пишається тим, що викуп багатий, носа дере… Усі наречені йому не подобаються!
Ось йому одну показали.
— Очі у неї,— каже Алюмка,— негарні!
Відказують йому люди:
— Що ти дівчину ображаєш? Це у тебе очі в різні боки дивляться. Тому ти й нареченої розгледіти не можеш.
Соло до на людей рукою махає:
— Мій син багатий,— каже,— йому краса не потрібна! А очі в нього в різні боки дивляться, то це добре! Він одним оком оселю пильнує, а другим — на річку дивиться, чи добре ангаза працює…
Про другу наречену Алюмка сказав, що в неї руки короткі.
Кажуть йому люди:
— Що ти дівчину ображаєш? На себе поглянь: у тебе самого одна рука коротша від другої!
Знову Солодо за сина заступається:
— Що в Алюмки руки неоднакові — байдуже: він меншою рукою менші гроші збирає, великою — великі. У Алюмки ніякі гроші не минуть його рук!
І третя дівчина не сподобалась Алюмці:
— Крива вона! — каже Алюмка.
— Що ти дівчину ображаєш? Це у тебе ноги колесом, між ними собака пробіжить.
Солодо сина гладить:
— Навіщо Алюмці прямі ноги? Йому в тайгу не ходити — ви йому звіра принесете. Йому на річку не ходити — наймити риби наловлять. У мого сина ноги господаря: калачиком, щоб було зручніше сидіти, з купцями ніканськими розмовляти…
Ходять, наречену вибирають. Ще їм одну дівчину показали.
Злиться Алюмка, губи надув.
— Вона дурна! — вередує.
Подивилися люди на Алюмку, на Солодо. Змовчали, щоб не образити батька.
Ще одну дівчину показали Алюмці.
Тут у хлопця язик до піднебіння прилип.
Шкіра у дівчини біла, як кора молодої берези. Коса до коліна. Волосся чорне, як ніч, м’яке та блискуче. З обличчя вродлива. Ходить, схиливши голову, ходить посміхаючись. Зуби — як сніг на соболюванні.
Насилу вимовив Алюмка:
— Подумати треба! Може, я цій дівчині руку дам.
Але тут Солодо спохмурнів.
— Що це за наречена! — каже.— За неї самі кістки в придане дають. У мій дім тільки багата наречена ввійде!
Не знайшлося Алюмці нареченої серед нівхів.
Чув він, що на небі також люди живуть, веселі люди живуть: на землю воду ллють, на землю сніг кидають. Небесні жінки красиві та пустотливі. Іноді опускають вони на землю вудочки із золотими гачками — простих людей ловлять.
Думає Алюмка: «Я собі не просту наречену візьму. Я собі небесну жінку за дружину візьму!» Ходить по селу, вгору дивиться. Під ноги не дивиться. Побився весь, падаючи.
Якось над стійбищем повисла веселка.
Зрадів Алюмка.
— Еге! — каже.— Видно, з неба вудку кинули! Залізу я на небо! Ба гачок схоплю, смикну — небесну жінку з неба на землю стягну!
Швидко він на сторічну сосну видерся: з кривими ногами на дерево добре лізти. До вершини Алюмка доліз. На останній сучок сів, дивиться, де золотий гачок теліпається. А очі у нього в різні боки дивляться: він один сучок з двох боків бачить. Той сучок, на якому сидів, йому небесним гачком видався. Як смикне щосили! Сучок і зламався…
Полетів Алюмка на землю. Так гупнувся, що й рештки розуму втратив, а з очей іскри посипались,
— Ех! — каже.— Погано за гачок тримався!
Бачить батько, що вб’ється Алюмка, коли ще раз із такого гачка зірветься, і придумав: їхати з сином у Ніканське царство по наречену. За ніканськими нареченими немовби велике придане дають.
За далекими сопками ягода солодша!
Зібрався Солодо в Сань-Сін. Узяв з собою сто соболів, сто видр, сто білок, сто ховрахів, сто чорнобурих лисиць, десять нерп та десять ведмедів. Ще за жодну дівчину в роду Хоінга ніхто такого викупу не давав! Хитають головами нівхи.
А Солодо своє торочить:
— За такий викуп ми царську дочку візьмемо для Алюмки.
Радіє Алюмка. Ще б пак! Жоден нівх не одружувався з царською дочкою!..
Поїхали Хоінга по наречену.
Піднялися вгору по Амуру. До того місця допливли, де голуба вода Амуру з жовтою водою Сунгарі зустрічається. На Сунгарі повернули, до Шпанського царства допливли.
Довго пливли. Багато людей бачили. І ніканські люди на берег виходили, на Солодо з сипом дивились, пальцями показували, немов дивину розглядали. Пливе Алюмка, питає в батька: «Чи скоро?» Швидко тільки блохи скачуть… Намучився Солодо з сином, доки до місця дістався.
Тут їх як почесних гостей зустріли. «Чого приїхали?» — питають. Сам амбань — начальник — до Солодо вийшов. Товмача — перекладача — приставив до нівхів.
Каже Солодо синові:
— Бачиш, як зустрічають? Багачеві — всюди рідня!
Кілька днів гостювали батько з сином. Ходить Алюмка по вулицях, витріщає очі. Будинки стоять високі. Покрівлі мало не до неба сягають. На дахах — дракони кам’яні, пащі роззявили, червоні язики висолопили. На вулицях — народу багато-пребагато. Галас такий — немов на котиковому лежбищі. Продають, купують, міняють.
Пригощає амбань Солодо морськими черв’ячками, солов’їними язичками, ластів’ячими гніздами, м’ясом таким, що саме в роті тане, коржиками такими, які, мабуть, лише на небі печуть. Їсть Солодо. Давиться від зажерливості: треба більше з’їсти, доки дають.
Каже йому амбань:
— Найкращих дівчат вам покажемо!
— Атож, атож! — відповідає Солодо.— Нам тільки найкращих і подавай! За такий викуп нам царську дочку треба! Тому й приїхали!
Повів амбань дівчат показувати. Привів у великий дім. У тому домі велика кімната. У тій кімнаті сто вікон. У тих вікнах по сто різнокольорових шибок. У тій кімнаті рядочком дівчата стоять та стільки, що в Солодо очі розбігаються. А Алюмці здається, що їх удвічі більше: кожну дівчину він бачить кожним оком зокрема. Стоять дівчата, за кожною — раб стоїть, за кожною — придане горою лежить.
Солодо на рабів дивиться: вибирає найміцнішого. А Алюмка иа дівчат очі витріщає. Тільки хто їх розбере, яка краща: у всіх обличчя запнуті покривалами.
Каже Алюмка амбаню:
— Мені б хоч одній в обличчя глянути!
— Не можна,— відказує амбань,— на царських дочок дивитись — ще й осліпнути можна!
— Усі гарні! — шепоче синові Солодо, від зажерливості увесь аж трясеться.— Бачиш, яке придане!
Уже до кінця ряду доходять нівхи і раптом бачать: за однією дівчиною два раби стоять. Солодо мало не заскакав від радості. Шипить синові на вухо:
— Оцю вибирай! Мабуть, з царських дочок ця найбільш царська!..
Віддали Хоіпга свій викуп, узяли наречену. Амбань їм повний баркас двощогловий дав за нареченою: шовку, чаю, рису, борошна на рік. Раби на руках наречену несуть. «Наша господиня,— кажуть,— ногами не ходить. Такі в неї ніжки маленькі, що її на землі не тримають!»
Солодо з вбрання нареченої очей не зводить. Халат на ній тканий золотими драконами, на голові капелюх з балабончиками, пташками, квітами: такий — не розбереш, де ж під ним та голова. На руках срібні обручки дзенькають. У руках — опахало із бамбукових паличок і рисового паперу, золотом розмальованого. Як розкриє його наречена Алюмки, так і заховається за ним! Хотів Алюмка поглянути на обличчя своєї судженої, та не дає наречена покривало зняти.
Заспокоює його Солодо:
— Потерпи трохи, Алюмко!
Попливли вони додому.
Пливли, пливли по Сунгарі, уже до Амуру підпливати стали…
Напали тут на них розбійники — хунхузи. Бороди в червоний колір пофарбовані. Списи довжиною в два зрости. Мечі у них завширшки в дві долоні. Як вороння на падаль, налетіли вони на баркас у своєму чорному сампані на сорок весел!
Усе забрали хунхузи у Солодо. Той насилу вблагав живими їх залишити. Увесь баркас очистили розбійники. А наречена Алюмки у своєму багатому вбранні сидить — не ворухнеться. Підступилися до неї хунхузи, оточили, покривало підняли та як сипнуть хто куди! Наче вітром здуло їх з баркаса. На свій чорний сампан з жовтими вітрилами сіли — і сліду не стало.
— Видно, замалим не осліпли від краси царської дочки! — каже Солодо синові.
Униз за течією швидше пливти, аніж розповідати. Швидко попливли Солодо з сином. Пливуть, радіють, що хунхузи нареченої не забрали, не посміли.
У рідне стійбище повернулися.
Хоч приданого й не привезли, зате ніканську красуню до оселі Алюмки ввели. Гості прибігли — наречену Алюмки подивитись. Зняв Алюмка покривало. Подивилися нівхи — і хто куди! Останнім з оселі на карачках Солодо виліз.
Здивувався Алюмка: чого нівхи розбіглися? Став на дружину роздивлятись. Три дні роздивлявся.
Зловчився, одне око долонею прикрив, щоб не заважало, дивиться — дружина ж йому в бабусі годиться!
Вийшов Алюмка у двір. Посидів, покурив. Чує, усе стійбище з нього сміється: царську дочку за дружину взяв!
— Ти куди пішов, чоловіче мій? — кричить йому ніканська дівиця.
— Піду погуляю! — відказує Алюмка.— Від краси твоєї у мене чогось очі заболіли!
Сів Алюмка в оморочку й поплив.
Куди поплив — хто знає! Двадцять собачих запряжок посилав Солодо у різні боки — сина шукати. Та все даремно.
