Був собі хлопець. Звали його Джек.
Якось устав він раненько та й подався щастя шукати.
Не далеко й зайшов, коли зустрічає кота.
— Куди це ти, Джеку? — спитав кіт.
— Іду щастя шукати.
— А можна й мені з тобою?
— Ходімо! — відказав Джек.— У гурті воно веселіше.
Пішли далі удвох: туп-туп, туп-туп.
Не далеко й зайшли, коли зустрічають собаку.
— Куди це ти, Джеку? — питається.
— Йду щастя шукати.
— А можна й мені з тобою?
— А чого ж? — відказав Джек.— У гурті воно веселіше.
І пішли далі утрьох: туп-туп, туп-туп.
Не далеко й зайшли, аж назустріч їм коза.
— Куди це ти, Джеку? — питається.
— Йду щастя шукати.
— А можна й мені з тобою?
— Звісно! — каже Джек.— У гурті воно веселіше.
І пішли далі вчотирьох: туп-туп, туп-туп.
Не далеко й зайшли, аж назустріч їм віл.
— Куди це, Джеку? — питається.
— Йду щастя шукати.
— А можна й мені з тобою?
— А чого ж? — відказав Джек.— У гурті воно веселіше.
Пішли вони далі вп’ятьох: туп-туп, туп-туп.
Не далеко й зайшли, аж назустріч їм півень.
— Куди це ти, Джеку? — питається.
— Йду щастя шукати.
— А можна й мені з тобою?
— Звісно! — відказує Джек.— У гурті ж воно веселіше.
І пішли вони далі вшістьох: туп-туп, туп-туп.
Аж тут почало темніти. Стали тоді вони думати: де ж їм ніч ночувати? Коли бачать — край дороги хата.
Джек потихеньку підійшов туди й заглянув у вікно. Бачить — там сидять розбійники і лічать гроші.
Вернувся Джек до своїх і наказав їм дожидатись: як подасть він знак, щоб вони усі гуртом чимдуж закричали. От вони ждуть. Джек подав знак — і одразу: кіт занявчав, собака загавкав, коза замекала, віл заревів, півень закукурікав.
Такий страшенний зняли галас, що розбійники перелякалися і повтікали куди очі бачили.
Тоді Джек із товариством зайшли в хату і розташувались там.
Настав час спати. Джек поклав кота в крісло, собаку посадив під стіл, козу одвів на горище, вола в льох, а півень вилетів на хату. Сам Джек ліг на ліжку.
От розбійники побачили, що світло в хаті погасло, і послали туди одного з своїх — по гроші. Той тільки побіг — одразу й вертається, та переляканий такий, що й годі. Стали вони його розпитувати, що там. Він і розказує:
— Тільки ввійшов я у хату, сів у крісло, а там якась баба вже сидить — плете. Як шпигоне ж вона мене спицями!
А то ж був кіт — ви знаєте.
— Підійшов я до столу, хотів узяти гроші, а під столом чоботар—так і загнав у мене шило!
А то ж був собака, ви знаєте.
— Кинувся я на горище, а там молотник молотить. Як торохне мене ціпом — трохи я не впав!
А то ж була коза, ви знаєте.
— Спустився я тоді в льох, коли там дроворуб — як ужарить мене сокирою! Я — тікати!
А то ж був віл, ви знаєте.
— Та все б те нічого, якби не карлик на хаті. Як закричить з усієї сили: «Кину в рі-і-ку-у!» Я й нестямився…
А то ж був, ви знаєте, півень.
