Колись, за добрих давніх часів, як ні мене ні вас не було на світі жили собі чоловік і жінка. Народився у них син. Назвали його Джеком. А хата їхня стояла в дрімучому лісі. Тож хлопець уже й великий виріс, а ніколи ще не бачив чужих людей, тільки своїх батька й матір. Знав він, що є на світі всякі дива, бо перечитав чимало книжок. І дуже йому хотілося всюди побувати, світа й людей побачити.
Одного дня батько пішов у ліс по дрова. Джек і каже матері:
— Чого мені сидіти тут, у цій глушині? Нудно тут і тоскно. Піду я краще та побачу світа. Людей подивлюся й себе покажу.
Мати йому:
— Ну що ж, синку, надумав, то йди. Нехай тобі щастить. Але скажи мені, що ти хочеш узяти з собою в дорогу: маленький пиріг із моїм благословенням чи великий без благословення?
А син:
— Краще спечи маленький, та з благословенням.
Мати спекла йому невеличкий пиріг, поблагословила й вирядила з дому.
Пішов хлопець. Зустрічає в лісі батька. Той питає:
— Куди це ти, сину?
Син йому:
— Хочу, — каже, — побачити світа.
— Ну, що ж, самотньо нам буде без тебе, — каже батько.— Але йди., коли надумався. Ось візьми з собою оцю золоту табакерку, сховай її і відкриєш тільки тоді, коли спіткає тебе велика біда.
Узяв Джек табакерку, рушив далі. Довго йшов, уже й пиріг з’їв і знов їсти захотів. А кругом тільки ліс та ліс. Уже поночіти стало, треба шукати ночівлі. Коли це попереду вогник заблищав. Продерся хлопець крізь гущавину, аж бачить — великий будинок. Постукав Джек. Відчиняє двері слуга, питає, чого йому треба. Джек проситься: так і так, пустіть переночувати. Той був чоловік добрий, пустив хлопця. Завів його в кухню, нагодував, напоїв.
А жив у тому будинку один вельможа. І була у нього красуня-дочка. Зазирнула вона на кухню, побачила Джека — а він був хлопець гарний— та й закохалася в нього. А Джек закохався в неї. От пішла дівчина до батька й каже:
— Там прийшов до нас хлопець. І такий він гарний, таточку, що я б за нього й заміж вийшла, коли ваша ласка.
Пішов батько подивитися на Джека. Розпитав його — хто він та звідки, потім питає:
— А що ти вмієш робити?
Хлопець подумав — його питають, що він уміє робити по хазяйству, й каже:
— Геть усе.
А батько дівчини йому:
— Ну, коли ти вмієш робити геть усе, то зроби так, щоб о восьмій годині ранку перед будинком було велике озеро і щоб на тому озері стояв великий корабель з гарматами. І щоб корабель салютував мені — вистрелив з гармат двадцять чотири рази. І щоб за останнім пострілом гарматне ядро підломило ніжку ліжка, де спить моя дочка. А не зробиш — попрощаєшся з своєю головою.
— Та вже ж зроблю,— каже Джек. А сам думає: «Пропала моя голова».
Прокидається рано-вранці: що ж його робити? І тут згадав про батьків подарунок — золоту табакерку. Каже собі: «Оце ж і спіткала мене велика біда». Витяг з кишені табакерку, відкрив її, а звідти — троє червоних чоловічків. Вискочили й питають:
— Чого ти бажаєш? Звели, і ми все зробимо.
А Джек їм:
— Зробіть так, щоб перед будинком було велике озеро, і щоб на тому озері стояв найбільший у світі корабель з гарматами, і щоб корабель той відсалютував — вистрелив з гармат двадцять чотири рази, і щоб за останнім пострілом гарматне ядро підломило ніжку ліжка, де спить хазяйська дочка.
Чоловічки кажуть:
— Зробимо. А ти спи собі.
Та не до сну Джекові. Лежить, дожидає. Ось годинник вибив восьму ранку. І зразу ж за вікном — бах! бах! — гримнули гармати. Хлопець кинувся до вікна, а там — дивне диво! — озеро і на ньому величезний корабель. Джек дивиться, зачудований. Він же виріс у лісі і зроду ніяких кораблів не бачив.
Одягнувся Джек, вийшов з кімнати. А батько дівчини вже стоїть, чекає. Каже:
— Ну, хлопче, ти молодець. Зробив усе, як слід. Ходімо снідати.
Сіли втрьох за стіл, снідають.
Батько дівчини й каже Джекові:
— Не забувай, тобі ще двоє діл треба зробити. Лише тоді я віддам за тебе дочку. Ось тобі друге діло: на милю навколо вирубай і викорчуй ліс, щоб було рівне поле. Зори те поле, посій жито, і щоб те жито визріло, й щоб ти скосив його і склав у копи. І зроби все це до завтрашнього ранку. Бо не зробиш — сам знаєш, що тобі буде.
— Та зроблю вже.
Цілий день гуляв, а вночі, як зостався сам у кімнаті, відкрив табакерку і звелів чоловічкам: так і так. Устав рано, подивився у вікно: кругом поле, а на ньому копи жита.
Батько дівчини каже:
— Молодець. А тепер третє діло. Щоб завтра тут стояв пишний палац на дванадцяти золотих стовпах, а перед ним муштрувався полк солдатів. І щоб о восьмій годині ранку, як я вийду, усі вони віддали мені честь.
Джек йому:
— Зроблю й це.
І справді, на ранок другого дня було все, що загадано, — і палац, і солдати.
Батько дівчини каже:
— Що ж, моє слово — закон. Одружуйтесь.
Одгуляли вони весілля, живуть щасливо.
Та на Джека чигала нова біда. Захотів його тесть поїхати на лови. І запросив на ті лови своїх друзів і знайомих. Пополюють, а потім приїдуть подивитися палац. Джек теж поїхав — ошатно вбраний і на чудовому коні. Слуга ж прибирав його старий одяг, поліз у кишеню і знайшов золоту табакерку. Відкрив він її з цікавості, а звідти вискочили троє чоловічків. Питають:
— Чого ти бажаєш? Звели, і ми зробимо.
Слуга був підступний. Каже:
— Перенесіть цей палац далеко-далеко за море.
Чоловічки йому:
— Гаразд. А тебе теж перенести з палацом?
— І мене теж.
— Ну, то летімо.
Палац умить знявся в повітря і полетів далеко-далеко за море.
Приїхали мисливці з ловів, дивляться — нема палацу. Гості розсердилися. Кажуть:
— Цей хлопець нас обдурив. Не було в нього ніякого палацу.
І тесть розгнівався. Кричить:
— Осоромив ти мене перед людьми. Більше моєї дочки не побачиш. Забирайся геть, ошуканцю.
Тоді пом’якшав; трохи й каже:
— Даю тобі дванадцять місяців і один день — знайди палац і поверни його на місце. А ні — то й на очі не навертайся.
Рушив бідолашний Джек на пошуки. Довго їхав лісами й полями, через гори й долини. Заїхав у такі далекі землі, де й людей уже немає. Бачить — якийсь палац. Він до воріт. Там вартує — хто ви думаєте? — миша.
Джек питає:
— Чий це палац? Хто тут живе?
А миша йому:
— Його величність король усіх мишей.
Джек:
— А чи можна його побачити, поговорити з ним?
Миша пустила хлопця. Слуги-миші провели його до короля. Той розпитав Джека, хто він і звідки. Джек розповів про свою халепу, про те, як пропав палац, і про те, що мусить знайти його за один рік і один день. Питає:
— Може, ви, ваша величність, знаєте, куди він подівся?
Король йому:
— Не знаю. Але я повелитель усіх мишей. Завтра я їх скличу. Може, котрась із них його бачила або принаймні що-небудь чула.
Почастував він Джека доброю вечерею, звелів слугам послати м’яку постіль. Зранку виходять вони на ганок, а перед палацом усі миші зібралися, видимо їх невидимо.
Король питає, чи не бачив хто з них пишного палацу на золотих стовпах, чи не чув хто про нього.
— Ні, — відповідають миші.— Не бачив ніхто й не чув.
Відпустив їх король і каже Джекові:
— Є у мене два брати. Один — король усіх жаб, другий, старший, — король усіх птахів. Піди до них, може, вони знають, де твій палац. Коня свого залиш тут: повернешся, тоді забереш. А натомість візьми одного з моїх скакунів і прихопи ось цей пиріг — даси його братові, і він одразу розпізнає, що ти від мене. Перекажи йому привіт.
Розпрощались вони, і Джек поїхав на королевому скакуні. Коло воріт підбігає до нього миша й просить:
— Візьми мене з собою. Я тобі в пригоді стану.
Джек їй:
— Як же я візьму тебе? Треба запитати дозволу в короля.
— Та нічого. Він не розсердиться.
— Ну, тоді стрибай.
Миша стрибнула, і Джек сховав її в кишеню.
Довго вони їхали. Аж ось прибули до палацу короля всіх жаб. На воротях жаба вартує. Джек розповів, хто він. Просить пустити до короля. Жаба пропустила, а слуги привели в королівські покої. Король питає, хто він та звідки. Джек розповів усе, подав йому пиріг. Король зразу розпізнав, що він прибув од брата. Каже:
— Гаразд, допоможу тобі знайти твій замок.
Нагодував його, спати вклав. Зранку вивів на ганок, а в дворі уже всі жаби зібралися. Король питає, чи не бачив хто палацу на дванадцяти золотих стовпах, чи, може, хто чув про нього. Вони відмовляють:
— Ні, не бачили й не чули.
Довелося Джекові їхати далі. Дали йому нового скакуна і пиріг у подарунок найстаршому братові, королю всіх птахів. Виїжджає він з воріт, а жаба-воротар просить:
— Візьми мене з собою. Я тобі в пригоді стану.
Джек їй:
— Як же без королевого дозволу?
А вона наполягає. Тоді хлопець каже:
— Стрибай.
Жаба стрибнула, і Джек сховав її в кишеню. Дорога була далека. Утричі довша, ніж до короля всіх жаб. Нарешті прибули вони до палацу володаря всіх птахів. На воротях стоїть птах — гарний такий, барвистий, — вартує. Пропустив він їх до короля. Джек дав йому пиріг, переказав привіт від братів. Король пообіцяв:
— Допоможу тобі, чим тільки зможу. Зранку розпитаємо птахів. А зараз заводь коня в стайню. Будеш моїм гостем.
Повечеряли вони, вклалися спати. Рано виходять на ганок, а у дворі повно птаства — злетілося з усього світу. Король питає:
— Чи не бачив хто з вас пишного замку на дванадцяти золотих стовпах?
Птахи відповідають:
— Не бачили.
— А чи всі ви тут? — знову питає король.— Щось я не бачу орла.
Дивляться, а орла й справді немає. Тоді король звелів чотирьом швидкокрилим ластівкам полетіти на чотири боки, розшукати його. Ті помчали. На третій день одна знайшла його аж на краю світу. Не дивно, що він не чув королівського наказу. Прилетів орел, король питає його про палац. Орел каже:
— Аякже, бачив. Я оце був там, де він стоїть.
Король йому:
— Палац належить цьому юнакові. Його вкрадено. Віднеси юнака на те місце.
Потім король звелів зарізати теля і добряче підгодувати орла — щоб він не охляв у такій далекій дорозі. Джек умостився на його спині, і вони полетіли. Довго летіли над горами і морями: три дні й три ночі. Аж ось і палац. Стали вони думати, як дістатися всередину і викрасти золоту табакерку. Миша й каже:
— Дайте, я спробую.
Пустив її Джек. Пробралася миша в палац — ніхто не побачив. Знайшла табакерку, несе. А на сходах упустила її ненароком, і вона покотилася вниз, забряжчала. Володар палацу — той, що був слугою в Джека, — почув брязкіт, вискочив з кімнати. Але миша вже сховалася під сходами.
Прибігла вона з табакеркою, і орел поніс їх назад.
Коли летіли над морем, схотілось їм її роздивитися. Почали передавати табакерку одне другому, вона вислизнула і впала в море. Що робити? А жаба Джекові:
— От бачиш! Я ж казала, що стану тобі в пригоді. Пусти мене, спробую її знайти.
Джек пустив жабу в море. Вона, пірнула, і не було її три дні і три ночі. Потім виринає.
— Ну що? — питають.
— Нічого. Хочу повітрям дихнути.
Дихнула, і знову в глибину. Два дні й дві ночі плавала, шукала. Тоді знову виринула повітря набрати і знову на дно. Минув ще один день і одна ніч. Коли це виринає з табакеркою. Знайшла-таки!
Полетіли далі. Незабаром прибули до короля всіх птахів. Той радий такий, що вони з табакеркою. Вітає їх, розпитує. Джек зразу ж відкрив табакерку і звелів трьом чоловічкам:
— Принесіть сюди палац.
Ті подалися за море. А колишній Джеків слуга запанів — одружився, завів, собі почет і слуг. От чоловічки дочекалися, поки вони всі вийшли з палацу на моріжок потанцювати. Тільки двоє лишилися — кухарка та посудниця. Чоловічки питають у них:
— Хочете зостатися тут, чи повернетеся з палацом додому?
Ті кажуть:
— Хочемо додому.
Палац одразу знявся в повітря і полетів. Колишній слуга, його жінка та почет кинулися за ним навздогін. Та хіба наздоженеш! А куховарка й посудниця сміялися з них і махали їм з вікна руками.
Прилетів палац, опустився. Джек показав його королеві, поводив по пишних залах, розкішно оздоблених покоях. Король дивиться, дивується. Довго вони б там святкували, бенкетували, та Джек згадав: час на пошуки — один рік і один день — скоро минає. Треба поспішати додому, до дружини.
Наступного ранку він попрощався з гостинним господарем, королем усіх птахів, подякував йому за все і звелів чоловічкам перенести палац до короля всіх жаб. Ті перенесли. Вони побенкетували там ще один день і полетіли до короля всіх мишей. Той теж прийняв їх, як годиться. Залишив Джек у нього палац, узяв табакерку, сів на свого коня й подався додому, до дружини й тестя. Довго їхав. Мабуть, заблудився б, якби не ті чоловічки: вони йому дорогу показували. Приїжджає він, утомлений, обідраний. Тесть його й на поріг не пустив. Каже:
— Не знайшов палацу, то йди собі, куди хочеш.
І дочку свою замкнув у кімнаті, щоб вона не вибігла до чоловіка.
Тоді Джек витяг золоту табакерку і звелів чоловічкам, щоб палац негайно опинився тут. І не встиг він оком змигнути, як палац з’явився серед двору, наче виріс, виблискуючи своїми золотими стовпами-колонами.
Тесть бачить: нічого не вдієш. Випустив дочку. Вона вибігла до свого чоловіка. Та ще й не сама, а з дитиною на руках. Виявляється, поки Джек їздив шукати палац, у неї народився син.
Оселились вони у палаці й зажили щасливо. Може, й досі живуть.
