Жила колись в одному селі стара жінка. Мала вона сина-пастуха. А ще було в неї господарство: осел, чотири курки й поламане веретено.
Якось пастух каже матері:
— Тут, мамо, нам нелегко жити. Переїдьмо краще до міста Гянджі.
— Ой дитино моя,— відповіла мати,— в Гянджі стільки гуляк й пройдисвітів, що вони в одну мить обберуть тебе й пустять на вітер усе наше добро.
Але син стояв на своєму.
— Ти тільки дай згоду,— просив він,— а решту я влаштую. Я такого нароблю там, що ми заживемо щасливо.
Подумала стара та й погодилася.
Поклала вона на осла чотирьох курей, поламане веретено, сама сіла. Так і вирушили в дорогу — стара на ослі, а син позаду, погоничем.
У Гянджі найняли вони халупу й стали жити. Та заробити гроші в місті пастухові було ще важче, і вони сяк-так перебивалися з води на хліб.
Якось мати й каже синові:
— Ой сину, сину, на батьківщині нас хоч сусіди знали та часом з біди виручали. А тут нас ніхто не знає. Хто ж нам допоможе? Візьми курей, продай на базарі та купи на виручені гроші борошна. А далі хтозна, що буде з нами.
Узяв син курей і пішов на базар. Але на дорозі його зупинив базарний староста й забрав усіх курей.
— А гроші? — питає пастух.
— Ось тобі гроші, селюче, — сказав староста й дав хлопцеві ляпаса.
Староста загорнув курей у поли халата й пішов додому.
А пастух рушив за ним назирці.
У себе в дворі староста гукнув жінку й віддав їй курей.
Пощупала жінка курей і каже:
— Ой чоловіче, які гладкі, славні кури! Що ти за них заплатив?
— Одного ляпаса за всіх чотирьох,— похвалився староста.
Пастух принишк за воротами й став прислухатися.
— Сьогодні в нас будуть гості. Я прийматиму їх у саду. Гарно засмаж цих курей, — наказував староста. — А я з базару надвечір пришлю якогось парубка — він за недоїдки прислужуватиме гостям, порядкуватиме.
І староста пішов.
Пастух усе те чув.
Коли почало вечоріти, він підійшов до хати базарного старости й постукав у ворота.
На стук вийшла старостиха.
— Мене прислав хазяїн,— сказав їй пастух.— Він просив два великих килими і два менших, щоб постелити їх під чинарою. Та не баріться, бо незабаром прийдуть гості.
Жінка старости винесла килими пастухові, той завдав їх собі на плечі й мерщій поніс у свою хатину.
Здивувалася мати й питає у сина:
— Це за які гроші ти їх купив?
— За гроші, які виручив за курей,— каже пастух.
Трохи згодом він знову прийшов до старостихи/
— Хазяїн просив принести курей. Гості вже прийшли.
Жінка заметушилася, виклала курей на срібну тацю, дістала шовкову скатертину й усе віддала пастухові.
Пастух і це приніс додому.
— Сину мій, а за які ж це гроші ти купив курей і ці речі?
— А це за ті кури, що я носив на продаж. Сідай, мамо, пообідаємо.
Мати й син підсіли до срібної таці й уперше в житті попоїли вдосталь.
Тим часом староста прислав до жінки слугу, якого найняв на базарі.
— Хазяйко,— засапався слуга,— винось мерщій килими! Та й захопи заодно смажені кури, щоб я марно ніг не бив. Гості от-от мають прийти.
Розсердилася старостиха.
— А будь ти неладний! Він ще жартувати зі мною надумав! Я ж тобі недавно все віддала.
— Хазяйко,— каже слуга,— присягаюся, я ще нічого в тебе не брав!
Жінка придивилася до нього й побачила, що це зовсім інший хлопець. Вона зрозуміла, що її обдурили, й закричала на всю горлянку:
— Біжи мерщій до хазяїна й скажи йому, що вже приходив якийсь пройдисвіт по килими й кури. А я йому ще на додачу дала срібну тацю й шовкову скатертину!
Староста одразу здогадався, хто це таке накоїв. Він розігнав своїх гостей і пішов шукати того пастуха. Довго розпитував він людей, аж поки дістався до хатини, де жила стара зі своїм сином.
Тільки-но пастух побачив старосту, як одразу перевдягнувся в материну одежу й вийшов з мітлой підмітати подвір’я.
Старості впала в око струнка дівчина, яка так спритно орудувала мітлою.
— Дівчино, а хто твої батько й мати? — запитав він у пастуха.
— У мене нема ні батька, ні матері,— відповів пастух.— Одна стара жінка держить мене із жалю.
Староста одразу зметикував, що таку дівчину добре було б взяти у найми.
— Дівчино, а чи не пішла б ти до мене служницею?
— А чого ж,— відповів пастух,— я охоче піду до тебе служкою, як ти мене візьмеш.
Зрадів староста і повів «дівчину» до себе додому.
Зайшов пастух до кімнати й побачив у кутку великі лабети.
— А нащо ти поставив тут ці лабети?
— Та це мені один коваль дав,— відповів староста.— Я попросив їх, щоб покарати того злодія, який украв мої речі.
— А як ти його хочеш покарати?
Старосту аж перекосило від люті, немов йому вже до рук злодій попався.
— А ось як,— сказав староста й засунув своє тіло в лабети.— А потім я закрутив би ручку.
І пастух ураз почав закручувати ручку, та так спритно, що староста не встиг вискочити з лабетів і заволав:
— Ой клята дівчино! Порятуй мене! Ребра переламаєш! Дам тобі всього, що забажаєш! Звільни мерщій мене! Ой, ой!
— Потерпи трохи,— відповів пастух.— Коли ти сьогодні дав мені ляпаса, в мене аж щелепу звело. А ще хотів мене в лабети взяти. Ото й випробуй їх на собі.
Тільки тепер збагнув староста, яку служницю роздобув собі, і зчинив такий лемент, що позбігалися жінка й сусіди. Пастухові довелося втекти.
Уранці старостиха пішла на базар по лікаря. А пастух уже перевдягнувся лікарем, і вона привела його до постелі чоловіка. Вся спина в старости була в синяках та подряпинах.
— Тепер іди звідси,— сказав пастух жінці.— Прийдеш, коли я тебе гукну.
І пастух, залишившись сам на сам з старостою, посипав йому на спину солі й туго обв’язав її поясом.
Староста застогнав від болю.
Пастух гукнув жінку й сказав:
— Я приклав до рани такі ліки, що завтра твій чоловік одужає. Тільки не розв’язуй пояса, хоч би як він тебе просив.
Жінка пообіцяла «лікареві» зробити все, як він загадав, ще й дала чимало грошей за «лікування» чоловіка.
Пішов пастух додому, склав на осла килими й усі свої пожитки і разом з матір’ю покинув Гянджу.
Хлопець знову став пасти овець і господарювати з матір’ю.
