На півночі Англії жив собі можновладний барон. Він добре знався на всіляких чарах і вмів ворожити й передбачати, що кому судилося на віку. Народився в нього син. Росте, виростає. Ось уже й чотири роки йому минуло. І вирішив барон довідатися, яка доля чекає хлопця. Була у нього така книга, і в ній записано все, що має відбутися, на багато років уперед. Розгорнув він її і вичитав: синові судилось одружитися з простою дівчиною: і та дівчина щойно оце народилася в бідній хаті; і та хата стоїть там, куди опівдні падає тінь шпиля собору в місті Йорку; батько дівчини вбогий, у нього вже є п’ятеро дітей, а вона шоста.

Тоді барон наказав осідлати коня і поїхав у Йорк. Знайшов ту хату, бачить — на порозі сидить немолодий чоловік, сумний такий, зажурений, — батько тих шістьох дітей.

Скочив барон із коня, підходить до нього й каже:

— Чого це ти зажурився, чоловіче добрий?

А той йому:

— Як же мені не журитися, вельможний пане. Маю п’ятеро дітей, а оце щойно жінка народила шосте — дівчинку. Живемо в злиднях — ні в горшку, ні в мішку. Як я їх усіх прогодую?

— Не хнюп, чоловіче, носа, — каже барон.— Якщо це вся твоя біда, то їй можна зарадити. Я допоможу тобі. Віддай мені немовля. Я подбаю за нього, а тобі буде полегкість.

Чоловік такий радий, що не знає як дякувати. Виніс дитину, віддав баронові. Той на коня і поїхав. Доїхав до річки, кинув немовля у воду, а сам додому.

Та дівчинка не втопилася. Її втримали пелюшки. І вона попливла за водою і пливла, аж доки її винесло на берег якраз проти хати, де жив один рибалка.

Знайшов він бідолашне маля, пожалів його, приніс додому: хай буде за дочку. Дбав про дитину і виховував її, як рідну. І виросла вона, і стала гарна та вродлива, така, що й очей не відведеш.

Якось барон із ватагою друзів полював у тих місцях. Під’їхали вони до рибалчиної хати, попросили напитися. Дівчина винесла їм води. Побачили вони її вроду, здивувалися.

Один і каже баронові:

— Ти ж умієш угадувати долю. Скажи, кому вона дістанеться, оця красуня. За кого вийде заміж?

А барон:

— Тут і вгадувати нічого. Мабуть, якомусь селюкові. Але я можу сказати певніше. Для цього треба знати день її народження. Дівчино, скажи мені, коли ти народилася.

— Не знаю, пане, — відказує дівчина.— П’ятнадцять років тому мене немовлям знайшли отут на березі.

Барон одразу ж здогадався, хто вона. Після полювання вертається він до тієї хати й каже дівчині:

— Ти мені сподобалася. Хочу тобі допомогти. Ось я написав листа до свого брата. Він живе в місті Скарборо. Піди до нього, і він візьме тебе на службу. Матимеш добру платню. Чого тобі сидіти в цій глушині?

Дівчина погодилася піти в Скарборо, взяла листа. А в листі тому було написано ось що:

«Любий брате! Дівчину, що принесе цього листа, негайно скарай на смерть.

Твій брат Гамфрі».

Дівчина вирушила в Скарборо. Дорогою заночувала в корчмі. Тієї ночі туди наскочили розбійники. Пограбували всіх подорожніх. А в дівчини нічого не було, тільки лист. Вони його прочитали й обурились: яка підлість! І ватажок розбійників узяв аркуш паперу й написав нового листа:

«Любий брате! Дівчину, що принесе цього листа, прийми як дорогу гостю і негайно віддай заміж за мого сина.

Твій брат Гамфрі».

Дав він цього листа дівчині й звелів іти в Скарборо. Прийшла вона до баронового брата. Дала йому листа. А в нього саме гостював небіж, баронів син. Брат одразу звелів справити весілля. І хлопець та дівчина одружилися того ж таки дня.

Аж ось незабаром приїжджає туди і сам барон. Брат йому каже: так і так, все зроблено, як ти велів, — хлопець одружився з нею. Барон мало не луснув із злості. Він так старався цьому перешкодити, а вийшло навпаки. Проте він: не змирився з тим, що сталося.

Каже дівчині:

— Ходімо погуляємо.

Привів її до скелі над морем і хотів штовхнути вниз. Вона почала проситися:

— Я ж не вчинила нічого лихого. Не губіть мене, пожалійте. Я зроблю все, що накажете. Піду світ за очі й ніколи не побачу ні вас, ні вашого сина.

Тоді барон зняв свій золотий перстень, кинув його в море і каже:

— Без цього персня не навертайся мені на очі.

І пустив її.

Бідолашна дівчина довго блукала, аж поки дійшла до великого замку. Спитала у слуг, чи немає якоїсь роботи. Ті одвели її на кухню, і кухар узяв дівчину за помічницю.

Одного дня подивилася вона у вікно, бачить — їдуть гості. І хто ж, ви думаєте? Барон з братом і сином, тобто її чоловіком. Що робити? Ну, думає, на кухні вони мене не побачать. Тут принесли велику рибину, кажуть: господар звелів приготувати її на обід. А дівчина, як пам’ятаєте, виросла у рибалки, то рибу вміє добре готувати. Почала вона ту рибину чистити та розчиняти. Дивиться — щось блищить усередині. І що ж, ви думаєте, то було? Баронів перстень. Той самий, що він кинув у море з скелі. Ну й зраділа ж вона! На радощах рибу приготувала дуже смачно.

Понесли її слуги гостям. Ті їдять не нахваляться. Питають у господаря, хто ж це такий мастак готувати.

Господар слугам:

— Погукайте того, хто цю рибину засмажив.

Вони погукали дівчину.

Прибралася вона як слід, баронів перстень надягнула на палець і заходить у залу.

Побачили її гості, скам’яніли з великого подиву. А барон розгнівався, кричить:

— Як ти посміла з’явитися на мої очі? Забула, що я сказав? Тепер прощайся з життям.

Дівчина ж підійшла до нього і поклала на стіл свою руку. А на руці золотий його перстень виблискує.

Аж тоді барон зрозумів: кому що судилося, того не минеш. Посадив він дівчину поряд себе й оголосив усім:

— Вона мені невістка, а моєму синові — дружина.

Тоді повіз її і сина у свій замок. І стали вони жити й поживати, щастя-долі заживати.