За давніх часів, коли по лісах, як твердять старі люди, ще водилися феї та чарівники, в Корнуолсі з’явився страшний велетень- людожер Тундерель. Він був велетень, куди вищий за людину. Коли Тундерель ішов, земля двигтіла йому під ногами.
Почувши грізну велетневу ходу, люди ховалися.
Лиш один чоловік не боявся його — Джек, син простого селянина.
Джек був хлопець спритний і винахідливий. Він ніколи не губився і вмів вирятуватися з будь-якого лиха. Не раз він закликав корнуолців стати на бій з людожером, але ті затикали вуха й казали:
— Де вже нам боротися з таким велетнем! Він переб’є нас, як мух.
Тоді Джек поклав сам розквитатися з людожером. Якось подався він на ярмарок до сусіднього міста. Прийшов туди увечері, дивиться — місто наче вимерло, на вулицях жодної живої душі. Нараз в одному будинку прочинилась віконниця, і визирнув переляканий дід.
— Ховайся швидше! — шепнув він Джекові. — В місті Тундерель! Зранку вскочив у місто й почав домагатися, щоб видали йому Джека. Він, мовляв, хоче його вбити. А Джек у нас і не бував. Тундерель розлютувався, схопив дочку самого короля і помчав шукати Джека Сказав, що повернеться і всіх нас замордує. Ось яке лихо накликав на наші бідолашні голови цей Джек, щоб він крізь землю провалився!
— Дякую за добре побажання, дідусю! Та мені щось не кортить провалюватися! — засміявся Джек.
Старий злякано зачинив віконницю.
— А як попасти в Тундерелів замок?
— Його замок оточують високі мури, — визирнув знову старий. — А під ними глибокий рів з водою. Попасти в замок можна тільки через міст. Але його стережуть два страховища — грифони. Кажуть, коли тих грифонів напоїти водою, то вони пустять через міст, але досі не знайшлося сміливця, котрий ризикнув би до них підступити.
— Може, мені спробувати? — замислено мовив Джек.
Подякував він дідові за пораду, попросив у нього двоє відер і чимдуж побіг до Тундерелевого замку.
Біля мосту Джек зачерпнув два відра води, безстрашно підступив до вогненних грифонів і дав їм напитися. Грифони почали жадібно хлебтати воду й пустили Джека. Він прожогом помчав через міст і опинився в замку. Там у вогкому підземеллі мучилися десятеро бранців.
— Допоможіть мені підпиляти міст, — сказав їм Джек. — Ми зробимо це так, що Тундерель нічого не помітить.
Бранці кинулися підпилювати міст. Щойно вони його підпиляли, в небі появилася колісниця, запряжена крилатим драконом. Колісниця опустилася коло мосту, і з неї вийшов Тундерель з карликом Довга Борода.
Джек сховався за деревом. Тундерель почув людський дух і закричав на грифонів:
— Як ви насмілилися пустити через міст людину?
— Ми тобі стільки років служили вірою й правдою, ти ж нам ковтка води не дав! А ця людина не пошкодувала дати по цілому відру! — відповіли грифони.
Ще дужче розлютився Тундерель і кинувся на міст. Але підпиляні дошки завалилися, і він з розгону впав у глибокий рів.
— Потопаю! — закричав Тундерель. — Довга Бородо, порятуй мене!
Але карлик сів у свою колісницю і гайнув навтьоки, насварившися на Джека кулаком. А людожер захлинувся в холодній воді й потонув.
— Так йому й треба! Так йому й треба! — почув Джек чийсь писклявий голос.
Від замку до нього простувала сходами негарна руда дівчина.
— Королівна йде, королівна! — зашепотіли бранці й уклякли перед дівчиною.
Тільки Джек залишився стояти. Королівська дочка підійшла до Джека і, тицьнувши йому до губів худу руку, промовила:
— Мій батько зробить тебе лицарем! А я вшановую тебе великою милістю: ти можеш зі мною одружитися.
«Оце ще руде лихо на мою бідолашну шию!» — подумав Джек
— На жаль, я вже одружений, ваша королівська високість, — вигадав він, уклонивсь і подався шукати карликів замок.
Той замок стояв на вершечку високої гори, вхід до нього сторожив зелений дракон. Але Джек непомітно пройшов повз страховище.
На порозі замку сидів карлик і грів над жаровнею руки. Його довга борода слалася долі. Карлик почув Джека нюхом:
— Давненько я на тебе чекаю, Джеку! Навіть змерз, чекаючи.
Карлик спритно скочив з порога вбік. Його довга борода обкрутилася навколо Джека й сповила його, як немовля. Джек ледве дихав.
— Ну що? — знущався з нього карлик.— Хто з нас дужчий?
— Ти дужчий, а я розумніший! — закричав Джек і клубком покотився долі, розмотуючи страшну карликову бороду.
Тоді карлик закрутився дзиґою навкруг Джека, знову сповиваючи його бородою.
Вони качалися долі, здіймаючи хмари куряви, і не можна було роздивитися, хто кого долає.
«Невже цей мерзенний карлик мене подужає? — думав знемагаючи Джек. — Ні, цього не буде ніколи!»
Джек у велику силу підкотився клубком до жаровні з гарячим приском і безстрашно перекинув її на себе.
Карликова борода враз спалахнула й згоріла, карлик зойкнув і кинувся тікати. Поки Джек гасив на собі одяг, карлик скочив на зеленого дракона і гайнув геть.
Джек побіг у замок. Відчинивши перші двері, він зазирнув у порожню кімнату й завмер з жаху: там сиділа припнута ланцюгом біла жаба! На шиї в неї були здорові бородавки. Джек зачинив двері й побіг далі. В сусідній кімнаті він побачив страшного звіра, прикутого до стіни. У нього були могутні левині лапи й пташина голова. Поряд з дивовижним звіром стояв кухоль з водою, але ланцюг був такий короткий, що хоч як страховище пнулося, та не могло дістати. Джек швидко присунув до нього кухля і пішов далі.
У замкові було сто кімнат, і в кожній сиділи страшні небачені птахи, звірі й комахи. В останній кімнаті жив сам карлик. Джек здогадався про те, побачивши маленьке ліжко, низький столик і крихітний стілець. На столі лежала срібна сурма.
Джек узяв сурму й засурмив щосили.
Він ішов з кімнати в кімнату й сурмив, і страшні потвори перекидалися на людей. Так він обійшов увесь замок і звільнив усіх бранців.
— Хай живе Джек — переможець людожерів! — радісно гукали вони.
Потвора з левиним тулубом і пташиною головою перекинулася на могутнього лицаря, і цей лицар подарував Джекові свого коня.
