Нужда

Був собі хлопець-сирота. Звали його Джен. Своєї землі у нього не було, і він наймав клапоть чужого поля. Надумався Джен женитися: з дружиною буде веселіше жити, хазяйнувати. Нагледів гарну дівчину по сусідству, приходить до неї і питає:

— Підеш за мене?

А дівчина давно його вподобала. Каже:

— Піду.

От побралися вони. Посадив він її на коня, привіз додому. Живуть як голуб з голубкою, душа в душу.

Одного разу Джен її питає:

— Дружинонько моя люба, чи вмієш ти доїти корів?

— Аякже, чоловіченьку, аякже. Не раз бачила, як мати доїть.

Пішов він на ярмарок, купив десять корів червоної масті. І все було б дуже добре, та дружина погнала їх напувати до ставка. А корови, звісно, п’ють поволі, п’ють собі та й п’ють. Розсердилась вона на них:

— Ану пийте швидше, бо я вас!..

Загнала їх на глибоке, а вони всі й потопилися.

Увечері вертається чоловік із поля, вона йому й розказує: отаке-то лихо сталося. А він їй:

— Нічого, голубонько. Сьогодні не пощастило, то пощастить завтра.

Минув місяць чи, може, й два. Джен ії питає:

— Дружинонько моя люба, чи вмієш ти вигодовувати поросят?

— Аякже, чоловіченьку, аякже. Моя мати не одне порося вигодувала.

Пішов він на ярмарок, купив поросят. І все було б добре, та дружина налила їм у корито гарячого пійла, а вони не п’ють. Вона їм:

— Ану їжте, капосні, бо я вас!..

Та писками їх у корито, в корито. Вони й захлинулися.

Приходить чоловік із поля, вона йому розказує: отака-то біда скоїлася. А він їй:

— Не побивайся, голубонько. Сьогодні не пощастило, то пощастить завтра.

Минув якийсь час. Джен її питає:

— Дружинонько моя люба, чи вмієш ти хліб пекти?

— Аякже, чоловіченьку, аякже, я не раз бачила, як мати пече.

От чоловік купив їй усе потрібне, щоб хліб пекти. Жінка й каже собі: «Щонайперше спечу я своєму чоловіченькові білу паляницю». І все було б добре. Та борошно грубо змелене, з висівками. Жінка й надумалась: «Перевію його». Вийшла на високий горб, де добрий вітер, заходилась віяти. Вітер його все й розвіяв, цілий мішок. Нема з чого пекти ні паляниці, ані хліба.

Приходить чоловік додому, вона йому так і так, не пощастило з борошном. А він їй:

— Не журися, голубонько, сьогодні не пощастило, то пощастить завтра. Пожили вони ще трохи. Одного дня Джен її питає:

— Дружинонько моя люба, чи вмієш ти варити пиво?

— Аякже, чоловіченьку, аякже. Не раз бачила, як мати варила.

Купив він їй усе потрібне, щоб пиво варити. Зварила жінка пиво, вилила в барило. І все було б добре, якби не чорний пес. Забіг у двір, став на порозі й дивиться на неї, може, їсти дасть. Вона:

— Чого тобі?

А він усе дивиться.

— Ти що, не знаєш, хто я така? Я Дженова жінка.

А він дивиться.

— То ти ще й не віриш? Ось я тобі!

Хотіла чимось пошпурити на пса, та не було нічого напохваті. Тоді вона висмикнула чіп з барила та до нього. Пес тікати. Вона за ним. Поки ганялася, пиво вибігло. Знову жінка ні з чим зосталася.

Вертається чоловік увечері, вона йому: так і так, з пивом теж не пощастило. А він:

Не побивайся, голубонько. Сьогодні не пощастило, завтра пощастить.

Живуть вони, поживають. Одного разу жінка надумалася: треба прибрати в хаті. Підмітає під ліжком, аж там торбинка з грішми. Прийшов чоловік увечері, вона його питає:

— Що то за гроші я знайшла? Для чого вони?

А він їй:

— То гроші на той день, коли нужда постукає в двері.

А під вікном саме ховався злодій. Почув він це. На ранок дочекався, коли чоловік з дому пішов, потім приходить, стукає у двері й каже:

— Мене звати Нужда. Тут у вас гроші мої. Я прийшов їх забрати.

Жінка дивиться, чоловік наче поважний, вбраний як слід. Чому ж не віддати гроші, як вони його.

Принесла торбинку й віддала.

Вертається Джен, вона йому й розказує, так і так, приходив Нужда, забрав свої гроші. Той отетерів:

— Що це ти, жінко, балакаєш?

Вона йому: ти ж сам, мовляв, казав, що прийде Нужда, постукає в двері.

Сплеснув Джен руками:

— Я ж складав ті гроші цілий рік, щоб заплатити за оренду. Тепер ми пропали. Доведеться йти з торбами по світу. Може, десь знайдемо того клятого Нужду.

Зняв Джен із завісів хатні двері:

— Оце тільки й нашого. Будемо спати на них, — каже.

Завдав їх на плечі, і пішли удвох із жінкою злодія шукати. Увечері підходять до гори, а там росте високе дерево. Вилізли вони на дерево, вклалися спати. Раптом серед ночі чує жінка внизу голоси. Дивиться — гора відчинилася, а там печера — розбійницька схованка. От виходять з печери злодії-розбійники, виносять стіл, поставили його під деревом. Засвітили свічку, висипали на стіл гроші й ну лічити. Приглядається жінка — аж серед них і той, що назвався Нуждою; і їхні гроші з торбинки висипав. Розбудила жінка Джена й питає:

— Що будемо робити?

— Ось коли нам пощастило, — каже він.

Узяв двері й скинув униз.

Як гримнуться ж ті двері на стіл!

Свічка погасла. Розбійники врозтіч. З переляку так далеко забігли, що й дороги назад не знайшли. А Джен із дружиною позлазили з дерева, набрали по торбині грошей та гайда додому.

Джен знову купив дружині корів та поросят. Вона навчилася хазяйнувати. І стали вони жити й поживати, добра наживати.