Том-Мізинчик

Було це ще за часів короля Артура. Жив тоді в Англії славетний чарівник Мерлін. Був він чоловік учений і знав усі таємниці свого ремесла. Так, наприклад, умів перетворитися на птаха і ширяти в небі, чи на рибину і плавати в морі.

Набридло йому жити при королівському дворі. Вирішив він походити по країні, подивитися, що де діється. Перебрався на старого жебрака і вирушив у мандри. Довго ходив містами й селами. Якось довелося йому заночувати у селянській оселі. Господар і господиня, прості люди, прийняли подорожнього дуже гостинно, поділилися з ним своєю вечерею. А вечеря в них убога — молоко та чорний хліб з несіяного борошна.

Роздивився Мерлін, бачить: у хаті чисто, підметено. Живуть господарі бідно, але в мирі й злагоді між собою. Проте чомусь сумні та зажурені. От він і питає жінку:

— Що таке? Може, у вас горе чи біда яка?

А та йому з сльозами на очах:

— Все було б добре, аби не одна халепа. У нас немає дітей. Нехай би доля дала мені сина. Нічого іншого мені не треба. Хоч би він навіть був не більший за мізинець.

Тоді Мерлін каже:

— На подяку за вашу гостинність я зроблю так, що твоє бажання здійсниться.

І справді, не минуло й року, як у жінки знайшовся хлопчик. 1 хлопчик той — диво дивне! — був не більший за батьків мізинець.

Мати не могла натішитися своїм крихітним синочком. Сиділа біля його колиски вдень і вночі, не спускаючи з нього очей. А Мерлін попросив королеву фей, щоб вона була хрещеною матір’ю хлопчика. Отож, коли мати вийшла на хвилину, королева влетіла у вікно, поцілувала малого і дала йому ім’я — Том-Мізинчик. Потім наказала своїм феям принести йому одяг. Ось він і вбраний.

Том не виріс — зостався такий, як батьків мізинець. Зате навчився пустувати і був майстер на всякі витівки. Як тільки зберуться хлопці, він уже біля них. Жодна гра без нього не обходилася. Особливо любив він грати в крем’яхи. Програє власні і нишком полізе в торби своїх товаришів. Набере там крем’яхів і знову грає.

Одного разу йому не пощастило. Заліз у чужу торбу, а хлопець, чия вона була, побачив це.

— Ага, — каже, — от ти й попався. Тепер я навчу тебе, як чужі крем’яхи брати.

Затягнув шворкою торбу та як почав її трясти. З бідного Тома мало душа не вискочила. Заверещав він не своїм голосом, почав проситися:

— Пусти, більше ніколи не буду…

Якось мати заходилася пекти пудинг. Замісила тісто. А Томові цікаво, як воно робиться. Виліз на край макітри, заглядає всередину. А нога його посковзнулася, він і впав у рідке тісто. Поринув, занурився мало не з головою. Мати ж цього не бачила, виклала тісто на деко та в піч.

У Тома рот заліплений тістом: не можна ні гукнути, ні крикнути. Та коли його припекло в печі, почав він крутитися. Мати бачить: пудинг ворушиться. Подумала — мабуть, у ньому сидить нечиста сила. Вихопила вона пудинг з печі і викинула надвір. А повз хату саме йшов старець. Підібрав він той пудинг, сховав у торбу і рушив далі. Тим часом Том спромігся висунути голову та як закричить:

— Рятуйте!

Старець перелякався, кинув пудинг, а сам — ходу.

Пудинг розламався. Том виліз із нього весь у тісті й пошкандибав додому. Мати як побачила свого пестунчика вимазаного, в куряві — зразу в сльози. Вкинула його у чашку, змила тісто. Тоді витерла, поцілувала і поклала в ліжко.

Скоро по тому пішла мати на пасовище подоїти корову і взяла з собою Тома. Саме був великий вітер. Мати боялася, щоб її синочка не здуло, і прив’язала його ниткою до стебла осоту. А корова побачила Томів брилик з дубового листка, і він їй здався смачним. Зірвала вона стеблину разом із Томом, почала жувати. Том перелякався: ще трохи, і він попаде між великі коров’ячі зуби. Як закричить:

— Мамо, допоможи! Порятуй!

— Де ти, Томмі? — гукнула мати.— Куди ти зник?

А він:

— Я тут, мамо! У роті в корови.

Мати в розпачі. Плаче, заламує руки. А корова здивувалася: що то кричить у неї в роті? Розкрила його, і Том вистрибнув. Добре, що мати встигла підставити фартух, інакше хлопець упав би додолу й, чого доброго, розбився. Поклала вона синка за пазуху і мерщій додому.

Батько зробив Томові батіжок із соломинки й мотузочки і почав привчати його до роботи — хай буде за підпасича. Одного разу хлопець ішов на пасовище, перечепився через траву і покотився у глибоку борозну. Летів ворон, побачив щось мале, схопив його дзьобом і поніс. Над морем хлопець вислизнув з дзьоба, впав у воду.

Томові знову пощастило: він не втопився. Його відразу проковтнула велика рибина. А рибину невдовзі спіймав рибалка і продав. її купили для двору короля Артура. Вона попала в королівський палац. На кухні її розчинили і знайшли всередині крихітного хлопчину. Здивований кухар одніс його королю. І король Артур призначив Тома своїм придворним карликом. Незабаром він став загальним улюбленцем. Своїми веселими витівками хлопчик умів розважити не тільки короля і королеву, а й усіх королівських рицарів.

Король так уподобав малого, що, бува, їде кудись верхи, то бере його з собою. А лине дощ, він посадить Тома у внутрішню кишеню, і той спить собі там досхочу, аж поки випогодиться.

Якось король запитав хлопця про батьків: чи й вони такі самі крихітні, як і він, і хто вони. Том каже:

— На зріст мої батьки звичайні люди — такі, як і кожен із ваших придворних, ваша величність. Але вони прості селяни й живуть дуже бідно.

Почувши це, король поніс Тома в свою скарбницю і сказав:

— Бери грошей, скільки подужаєш донести до батьківської хати.

Хлопчина мало не танцював з радощів і побіг просити, щоб йому зробили гаманець. І гаманець зробили — з водяної бульбашки. Том прибіг у скарбницю і поклав у нього найбільшу монету, яку подужав підняти: срібний гріш.

Щоб завдати на плечі таку вагу, хлопчині довелося добряче натужитися. Зрештою рушив він до свого дому. Дорога була далека. Том сідав спочивати не менше як сто разів. ‘Подорож тривала два дні і дві ночі. Аж ось і батьківський дім. Побачила мати його у вікно, вибігла надвір, внесла у хату. Ото було радощів! Том гостював у батьків цілий тиждень. Потім рушив назад, до королівського двору.

Там усі скучили за хлопчиною, а надто король. Він одразу ж звелів пошити Томові нове вбрання, бо старе вже зносилося, і дати прудкого скакуна — сіру мишу. Тепер

Том дуже пишався новим убранням, своїм скакуном і залюбки їздив на лови разом з королем та придворними. А вони пирхали зі сміху, дивлячись, як він мчить за ними на своєму рисакові.

Веселий, моторний хлопчина подобався королю дедалі дужче. І він наказав зробити малому стільчик, щоб той сидів на королівському столі. Також спорудили йому щирозлотий палац заввишки на п’ядь з дверима завширшки на дюйм. А ще король подарував карету. В неї запрягали шестеро мишей.

Зрештою король надав Томові рицарське звання і звелів іменувати його сер Томас.

Королева ж сердилася і лютувала, бачачи, скільки уваги приділяє її чоловік хлопчикові-мізинчикові. І вона поклала собі занапастити сера Томаса. Прийшла до короля, каже:

— Хлопчисько зневажив мене. Назвав старою відьмою.

Король розгнівався, звелів негайно привести хлопця. Том злякався. Подумав, що король може зопалу скарати його на смерть. Куди сховатися? Заліз він у порожню равликову черепашку і причаївся там. Довго пролежав, аж поки живіт підвело з голоду. Тоді визирнув. Бачить: недалечко сидить великий метелик. Хлопець підкрався і скочив на нього верхи. Метелик злетів і почав пурхати з дерева на дерево, полетів у поле, на луг. Тоді повернувся до палацу, влетів у покої. Король і придворні почали за ним ганятися. Том не втримався і впав — на щастя, не на підлогу, а в кухоль з водою. Мало не втопився, але його витягли.

А королева лютує, каже королю:

— Звели відтяти йому голову.

І Тома посадили в мишоловку — хай там чекає, поки спорудять поміст для його страти.

Прийшла кішка, дивиться: у дротяній клітці якась істота. Почала сіпати дверцята лапою. Засув зламався, і Том опинився на волі.

Король скоро пересердився, і Том знову став його улюбленцем. Ще багато років сер Томас Мізинчик сидів за круглим столом разом з королем Артуром та його хоробрими рицарями, і всі шанували його за доблесть і відвагу.