Жили собі фермер із жінкою. І була в них дочка. А до дочки сватався один хлопець. Щовечора він приходив у гості, і його запрошували до столу вечеряти. Дочку ж посилали в комору наточити пива.
Одного вечора пішла вона в комору і, поки пиво текло з бочки у великий кухоль, подивилася на стелю. Бачить: на бантині лежить дерев’яний товкач. Він, певно, лежав там здавна, та досі дівчина його не помічала.
І почали в неї снуватися страшні думки.
Каже вона сама собі: «А що як ми з Джоном поженимось і народиться у нас син? Виросте він великий, піде в комору наточити пива, як оце я, а товкач упаде йому на голову і вб’є на смерть? Ой лишенько!»
Поставила вона свічку й кухоль долі, сіла на лаві й гірко заплакала. Батьки з хлопцем чекають дівчину, а її нема та й нема. Мати каже:
— Чого вона так довго бариться? Піду подивлюся.
Зайшла в комору, а дочка сидить на лаві, плаче, пиво ж тече на підлогу. Мати й питає:
— Чого це ти плачеш?
А дочка їй:
— Ой мамо! Подивися, онде товкач! А що як ми з Джоном поженимось, і народиться у нас син, і виросте він великий, і зайде в комору наточити пива, а товкач візьме впаде йому на голову і вб’є на смерть? Ой лишенько!
— Лишенько, — каже мати, — та ще ж і велике! — Сіла вона поряд з дочкою й теж гірко заплакала.
А батько ждав, ждав та й думає: «Чому їх так довго немає, що там сталося?»
Пішов у комору, а вони вдвох сидять, плачуть, пиво ж тече на підлогу. Він питає:
— Чого це ви?
Жінка йому:
— Біда, чоловіченьку! Поглянь, онде товкач. А що, коли наша дочка вийде за Джона, і народиться в них син, і виросте він великий, і зайде в комору наточити пива, а товкач візьме впаде йому на голову і вб’є на смерть? Ой лишенько!
— Твоя правда, — каже старий.— Що лихо, то лихо!
Сів поряд з дочкою та дружиною і теж гірко заплакав.
А жених сидів, сидів сам у хаті та й пішов подивитись, що там з ними діється.
Зайшов у комору, а вони утрьох сидять рядком і ридма плачуть. Пиво ж тече на підлогу — вже величезна калюжа натекла. Він мерщій до бочки, закрутив кран, потім каже:
— Чого це ви посідали тут та плачете? Подивіться, мало не все пиво з бочки витекло.
А старий:
— Біда! Он бачиш, товкач? Що, коли ви поженитесь, і народиться у вас син, і виросте він великий, і зайде в комору наточити пива, а товкач упаде йому на голову і вб’є на смерть?
І всі троє заплакали ще дужче.
А хлопцеві стало смішно. Зареготався він, зняв з бантини товкач, поклав його в кутку і каже до старого та старої:
— Довелось мені побувати по всіх усюдах, але ніде не стрів я таких трьох розумників, як ви. Піду знову по світу: коли пощастить мені знайти ще розумніших трьох, ніж ви, то повернуся й одружуся з вашою дочкою. А як ні, то ні.
Пішов він, а ті троє знов залилися сльозами. На цей раз через те, що дівчина втратила жениха.
Довго хлопець мандрував, ходив селами та містами.
Одного разу бачить: приставила жінка до хати драбину й тягне на неї корову, щоб лізла на дах. Корова не хоче, боїться, а жінка її б’є.
Хлопець питає:
— Нащо ви її туди тягнете?
А жінка:
— Он на даху скільки трави наросло. То хай корова полізе випасе її. Упасти не впаде. Я її за шию налигаю, протягну налигача через комин у хату й намотаю на руку, та й буду собі поратися. Як посунеться корова з даху, то я її вдержу.
— Ох які ж ви недотепні! — скрикнув хлопець.— Краще ж самій полізти на дах, вижати ту траву та й кинути корові.
А жінка:
— Як ото мені лізти та жати, то краще нехай сама полізе й напасеться.
Витягла-таки вона корову по драбині на дах, налигала її, налигач протягла через комин у хату і намотала собі на руку.
Не встиг хлопець одійти далеко, як корова посунулася з даху. Упасти не впала, а зависла на налигачі та й задушилася. А жінку налигач потяг у комин…
Застряла вона там, і поки її витягли, добре надихалася сажі.
Так ото зустрів він одну велику розумницю.
Пішов далі.
Зайшов у придорожню корчму переночувати. Примістили його там ще з одним чоловіком.
Познайомився з ним хлопець, побалакали про те, про се і полягали спати.
А зранку той чоловік устав, ну одягатись. В сорочку вдягся, як усі люди. А штани повісив між двома ліжками, розбігся і стриб! — хотів у них ускочити. Та де там! Тільки впав. Він знов стрибнув і знову, та ніяк не вскочить. Аж потом умився, бідолашний.
Витирає обличчя хусткою і каже хлопцеві:
— І хто їх тільки вигадав, оці штани? Як же ж і тяжко в них ускочити! Щоранку стрибай отак із добру годину. Чи й тобі воно отак?
Засміявся хлопець і показав, як треба штани надягати. Той чоловік хтозна-як дякує йому. Каже:
— Сам я ніколи б так не примудрився.
Ось тобі й другий великий розумник.
Помандрував хлопець далі.
Приходить у село. Бачить — ставок. А навколо ставка люди: хто з граблями, хто з мітлою, хто з вилами. І що ж вони роблять? Гребуть воду, наче щось виловлюють. Хлопець питає:
— Що це ви робите?
Вони йому:
— Хіба не бачиш? Місяць упав у ставок, от ми й хочемо його витягти. Хлопець засміявся й каже:
— Люди добрі, подивіться вгору, місяць онде, на небі, а в ставку він тільки відбивається.
Та вони й слухати не схотіли. Кажуть:
— Що ти нам голови дуриш!
Почали лаяти хлопця. Так що він якомога швидше подався далі. Іде й думає: «Ну, тепер я остаточно пересвідчився: на світі є куди більші телепні, ніж моя наречена, її батько і мати».
Отож повернувся хлопець додому й одружився з тією дівчиною. А як вони там жили — щасливо чи ні, — то вже діло не моє і не ваше, а їхнє.
