Колись, в давно минулі часи, був в одному місті молодий цар. Незлюбив він старих людей і звелів усіх їх повбивати. Тільки один єгет врятував свого старого батька, заховавши його в підземеллі.
Незабаром молодому цареві оголосив війну цар сусідньої держави. Молодий цар став збирати військо. Єгет, який сховав батька, перед тим як вирушити в похід, спустився до нього в підземелля попрощатися.
Старий батько напучував сина такими словами:
— Сину мій, ви вирушаєте в дуже далекі краї. Ви там терпітимете нестатки й голод. Дійде до того, що ви поріжете всіх коней і поїсте їх. Навіть коня воєначальника, і того заріжете. Після цього хоч-не-хоч, а ви повернете назад. По дорозі додому всі воїни покидають зняті з коней сідла і вуздечки. А ти, сину, не кидай, хоч і важко буде тобі нести. Вам зустрінеться небаченої краси кінь. Тому, у кого не буде сідла і вуздечки, він в руки не дасться, а підбіжить до тебе, зупиниться перед тобою і нахилить голову. Ти надінь на нього вуздечку і відведи до воєначальника. За це воєначальник наблизить тебе до себе і буде вважати тебе своїм другом. Ну, прощай, іди.
Все сталось так, як сказав старик. В поході у війська вийшов весь запас харчів, і воїни стали їсти м’ясо своїх коней. Наостанку зарізали коня воєначальника, з’їли його й повернули назад. Щоб звільнитись від тягара, воїни покидали зняті із зарізаних коней сідла й вуздечки. Тільки один єгет, який пам’ятав слова свого батька, не кинув ні сідла, ні вуздечки.
Коли військо поверталось назад, назустріч йому вибіг небаченої краси кінь. Всі кинулись ловити його, а він нікому в руки не дається. Нарешті, він сам підбіг до єгета, у якого було сідло й вуздечка, зупинився перед ним і нахилив голову. Єгет накинув на коня вуздечку і відвів його до воєначальника. З того часу єгет став другом воєначальника.
Минуло кілька років. Одного разу дар вийшов із своїм військом на прогулянку на берег моря. З берега цар побачив, що на дні моря щось сяє. Наказав він своїм воїнам дістати з морського дна те, що сяє. Багато воїнів пірнуло і не випливло.
Наближалась черга пірнати молодому єгетові, другові воєначальника.
Єгет хутенько скочив на коня і помчав додому. Ввійшов він до батька в підземелля і розповів про те, що діється на березі моря. Вислухав старий сина і сказав:
— Сину мій, на березі моря росте високе дерево. На вершині цього дерева є пташине гніздо, а в тому гнізді лежить великий алмаз. Сяйво від цього каменя відбивається на поверхні моря і освітлює її. Коли черга пірнати дійде до тебе, ти скажи цареві: «Царю, мені все одно доведеться померти, а тому дозволь мені вилізти на це дерево і востаннє подивитись в бік рідного Лому». Цар тобі дозволить, а ти дістань із гнізда той камінь і віддай його цареві.
Єгет повернувся на берег моря, і коли черга пірнати дійшла до нього, він сказав цареві:
— Царю, мені все одно доведеться помирати, а тому дозволь мені вилізти на це дерево і востаннє подивитись в бік рідного дому.
Цар дозволив йому. Єгет поліз на дерево. Як тільки він добрався до гнізда і схопив звідти камінь — сяйво в морі зникло, і всі люди попадали. Єгет спустився з дерева і підніс цареві алмаз.
— Друже мій, як ти дізнався про це? Коли була війна, ти подарував воєначальнику коня, а тепер дістав і подарував мені алмаз,— здивувався цар.
— О царю! — відповів єгет: — і скажеш — страшно, і не скажеш — тяжко. Та вже гаразд. Покладусь на твою милість і скажу. Я сховав свого старого батька, коли ти наказав убивати всіх старих, і всьому, що я зробив, навчив мене він. О царю мій, коли б ти не звелів убити всіх старих людей, багато хороших порад дали б вони!
Після цього цар звелів випустити старика з підземелля, запросив його до себе і оточив великою пошаною.
Потім цар вийшов на площу, звернувся до свого війська і сказав:
— Воїни мої, я зробив велику помилку, звелівши убити всіх старих людей. Коли б вони були живі, все наше місто було б повне мудрості.
