Джек і бобове стебло

Жила собі колись бідна вдова. У неї був син Джек і корова Білка. Вдова доїла корову, син носив молоко на базар, і з того вони жили. Все було б нічого, та одного дня корова перестала доїтися.

— Що ж нам тепер робити? — бідкалася вдова.

— Не журіться, мамо, — втішав її Джек.— Ось я піду, наймуся до якогось багатого фермера. Будуть у нас гроші.

— Ти ж уже не раз ходив найматися. Та ніхто тебе не бере. Нічого не вдієш. Доведеться продати Білку.

— Хай буде по-вашому, — каже Джек. — Сьогодні в місті саме ярмарок. На таку корову покупець швидко знайдеться.

Узяв він корову на налигач, повів у місто. Іде дорогою, а назустріч йому дідок. Каже:

— Добридень, Джеку.

— Добридень вам, — відповідає Джек і дивується: «Звідкіля він знає, як мене звати?»

— Куди це ти прямуєш? — питає дідок.

— На ярмарок продавати корову.

— Так-так, — каже дідок. — Ти, бачу, хлопець кмітливий, зумієш продати корову за добрі гроші. А чи знаєш ти, як порахувати п’ятеро бобів?

— Авжеж, — відповідає Джек.— Для цього треба взяти по два боби в кожну руку, а один покласти в рота.

— Добре придумав, — каже дідок.— Ось вони, ці боби.— І виймає з кишені якісь чудні боби.— Як ти такий тямущий, нумо мінятися: бери їх собі, а мені дай корову.

А Джек йому:

— Дуже ви хитрі, діду. Де це видано: віддати корову за п’ятеро бобів?

— Але ж це не прості боби. Посадиш їх увечері, а на ранок вони виростуть аж до неба.

— Овва! — здивувався Джек.— Не може такого бути.

— А от побачиш, що може. А ні, то я поверну тобі корову.

— Гаразд, домовились, — погодився Джек.

Віддав дідові Білку, боби сховав у кишеню та й гайда додому. Надвечір уже був біля двору.

— Так швидко повернувся? — дивується мати.— І корову бачу, продав. Скільки ж тобі дали за неї?

— Ніколи не вгадаєте, матусю, — каже Джек.

— Та невже так багато? Мабуть, п’ять фунтів[1]. Чи, може, й цілих десять. А мо’ навіть п’ятнадцять або й двадцять?

— Я ж казав, що не вгадаєте. Не гроші мені дали за корову, а оці боби. Вони не прості, а чарівні. Посадиш їх увечері, а на ранок…

А мати йому:

— Ой лишенько! Чи бачив хто такого дурня безверхого! Оддав Білку за п’ятеро бобів. Та такої молочної корови ні в кого в селі не було. Ось тобі! На! На! А боби твої отуди — за вікно! Лягай мені спати. І вечеряти не дам. Ото щоб не був таким телепнем.

Пішов хлопець ліг, мало не плаче. Хотів, як краще, а воно, бач, як вийшло. І мати розсердилася, і без вечері зостався.

Заснув він. Прокидається вранці, а в хаті чогось темно, хоч надворі світить яскраве сонце. Устав він та до вікна. І що, ви думаєте, там побачив? Густе листя. Боби, які мати викинула вчора надвір, проросли, і стебла вигналися високо-високо, аж до самого неба. Отож дідок казав правду: боби були таки чарівні.

Одна стеблина виросла якраз біля вікна. Джек учепився за неї і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз, аж ось і небо. Виліз він. Огледівся, бачить перед ним пряма дорога. Пішов він дорогою. Іде, йде, аж бачить великий будинок, а на порозі будинку стоїть жінка.

— Здрастуйте, тітонько, — каже Джек. — Будьте ласкаві, дайте мені поснідати, бо я дуже хочу їсти.

І він таки справді був голодний як вовк, бо, коли пам’ятаєте, не обідав, і не вечеряв, і не снідав.

— Знаєш що, хлопче, — каже жінка.— Тікай краще звідціля, поки живий. Бо мій чоловік — велетень-людожер. Він скоро повернеться додому і зразу ж із’їсть тебе. Йому до смаку саме такі хлопці, як ти.

— Ой тітонько, дуже прошу вас, дайте хоч що-небудь попоїсти, бо вже не маю сили: у мене з учорашнього ранку в роті й рісочки не було.

А жінка була добра. Жалко їй стало хлопця. Повела вона його на кухню, одрізала здоровий окраєць хліба, дала цілий кухоль молока. Сидить Джек, їсть. Аж чує: туп, туп, туп! Іде велетень. Аж будинок задвигтів од його кроків.

— Ой лишенько!—каже жінка.— Що ж робити? Куди я тебе заховаю? Спробуй-но сюди.

І вона підсадила хлопця в піч.

Зайшов велетень, — здоровезний, потворний. На поясі у нього висить здобич — троє прив’язаних за ноги телят. Кинув він їх на стіл і каже:

— Ану, жінко, засмаж мені двійко на сніданок.

Тоді нюхнув повітря та як зареве:

А жінка йому:

— Та ти що, чоловіче! Тобі здалося. Немає тут нікого. Це, мабуть, ще й досі пахне тим хлопцем, якого ти вчора з’їв на обід. Заспокойся. Іди помий руки, а я тим часом зготую тобі сніданок.

Велетень вийшов надвір. Джек уже хотів був вискочити з печі та тікати. А жінка його спинила. Каже:

— Пожди, доки він засне. Після сніданку його завжди хилить на сон.

Поснідав велетень. Тоді одчинив скриню, витяг торби з золотом, почав лічити червінці. Довго лічив, аж поки його здолала дрімота. Схилив він голову на стіл і захропів так гучно, аж будинок задрижав.

Тоді Джек виліз із своєї схованки, підійшов навшпиньки до столу, взяв одну торбу з золотом і ходу. Добіг до стеблини, кинув торбу вниз — вона, звичайно, впала якраз у материн двір, а сам притьмом униз по стеблині. Зліз, узяв торбу і до матері. Показує їй золото й каже:

— Бачите, мамо, я ж казав, що ці боби чарівні. А ви мені не вірили.

Зажили вони тепер як слід. Хату підправили. Та ось червінців не стало. І Джек каже:

— Ану, спробую знову щастя. Полізу на небо ще раз.

Одного чудового ранку він устав і подерся вгору по стеблині. Довго ліз. Аж ось і небо. Пішов він знову дорогою. Ось і велетнів будинок. А на порозі знову стоїть жінка. «Що буде, те буде», — думає Джек. Підійшов до неї і каже:

— Добридень, тітонько. Дайте мені чого-небудь попоїсти, коли ваша ласка.

Жінка йому:

— Іди геть, хлопче. А то скоро повернеться мій чоловік, побачить тебе і з’їсть. Постривай-но! Здається, я тебе знаю. Ти вже був тут, і саме того дня у мого чоловіка пропала торба з червінцями.

— Та невже, тітонько? Може, й був, та не пам’ятаю, бо з голоду памороки забило. Дайте попоїсти, може, згадаю.

А жінці цікаво дізнатися, чи це той хлопець, чи не той. Завела вона його в кімнату, дала їсти. Сидить Джек, жує хліб, запиває молоком. Та поволі, щоб дочекатися велетня. Коли це: туп, туп, туп! Іде! Жінка зразу ж сховала Джека в печі.

Все було, як і того разу. Велетень зайшов, почув людський дух, та жінка його заспокоїла: мовляв, тобі показалося. Принесла вона йому снідати — двійко смажених волів. Наївся велетень і каже:

— А подай-но, жінко, ту курку, що несе, золоті яєчка.

Жінка принесла. Велетень наказує:

— Несися.

І курка одразу знесла золоте яєчко. Натішився ним велетень, почав куняти. Поклав голову на стіл і захропів так, що будинок задрижав.

Тоді Джек вибрався зі своєї схованки, підступив навшпиньки до велетня, схопив курку та навтьоки. А курка кудкудакнула, і велетень прокинувся.

Джек з порога почув, як той гукає:

— Жінко, куди ти потягла мою, курку?

Жінка йому:

— То тобі приснилося, чоловіче.

А Джек уже біг дорогою. Добіг до стеблини і чимскоріш униз. Дістався додому і зразу до матері. Показав курку, каже їй:

— Несися.

І курка знеслася. І несла золоте яйце кожного разу, як він казав їй: «Несися». Тож вони з матір’ю зажили в повному достатку.

Минув час, і Джекові закортіло знову навідатися до велетня-людожера. Одного чудового ранку він подерся вгору по стеблині. Довго ліз. Аж ось і небо. Та цього разу хлопець вирішив схитрувати. Підкрався до людожерового будинку і сховався за кущами. Сидить і чекає. Дочекався, поки людожерова жінка вийшла з відрами по воду, а тоді шасть у хату, сховався у величезний казан і накрився покришкою. Недовго посидів, коли чує: туп, туп, туп! Заходить велетень, а слідом і жінка.

— Щось тут знову людським духом пахне! — вигукнув велетень. — У хаті хтось є, жінко.

А жінка йому:

— Справді? Це, мабуть, знову той самий хлопчисько, котрий вкрав торбу золота і курку, що несе золоті яєчка. Ну, зараз я його знайду. Він, певно, сховався в печі.

Кинулися вони до печі. Нема там нікого. Жінка й каже:

— Мабуть, тобі здалося. Це й досі пахне тим хлопцем, що ти його спіймав учора і що я тобі засмажила. Зроду-віку ти людожер, а й досі не навчився розпізнавати запах живої людини і запах м’яса. Сором тобі, сором.

Сів велетень за стіл. Снідає і мимрить:

— Невже таки я помилився? Ану, пошукаю ще.

Устав, зазирнув у комірчину, в шафу, у всі кутки. На Джекове щастя, не подивився тільки в казан.

Доснідав і гукає жінці:

— Принеси-но золоту арфу.

Принесла вона, поставила перед ним на столі. Він каже арфі:

— Співай.

І арфа задзвеніла золотими струнами й заспівала людським голосом. Та так гарно, так солодко, що слухав би й не наслухався. Тішила вона велетня своїм чарівним співом, аж доки він заснув. Спить і хропе гучно, наче грім гримить.

Тоді Джек підняв покришку, тихенько виліз із казана, підкрався до столу, схопив золоту арфу й гайда з хати. Та арфа раптом озвалася людським голосом, вигукнула:

— Хазяїне! Хазяїне!

Велетень прокинувся і побачив, — хлопець тікає з його арфою.

Джек мчав дорогою швидше од вітру. А людожер біг слідом велетенськими кроками. Ось-ось наздожене хлопця. Ще трохи і схопить. Та Джек уже добіг до стебла і мерщій поліз униз. Велетень хотів був за ним, та завагався — надто хистким здалося йому стебло. Аж арфа знову гукає:

— Хазяїне! Хазяїне!

І він таки зважився, — поліз. Стебло вигинається під його вагою. Джек поспішає, а велетень суне слідом. Ось уже близько хата й подвір’я. І хлопець гукнув:

— Мамо! Винеси сокиру! Швидше дай сокиру!

Мати вибігла з сокирою. Подивилася вгору й мало не скам’яніла від жаху. З хмари витикалися велетенські людожерові ноги.

Тут Джек скочив на землю, схопив сокиру і щосили рубнув стебло. Воно задрижало, і велетень злякано подивився вниз. А Джек ударив сокирою ще раз, розрубане стебло похилилося. Велетень-людожер упав з висоти і скрутив собі в’язи. Тут йому й край був.

Джек показав матері золоту арфу, і стали вони жити й поживати, добра наживати. Курка несла їм золоті яєчка, арфа співала чарівних пісень. А потім Джек зустрівся з принцесою й одружився з нею. Тут і казці кінець.