Том Тіт Тот

Жила собі жінка.

Спекла вона якось п’ять пирогів. Витягла з печі, дивиться, а вони трохи перепечені, скоринка на них надто тверда.

От вона й каже своїй дочці:

— Візьми пироги та постав їх на полицю. Хай трохи полежать там, то, може, одійдуть.

Вона хотіла сказати, що скоринка у пирогів розм’якне.

А дівчина каже собі:

— Ну, поки дійдуть нові, то ці я з’їм зараз.

І почала уминати пироги. З’їла всі до останнього.

От настав час вечеряти, мати й загадує дочці:

— Піди принеси один пиріг. Мабуть, вони вже одійшли.

Дівчина пішла, зазирнула на полицю, а там ніяких пирогів, нічого, крім посуду.

Повернулася вона й каже:

— Ні, ще не дійшли.

— Ні один? — питає мати.

— Ні один, — відповідає дочка.

— Ну, одійшли вони чи ні, — каже мати, — а один ми з’їмо зараз, хоч який він є.

— Та як же ми з’їмо, коли вони ще не дійшли? — здивовано питає дівчина.

— А от так, візьмемо та й з’їмо, — каже мати. — Піди принеси найкращий.

— Та де ж його взяти найкращого, коли я їх усі поїла, — відмовила дівчина.— Доведеться почекати, доки дійдуть нові.

Ну, мати бачить: нічого не вдієш. Поставила біля дверей прядку, стала прясти.

Пряде і співає:

А вулицею саме їхав король. Почув він, як жінка співає, але що саме співає, недочув.

Зупинився він і питає:

— Що ти там співаєш? Ану заспівай іще.

Жінка знітилася. Соромно ж їй признатися, що її дочка зробила. І вона заспівала вже іншої:

— Диво дивне! — вигукнув король.— Ніколи не чув, щоб хто-небудь спромігся стільки напрясти за один день.

Подумав він і каже:

— Слухай-но, я саме шукаю собі дружину. Раз твоя дочка добре вміє прясти, то я одружуся з нею. Але запам’ятай: одинадцять місяців вона солодко їстиме, м’яко спатиме, ходитиме в шовках і гулятиме досхочу, але протягом останнього місяця хай щодня пряде по п’ять мітків. А ні, то я звелю скарати її на смерть.

Жінка каже:

— Я згодна її віддати.

А сама думає: «Ну й пощастило ж мені! Видам дочку за короля! А коли настане пора напрясти п’ять мітків за один день, то вона як-небудь викрутиться. До того ж, одинадцять місяців час довгий. Король, може, й забуде про свою умову».

Одружився король з дівчиною. Живуть собі. Вона має все, що її душі завгодно: солодко їсть, м’яко спить, ходить у шовках, гуляє досхочу.

І так триває цілих одинадцять місяців.

Вона не раз і не два думає: «Що ж його робити, коли він скаже: напряди п’ять мітків за день?» Та щоразу втішає себе: «Він, мабуть, забув».

А король про це ані слова.

Вона вже й повірила, що він забув.

Аж ось останнього дня одинадцятого місяця бере король її за руку і веде в далеку кімнату, де вона ніколи не бувала. В кімнаті тільки прядка та стілець.

Король і каже:

— Завтра тебе тут зачинять. Принесуть тобі їсти та пряжу і пряди. Хай тільки не напрядеш до вечора п’ять мітків, то прощайся з головою.

І пішов у своїх королівських справах.

Королева затрусилася з ляку. Адже вона майже зовсім не вміла прясти.

Що їй робити завтра? Хто їй допоможе? Біда та й годі!

Зайшла вона в кухню, сіла на ослоні й заплакала гіркими сльозами.

Раптом чує: хтось стукає в двері. Вона встала, відчинила. А на порозі стоїть чорний чоловічок з довгим хвостом. Подивився він на неї цікавим оком і питає:

— Чого це ти плачеш?

Вона йому:

— А тобі яке до того діло?

— Яке мені до того діло, побачиш сама, — мовить чоловічок.— Спочатку скажи, чого плачеш.

— А яка мені буде з того користь, коли скажу? — питає вона.

— Може, якась і буде, — каже чоловічок і обкрутився хвостом, наче підперезався ним.

— Що ж, — відмовляє вона, — скажу. Коли користі з того не буде, то шкоди, мабуть, теж.

І вона розповіла все, що було, — і про пироги, і про мітки пряжі, і про інше.

Чорний чоловічок вислухав і каже:

— Я можу зарадити твоєму лихові. Щоранку приходитиму до твого вікна, забиратиму пряжу, а увечері приноситиму спрядені мітки.

— І яку ж ти просиш за це плату? — питає вона.

Чоловічок позирнув на неї скоса і відповідає:

— Щовечора ти тричі спробуєш відгадати, як мене звуть. І якщо до кінця місяця не відгадаєш, я заберу тебе з собою.

Вона думає: «Пусте! За місяць як-небудь та вгадаю». І каже:

— Гаразд. Я згодна.

Чоловічок з радощів аж хвостом замахав-закрутив.

Назавтра король привів дружину в ту кімнату. Там уже лежить пряжа і їжа на день. Каже:

— Оце тобі пряжі на п’ять мітків. Якщо не спрядеш її до вечора, то накладеш головою.

Замкнув він її і пішов.

Ще й не затихли його кроки, як щось стукає у вікно.

Відчинила вона, а там на підвіконні сидить чоловічок.

— Де твоя пряжа? — питає.

Віддала вона йому пряжу. Сидить, чекає.

Коли це увечері знову стукіт у вікно.

Відчиняє вона. Там чоловічок, а в руках у нього п’ять мітків пряжі.

— Ось, бери, — каже.— А тепер угадай, як мене звуть.

Вона йому:

— Мабуть, Вілл.

Ні, не вгадала! — вигукує чоловічок і крутить хвостом.

— Може, Нед?

— Ні, не вгадала! — вигукує і крутить хвостом.

— Може, Марк?

— Ні, не вгадала!

Закрутив він хвостом іще дужче й полетів, задоволений, геть.

Скоро приходить король.

Відмикає двері, дивиться — біля прядки лежать п’ять спрядених мітків.

— Ну, голубонько, — каже він, — сьогодні тебе нема за що страчувати. Спочивай до завтра. Зранку тобі принесуть їжу і пряжу.

Так воно й повелося.

Щоранку їй приносили їжу і пряжу. Щоранку чоловічок забирав пряжу, а увечері приносив готові мітки. А дівчина цілий день сиділа й думала, як же то його звати. Перебирала в пам’яті всі імена, які їй доводилося чути. Увечері ж намагалася вгадати. Та ба, щоразу марно.

І з кожним днем чоловічок посміхався дедалі зловтішніше, крутив хвостом швидше й швидше. Бо скоро вже й кінець місяця.

Аж ось настав передостанній день. Як завжди, чоловічок приносить увечері п’ять мітків і питає:

— Ну, що? Ще й досі не здогадалася, як мене звуть?

Вона йому:

— Може, Нікодемус?

— Ні, не так.

— Може, Семюел?

— Ні, не так.

— То, може, Мафусаїл?

— Знов не вгадала.

Позирнув він на неї гостро. А очі у нього палають, як жарини. Каже:

— Затям, голубонько, тобі залишається один-єдиний день. Потім ти будеш у моїй владі.

І полетів геть.

У неї ж серце зайшлося з ляку.

Аж ось і король іде її провідати.

Заходить у-кімнату, побачив п’ять мітків і каже:

— Ну, що ж, люба жіночко. Я бачу, ти, мабуть, і завтра зумієш напрясти скільки треба. Тоді вже не буде ніякої причини тебе страчувати. Тож сьогодні я повечеряю тут ’з тобою.

Звелів він принести вечерю і ще один ослін — для себе. Сіли вони за стіл, їдять.

Раптом король як засміється.

Вона питає:

— Чого це ти?

Він їй:

— Згадалося смішне. Сьогодні я їздив на лови, забрався далеко-далеко в ліс. Досі ніколи не бував у тих місцях. Дивлюся — яма, старе глинище. І там наче щось дзижчить-гуде. Зліз я з свого коника, тихо підійшов до глинища і зазирнув униз. І що, ти думаєш, я побачив? Хвостатого чорного чоловічка. Такого смішного! І що, ти думаєш, він робив? Пряв на маленькій прядці. Прядка крутиться швидко-швидко. А чоловічок теж швидко-швидко крутить своїм хвостом. І при цьому виспівує:

Коли дружина почула це, то мало не затанцювала з радощів. Проте стрималась і не сказала ні слова.

Наступного ранку чоловічок прилетів забрати пряжу. Дивиться на неї так злорадно, так єхидно! А увечері стукає в шибку. Вона відчинила вікно. Він сидить на підвіконні й посміхається, аж зуби вискалив, і хвостом крутить швидко-швидко. Віддав їй мітки й питає:

— Ну, то як мене звати?

— Може, Соломоном? — каже вона і прикидається, що в неї дрижаки від страху.

— Ні, не вгадала, — сміється чоловічок і стриб у кімнату.

— То, може, Заведеєм? — питає вона.

— Знову не вгадала, — каже він. Зареготався й закрутив хвостом так швидко, що його й не видно стало. Потім застерігає: — Подумай краще, голубонько. Не вгадаєш на цей раз, і ти моя.

І простягнув до неї свої чорні ручиська.

Вона відступила трохи, оглянула його, засміялася і відмовляє, вказуючи на нього пальцем:

Як почув це чоловічок, верескнув пронизливо, вилетів у вікно, як куля, і пропав. Більше вона його не бачила.