Жив один заєць. Заєць як заєць. Тільки, хто його знає чому, він любив перед іншими вихвалятися тим, чого в нього й не було: і дужий він, і хоробрий він, і мисливець він…
Якось знайшов заєць на полі вбиту косулю.
Тільки підсів зайчисько до косулі — сорока летить.
Побачила, яку здобич заєць роздобув, сіла на гілку, привіталася, каже:
— Гей, сусіде, ти де таку тушу взяв?
— Убив,— відказує заєць.
Здивувалася сорока: заєць косулю вбив! Від подиву рота роззявила, хвоста опустила, крила розчепірила.
А хвалько не вгаває:
— Я мисливець такий, що, якби по-справжньому полював, усіх звірів давно перебив би! Тільки жаль мені їх. Я,— каже,— скільки хочеш можу звіра добути! Ось косулю з’їм, піду ведмедя добувати.
Вклонилася сорока зайцеві:
— Гей, сусіде, навчи мене! Я завжди надголодь живу.
— Чому ж не навчити! — відповідає заєць.— Це просто-простісінько — так полювати. Треба лише якомога ширше рота роззявити й крикнути. Зовсім просто. Хіба ти кричати не вмієш?
— Як — не вмію? Я кричати добре вмію,— каже сорока, а сама думає: «Навіщо мені йти ведмедя шукати, коли під носом у мене заєць?»
Злетіла сорока вгору, рота широко роззявила та як крикне! Так крикнула, що синиці, які поблизу на гіллі сиділи, на землю попадали.
Тільки сорока зайця й бачила… Перелякався він до смерті й побіг. Куди забіг — ніхто не знає.
Посиділа сорока, подумала: «Як так — не впав заєць, а втік? Видно, мало я кричала. Іншим разом, як здобич побачу, дужче кричатиму».
Стала сорока по лісу літати. Як побачить звіра — давай кричати, давай скрекотати, скільки сили вистачає.
Сама вона своїм криком жодного звіра не вбила. А мисливці запримітили, що сорока над звіром кричить. Як заскрекоче в лісі — мисливець туди! Старається сорока, скрекоче, рота роззявляє, крила піднімає, хвостом стриже, думає: «Ось я його зараз уб’ю! Ось-ось!» А мисливець тут як уродився — у звіра вистрелить, з собою забере.
Тільки буває й так, що сорока мисливця в засідці побачить. Радіє: «О який великий! Ось я його зараз!» І усіх звірів криком налякає: ні собі, ні мисливцю.